В наш час важко будувати будь-які стосунки як дружні, так любовні стосунки. Криза у кожному своєму прояві працює, як лакмусова смужка – одразу видно хто є хто. Я сирота і дуже відлюдькуватий, але маю чіткі принципи – держава, яка б вона не була, була мені й за батька, й за мати. Я пройшов всю систему, яку для багатьох наче пекло, але для мене все було терпимо. Я мав їжу, одяг та дах над головою, навіть якщо це дах в сиротинці.
Коли постало питання щодо необхідності йти фронт, то я навіть не думав. Військкомат та медкомісію пройшов швидко, тому і перші ж дні опинився у справжньому пеклі, але, як потім виявилося, з людьми, які стали мені не просто за друзів, а за братів та сестер.
Спочатку в бригаді в мене спілкування з побратимами не складалось, бо я просто не знав, про що з ними говорити, бо навряд чи хтось як я цікавився фізикою, чи захоплювався фентезі. Але ситуація кардинально змінилася під час першого ж бойового завдання.
В нас була чітка інструкція, як діяти в тій чи іншій ситуації, та гарна підготовка, тому страху не було, хоч кожен розумів, що може не повернутися. Але завжди є “але” або людський фактор, як не назви, але результат один – паніка та втрата контролю над ситуацією. Так і сталося.
Ми потрапили піл щільний вогонь ворожої артилерії. Був момент, коли я навіть повірив, що це і є пекло. Коли артилерія вщухла, я помітив поряд в окопі побратима, який не ворушився. Я підліз до нього, перевірив пульс – серце билося. Я згадав все, чого нас вчили на заняттях по тактичній медицині, але хлопець не приходив до тями.
Я вирішив обдивитися, бо може хтось з побратимів міг бути поряд, але нікого я більше не знайшов, хоча й не багато нас було – п’ять людей. Я чекав на допомогу разом з пораненим в окопі, але все було марно. На ранок я вирішив дійти до наших позицій, але кинути досі непритомного хлопця я не міг, тому потягнув за собою. Я дві доби тягнув ледь живого хлопця, в якийсь момент я навіть подумав, що він вже не дихає, але він тримався, напевно, лише на моєму бажанні, щоб він був живий.
На третю добу на нас натрапили наші розвідники й допомогли з евакуацією. В лікарні я постійно питав про побратима, ім’я якого я навіть не знав. Лікарі понад тиждень нічого не розповідали, Потім прийшов медбрат і повідомив, що той військовий прийшов до тями, тому я можу його навідати. Це була найщасливіша мить. Виявилося, що хлопця звати Михайло, а на нього вдома чекає дружина і маленька донечка.
З того часу я маю брата, не кровного, але брата. Я навіть хрестив його сина. До речі, після цієї історії в моєму батальйоні всі вважали мене героєм та й стосунки покращилися. Тепер я маю велику названу сім’ю.
