– Яка я тобі мама? – байдуже, навіть без роздратування, відповіла жінка Оленці, маленькій восьмирічній дівчинці.
Та, зайнята прибиранням кухні, забулася і звернулася до жінки з проханням: “Мама…”. Очі дівчинки наповнилися сльозами, але плакати не можна, тітка Наталя сваритиметься.
Тітка Наталя, мачуха Оленки, сиділа на табуреті посеред кухні і тримала на руках восьмимісячного пухкого малюка, який самозабутньо мусолив молочну пляшечку.
Наталя байдуже спостерігала за дівчинкою, яка, помивши посуд, ретельно підмітала підлогу. Їй навіть не спадало на думку похвалити свою маленьку помічницю.
Можливо, від того, що вона так і не змогла полюбити цю дівчинку, яка “звалилася їй на шию”, за її словами.
– А що робити? Я думала, Мишко відправить дівчину до бабки, але він вперся і ні в яку. Нехай із нами живе, і все тут! – розповідала Наталя подругам, які іноді забігали до неї на чай.
Їм, цікавим, не терпілося дізнатися, як заміжня подруженька влаштувалася на новому місці, покинувши їхню кімнату в гуртожитку. Поки що їй єдиній, з усієї компанії приїжджих дівчат, вдалося вийти заміж за міського.
– Не дивись, що набагато старша, а живе Наталка краще за всіх, – розповідала її нерозлучна подружка Ніна жінкам із хлібобулочного цеху, в якому донедавна працювала і Наталя.
– Двокімнатна, вся обставлена. Мишко таксує, добре заробляє, Наталю одягає, як ляльку. Усі золоті цяцьки, які в нього залишилися від дружини, все їй віддав. При цьому Ніна закочувала очі й притискала руки до грудей, не в силах передати свій захват словами.
– Ну так, а ще дитину чужу підкинув на додачу до золота. Це називається “добре влаштувалася”? – засумнівалася наймолодша з присутніх, – кажуть, дівчисько непросте, примхливе. От Наталі радість велика!
– Подумаєш! Вона ж ще маленька, Наталка її швидко до тями приведе. А дівчисько і за малим догляне, і по господарству допоможе. А як же? Нехай допомагає, раз мати пішла засвіти, значить, Наталка їй матір замінить…
– Ага, Наталка замінить…, – з усмішкою проговорила все та ж недовірлива жінка, – у Наталки не забалуєш.
Справжню причину таких різких змін в Оленкиній сім’ї знали тільки дорослі. Їй було всього п’ять років, коли трапилася біда, і вона навіть не здогадувалася, чому мама, така добра й ласкава, раптом ні з того ні з чого зникла з її життя. Пізніше бабуся скаже, що мама полетіла на небеса і звідти дивиться на Оленку.
Оленкина мати, Марійка, пішла з життя з власної волі, вжила забагато снодійного і не прокинувшись уранці. Була на те своя причина: чоловік Михайло загуляв, та так міцно, що жодні вмовляння на нього не діяли.
А останнім часом ще й ображати Марію став. За те, що вставала перед дверима і не пускала, коли він ішов увечері до розлучниці. А потім серед ночі ввалювався додому, весь пропахлий жіночими парфумами .
Марія кричала, благала, але нічого не допомагало. І одного разу, промаявшись півночі, вклавши маленьку доньку спати, вона не впоралася з розпачем. Поспішила сама заснути так, щоб уже не прокидатися і нічого не бачити. “Навіть про доньку не подумала, – плакала її мати, – і мені нічого не сказала. Ах, Марійко, Марійко, на кого ти нас з Оленкою покинула?”
Михайло спочатку сумував за дружиною, часто ходив на місце спочину і просив вибачення, відчуваючи свою провину. Особливо важко було, коли мати Марії, яка приїхала з села, кинула йому в обличчя: “Ти мою доньку загубив за що? Віддай мені хоча б онуку. Одна я з твоєї милості залишилася”.
Але батько доньку не віддав: “Нічого їй у вас у селі робити. Нехай у місті живе і вчиться, а до вас, теща, Оленка на літо приїжджатиме”.
Незабаром він привів у дім Наталю, ту саму розлучницю, і велів бути матір’ю його доньці. Треба віддати їй належне: вона намагалася подружитися з дівчинкою.
Щоправда, своєрідно, сюсюкала і, одягала в гарну сукню, тягала в кафе, де попутно з подружками зустрічалася. Але Оленка після відходу Машрії замкнулася і не довірилася незнайомій тітоньці.
Втомившись бути “хорошою матір’ю”, жінка полишила всі спроби подружитися з падчеркою.
А незабаром з’явилася своя дитина, синок Валерка. Тут уже й відпало бажання любити чужу дівчинку: “Ну живе собі й живе, а мені-то що, у мене своя дитинка є. Даремно, звісно, Мишко не віддав її бабці. І в нас вільніше було б. Ну та гаразд, мені помічниця буде”.
– Ну-бо, Оленко, іди, Валеріка погойдай. Нема чого в ляльки гратися, дівка вже здорова, а все з іграшками возишся.
– Дівчинка прямо в робітницях у тебе, мала ще, а ти на неї стільки справ навалила, – шкодуючи дівчинку, говорили їй подружки, які за відсутності Михайла зайшли в гості.
– Нічого мене соромити, сама у своїй сім’ї розберуся, – відмахувалася від них Наталя.
При чоловікові вона намагалася дівчинку не шпиняти і не навантажувати справами, натужно хвалила, коли та гралася з маленьким Валеркою. Михайло радів, що, нарешті, у сім’ї настала тиша. Не хотілося думати, що Оленці несолодко живеться з мачухою. Сам він частенько вирушав навіть у незапланований рейс, щоб заробити побільше, тому рідко бував удома.
А повернувшись, багато часу возився із сином. Із донькою вже не пограєшся, на ручки не візьмеш, вона школярка, та й дикувата якась, уся в матір, з батьком поводиться, як чужа.
Марія була дуже непроста, хоча родом із села. Щоправда, закінчила університет, багато читала і вміла цікаво розповідати про те, про що Михайло навіть не здогадувався. Тим і зачепила хлопця, це потім стало ясно, що вони різного поля ягоди. Але в сім’ї вже з’явилася дитина, і він думав, що якось воно само собою “розсмокчеться”.
Ось і “розсмокталося”, Марія так жахливо розпорядилася своїм життям і звільнила його від тяжких сімейних уз.
З новою дружиною йому живеться простіше і спокійніше. Ось тільки з донькою ніяк не виходить стосунки налагодити: ну немає в нього гарячої батьківської любові до неї.
Інша справа – син Валерка, чоловік зростає.
Він відмахнувся від тяжких думок: “Треба сказати Наталії, щоб Оленці новий одяг купила. Скоро канікули, відвезу її до тещі. Нехай відпочине в селі і сил набереться на свіжому повітрі. І ми розважимося, з’їздимо в який-небудь пансіонат із Наталею і сином”.
Літо пролетіло, як завжди, швидко і непомітно. Оленка не хотіла їхати від бабусі. Плакала, просила дорослих залишити її в селі, хоча вже у свої вісім років чудово розуміла, що бабуся – старенька. І школа далеко, у сусідньому селищі, їздити доведеться шкільним автобусом, батько ніколи не погодиться на це.
Тільки не розуміє він, що бабуся – єдина людина, яка любить її, з якою їй по-справжньому тепло і затишно.
Удень вони разом поралися на городі й варили варення, ходили на річку або в гості до бабусиних подруг. Оленка весело гралася з їхніми онуками, її ровесниками. А вечорами вони з бабусею часто розглядали старі альбоми з фотографіями, на яких мама була такою ж маленькою дівчинкою, як і Оленка.
Вона замучила бабусю проханнями розповісти про маму, це давало їй відчуття, що мама десь поруч і любить її, а мачуха – це так, тимчасово, побуде-побуде, та й подінеться кудись, як у казках.
До початку навчального року батько привіз доньку додому, а сам, як зазвичай, поїхав у рейс. Стояла рання осінь, і природа неохоче розлучалася з літнім теплом. Дні все ще були наповнені сонцем, хоча листя поступово змінювало своє забарвлення, і навіть у місті літали легкі павутинки.
Оленка пішла вже до другого класу і вважала себе зовсім дорослою. У сім’ї нічого не змінилося, дівчинка відчувала все ту саму байдужість з боку мачухи та відстороненість батька. Один тільки Валерка щиро радів сестричці. Та вона й сама із задоволенням возилася з ним, охоче погоджуючись доглянути за хлопчиком, поки мачуха ходила за покупками.
Цього погожого дня Наталя, як зазвичай, вийшла на післяобідню прогулянку із сином. Заколисавши його, стояла біля дитячого майданчика в колі таких же безтурботних матусь, жваво розповідаючи, як вони класно всією сім’єю відпочили в пансіонаті.
– А дівчинка з вами їздила? Стала тебе кликати мамою? – цікавилися сусідки: всі в багатоквартирному будинку знали про трагедію, що трапилася в цій сім’ї, здогадувалися про непрості стосунки мачухи і падчерки.
Наталя сама по простоті своїй душевній повідомляла про все, не приховувала, що дівчинка так і не стала їй донькою. Ображати вона її не ображає, але й любити не виходить: “Нічого страшного, інших, он, у дитячі будинки здають, а наша живе, як принцеса. Батько які тільки подарунки їй не купує!”
Усе було, як завжди, ніщо не віщувало жодних пригод. Старші діти з’їжджали з дитячої гірки і гойдалися на гойдалках, а малеча возилася в пісочниці.
Двір був забитий машинами, навіть на тротуарі знайшли місце для паркування. І нічого вдіяти не можна, десь же треба ставити свої скарби, тож мешканці й не обурювалися: подумаєш, доведеться трохи полавірувати поміж машинами й озиратися постійно, щоб ніхто ненароком не наїхав на тебе. Усе це – дрібниці життя, головне, майже в кожній родині є “сталевий друг на чотирьох колесах”.
У якийсь момент Наталя відпустила ручку візка, вихваляючись перед сусідками фотографіями в телефоні, зробленими на відпочинку: “Ось, дивіться, це ми шашлики смажимо, це я в купальнику на пляжі, а це Мишко Валерку вчить плавати. Ну як вам?”
Ніхто не помітив і не схаменувся, коли візок зі сплячою дитиною повільно став віддалятися під ухил від жінок, які захоплено розглядали фото. У цей час від сусіднього під’їзду почав від’їжджати автомобіль. Хоча водій намагався рухатися повільно, проте візок котився теж саме назустріч машині.
Мабуть, візок перебував у “сліпій” зоні, бо водій не тільки не зупинився, а продовжував рухатися заднім ходом, намагаючись розвернутися і виїхати з двору.
Жінки занадто пізно помітили небезпеку, Наталя рвонула за дитиною, кричачи й розмахуючи руками. Але чоловік, зосередившись на розвороті, не бачив і не чув криків. Коли до зіткнення залишалося лише кілька сантиметрів, звідкись із кущів, що прикривали тротуар, зметнулося маленьке тільце, тоненькі ручки міцно вчепилися за ручку візка і намагалися витягнути його на тротуар, подалі від небезпеки.
Нарешті й водій помітив небезпечну ситуацію, різко загальмував і вискочив з машини. У цей час підлетіла Наталя, вихопила дитину і, схлипуючи від страху, озиралася навколо.
Лише зараз дорослі усвідомили біду, яка ледь не сталася: візок, затягнутий під машину, міг бути розчавлений заднім бампером і колесами.
Водій, літній чоловік, який зрозумів, що з його вини ледь не сталася трагедія, обурено накинувся на горе-матусю:
– Матуся, ви за дитиною чого не стежите?! Вийшла гуляти, то йди подалі від дороги. Ні, стоїть, тріпається з подружками, а дитина сама по собі! Добре, що ще дівчисько помітило і візочок схопило. Ось їй спасибі кажи, роззява! Мене мало під монастир не підвела. Тридцять років за кермом, а таке вперше, ледь візок із дитиною не розчавив.
Він підійшов до дівчинки, яка стояла на тротуарі і все ще міцно стискала ручку візка, і обійняв її:
– Спасибі тобі, донечко! Якби не ти…, – чоловік навіть не договорив, бо не міг стримати сліз. – Почекай, я тобі зараз шоколадку куплю, ти де живеш?
Тільки-но Наталя прийшла до тями, вона втупилася в Оленку і вільною рукою обійняла її й міцно притиснула до себе:
– Це моя донька! Це мої улюблені діти, син і донька! Мої…, я сама їм шоколадки куплю…, – вперто повторювала вона, хоча ніхто й не заперечував їй.
Навколо вже зібралися люди і перемовлялися між собою, обговорюючи подію. Усі хвалили за кмітливість маленьку восьмирічну дівчинку в шкільній сукні. Виявилося, вона поверталася зі школи додому і випадково побачила, як знайомий візочок з коханим братом котиться прямо під машину, що набирала хід.Спеціально для сайту Stories
Пізніше, коли її запитували, як вона так вправно перехопила візок і змогла відтягнути його на тротуар, вона і сама не могла толком пояснити. Просто побачила і зрозуміла, треба швидко бігти, кинула портфель і через кущі кинулася до машини. Вона навіть не думала, що сама може потрапити під колеса: там, у біді, був маленький Валерка.
Жінки лаяли чоловіків, які зовсім не дивляться, куди їдуть. Чоловіки мляво парирували, що треба краще наглядати за своїми дітьми і нічого гуляти з дитячими візочками біля машин. Усі зійшлися на думці, що треба писати в керуючу компанію і вимагати поставити огорожу, щоб машини не заїжджали на пішохідну частину.
За суперечками ніхто вже не звертав уваги, як до свого під’їзду йшли, міцно обійнявшись, маленька дівчинка зі шкільним портфелем у руках і повненька жінка, яка котила візочок із дитиною.
Михайло, який повернувся з рейсу, був дуже здивований, коли застав свою сім’ю в незвичній ситуації. Ніхто не дивився телевізор, ніхто не робив уроки за комп’ютерним столом у кутку кімнати, ніхто не гигикав у своєму манежі. Привівши себе до ладу, він увійшов у кухню і застиг у здивуванні.
За накритим столом гордо сиділа Наталя, поруч із нею вбрані діти: зліва сиділа збентежена і незвично змінена Оленка, а праворуч, у дитячому стільчику, – маленький рожевощокий Валерік.
Він нічого не став питати, бо відразу все зрозумів. Він просто обійняв за плечі двох дорогих йому жінок, маленьку і велику, і, звертаючись до Валеріка, який радісно загигикав, побачивши його, вимовив:
– А все-таки гарні в нас із тобою дівчатка, синку!
– Сідай вечеряти, Михайле, ми з донькою наліпили твої улюблені пельмені! Донька мені допомагала і салат сама приготувала татові, так, Оленка?
