​— Це наша з ним справа, не для сільської крамниці. Він у мене за хвірткою плакав, Валю, як маленький. Дізнаються, почнуть базікати: машиніст, а ревів. Нехай краще сміються з мене, я стара, мені все одно

​Щовечора, за будь-якої погоди, Олександра Світлична одягала чоловічий брезентовий плащ і йшла за околицю, до залізничного переїзду. Стояла там біля шлагбаума, поки не проїде вечірній пасажирський поїзд, піднімала руку, а потім поверталася й йшла назад, три версти по розмоклому шляху.

І поїзд, їй відповідав: два коротких гудки й один довгий.

​Я це сама чула, і не раз.

Осінь того року, видалася дощовою, і я раз у раз бігала через цей переїзд до Березівки, до своїх хворих. Бувало, йду в сутінках із фельдшерською сумкою, чоботи в глині по щиколотку, а попереду під ліхтарем стоїть темна постать у плащі до п’ят. Мокне й чекає.

Серце в мене щоразу так і стискалося, а підійти я довго не наважувалася, бо не знала, як запитати й не образити.

​Олександра Миколаївна була тихою, охайною жінкою, з тих, що навіть на город виходять у чистому фартуху. Її чоловік, Остап, усе життя керував тепловозами, і їхній будинок стояв у Заріччі, хоча працював він на станції в Березівці.

Пам’ятаю, як він ішов зі зміни, вусатий, веселий, і роздавав дітлахам цукерки. А два роки тому, навесні, Остапа не стало. Серце в нього зупинилося прямо в кабіні, на перегоні, і в Заріччя його привезли вже в труні.

​Олександра, його вдова, жила тихо, нікому не скаржилася. А потім почалися її ходіння до переїзду.

​Спочатку ніхто особливо й не звертав уваги, потім помітили, і пішла чутка. Найголосніше говорила Василина, сусідка Олександри через два двори. Жінка вона не зла, але язик у неї, наче мітла.

​Я сама це чула в магазині на початку вересня. Стою в черзі за хлібом, а Василина біля прилавка розійшлася:

​— Наша Олександра зовсім з глузду з’їхала. Свого Остапа з поїзда зустрічає! Два роки як поховали, а вона все бігає, руками махає. Їй би до Семенівни за краплями, а не до шлагбаума!

​І засміялася. А сама Олександра, стояла тут же, у кінці черги, з порожньою сумкою. Вона не сказала ні слова, тільки обличчя в неї стало сірим, а пальці так вчепилися в ручку сумки, що побіліли.

​Ох, як мене це розлютило! Я обернулася до Василини й кажу на весь магазин:

​— Ти, Василино, при мені такого більше не кажи. Я сама знаю, кому призначати краплі, і Олександрі вони не потрібні. А ось тобі б язика притримати не завадило.

​Василина почервоніла, щось пробурмотіла, мовляв, я ж так, мимохідь. Наша продавчиня, Світлана, теж не мовчала:

​— І справді, Василино, гріх над вдовою сміятися. Олександро Миколаївна, підійдіть сюди, я вас без черги обслужу.

​Олександра взяла хліб і вийшла, а я за нею. Наздогнала біля колодязя, взяла під руку, і так ми мовчки дійшли до її хвіртки. Лише біля хвіртки вона сказала:

​— Дякую тобі, Валю. Не думай, що я образилася.

​— Та хіба я так думаю, — кажу я. — Я думаю про інше. Ти ж щовечора стоїш під дощем, а тобі не можна. Дозволиш мені сьогодні піти з тобою?

​Вона задумалася, довго дивилася на мене й кивнула.

​Того вечора ми пішли до переїзду вдвох. Дощ якраз вщух, тільки з беріз капало, і пахло перегнилим листям. Олександра йшла швидко, але весь час поглядала на великий кишеньковий годинник, чоловічий, на залізному ланцюжку. Сказала, що виходить завжди по ньому, рівно о шостій, щоб не запізнитися.

​Біля переїзду стояла будка чергового, і там сидів Єгор Ремез, наш, із Заріччя. Чоловік похмурий, зайвого слова не скаже, але, побачивши Олександру, одразу підвівся й виніс їй табуретку під навіс:

​— Сідайте, Миколаївна, нема чого стояти на ногах. Ще хвилин десять.

​Отоді я й зрозуміла, що Єгор знає більше за нас. А Олександра сиділа на табуретці, тримала на колінах годинник і розповідала мені. Я слухала, і в мене, очі раз у раз текли сльози.

​Коли Остапу стало зле в кабіні, поруч із ним був помічник, Карпо Рябченко, ще зовсім молодий хлопець, якого Остап два роки навчав своєї справи.

Карпо і зупинив поїзд, і намагався привести Остапа до тями, і докричався по зв’язку до станції. Та тільки не встигли. А на похоронах Карпо стояв за її хвірткою, у формі, і в дім не заходив. Олександра сама вийшла до нього.

​— Він тоді сказав мені: «Тітонько Олександро, я не встиг. Я піду з роботи, більше не можу сідати в кабіну», — розповідала вона, і голос у неї тремтів. — А я, Валю, дивлюся на нього й думаю: Остап би цього не витримав.

Своїх дітей нам Бог не дав, а цього хлопчика він любив, як рідного, завжди казав: з Карпа вийде людина. Ну я й сказала: «Не смій йти. Будеш водити потяги, як він тебе вчив. А коли повз Заріччя проїдеш, погуди мені, я вийду. Гудиш — значить, працюєш, значить, у тебе все добре».

​— І він гуде? — запитала я, хоч і сама вже чула.

​— Гуде, — вона посміхнулася вперше за вечір. — Не щодня, у нього зміни. А я виходжу щовечора, бо не знаю, коли його виставлять.

Раптом він вигляне, а мене немає. Подумає, що я забула. Або що серджуся. Я запитала, чому ж вона нічого не скаже людям, якщо над нею сміються. Олександра похитала головою:

​— Це наша з ним справа, не для сільської крамниці. Він у мене за хвірткою плакав, Валю, як маленький. Дізнаються, почнуть базікати: машиніст, а ревів. Нехай краще сміються з мене, я стара, мені все одно.

​Тут удалині загуділо, потім з’явилося світло, і поїзд виринув із темряви — довгий, гучний. Олександра встала й підняла руку. І з тепловоза, поки він проїжджав повз шлагбаум, пролунали два коротких і один довгий гудки.

У вікні кабіни промайнула рука в рукавичці. Я стояла поруч, і мене всю, від маківки до п’ят, обсипало мурашками. А Олександра опустила руку, засунула годинник у кишеню й просто сказала:

​— Ну ось. Працює. Ходімо додому, Валю.

​З того вечора я почала наглядати за Олександрою. Йду на виклик до Березівки, а сама підлаштовуюся так, щоб через переїзд проходити близько сьомої.

Василина після того випадку замовкла, але розмови в селі не вщухли, просто стали тихішими.

Одна бабуся Марія, щоправда, сама підійшла до неї після служби й сунула їй у руку теплі шкарпетки, сказавши: «Ноги-то бережи, біля переїзду вітряно».

​А в жовтні сталася біда.
​Стояв холодний вечір із крижаним дощем. Сиджу я в медпункті, дописую журнал, як раптом двері розчиняються, і вбігає Єгор, мокрий, без шапки:

​— Семенівно, швидше! Миколаївна біля переїзду впала, лежить, не встає!
​Я схопила сумку й побігла за ним, і всю дорогу в голові у мене лунало: аби тільки вона була жива.

Єгор на бігу розповів, що поїзд уже проїхав, Олександра помахала рукою, повернулася до дороги, похитнулася й зірвалася в канаву. Він її витягнув, поклав у будці на лавку й кинувся до села.

​Вона лежала бліда, з закритими очима, а губи були сині. Тиск у неї підскочив так, що я, грішним ділом, не на жарт злякалася. У мене тремтіли руки, поки я робила укол, і я весь час повторювала: «Потерпи, Олександро, потерпи, рідна».

Потім Єгор побіг по голову сільради, той пригнав машину, і ми довезли її додому. Їхати до району вона категорично відмовилася, а оскільки тиск вдалося знизити, я наполягати не стала, лише вирішила переночувати у неї.

​Я просиділа у неї всю ніч. Ближче до ранку їй стало легше, вона розплющила очі й першим ділом запитала, котра година. Я суворо сказала їй:

​— Ніяких переїздів. Ти тиждень пролежиш, а там подивимося. Якщо встанеш раніше, я сама тобі ноги зв’яжу.

​Вона не стала сперечатися, лише відвернулася до стіни. А ввечері, коли я прийшла робити укол, Олександра сиділа на ліжку одягнена, у плащі поверх нічної сорочки, і намагалася взути чобіт. Руки в неї не слухалися, чобіт падав.

​— Олександро, що ти робиш! — я аж за серце схопилася.

​— Валю, відпусти, — заплакала вона. — А раптом сьогодні його зміна? Він проїде, а мене не буде. Що він подумає? Він же знову кине все, знову вирішить, що це його провина. Відпусти, заради Христа, благаю!

​І так вона дивилася на мене, з таким болем, що в мене самої потекли сльози. Я її вклала, накрила і сказала:
​— Лежи. Я піду.

​— Та як же ти… він же тебе не знає.

— Нічого. Розберемося.
​Я пішла прямо до Єгора в будку. Він вислухав мене, почухав потилицю і раптом сказав:

​— А в мене ж є телефон до станції. Я-то думав, що вони з Карпом між собою домовилися, раз він їй гуде, і не втручався. Вона мовчить, і я мовчу, не моя це справа.

А раз так, я подзвоню в Березівку черговій, а вона передасть Карпові, коли він там на стоянці буде. Не можна, звичайно. Та годі, за таке не звільнять.

​Він покрутив ручку, довго кричав у трубку, пояснював. Чергова на тому кінці спочатку лаялася, а потім, мабуть, зрозуміла, бо Єгор поклав трубку й кивнув:

​— Рябченко сьогодні якраз веде. Сказала, сама підійде до нього.

​А я все одно залишилася біля шлагбаума. Мряка забиралася за комір, а я думала, як Олександра там лежить і рахує хвилини.

Поїзд з’явився вчасно. І коли тепловоз зрівнявся з переїздом, я підняла руку, як вона піднімала. Гудок пролунав один раз, дуже довгий, довгий-довгий, такий, що в мене в грудях усе затремтіло. А з вікна кабіни висунувся хлопець без шапки й махав мені, поки поїзд не зник за поворотом.

​Я повернулася до Олександри й розповіла все, як було. Вона слухала й плакала, тепер уже тихо, без мук, і тримала мене за руку.

​А в неділю, рано вранці, нашою вулицею пройшов високий худий хлопець у залізничній куртці, з рюкзаком за плечима.

Він прийшов пішки зі станції, через переїзд. Першою йому, звісно, трапилася Василина. Вона й пішла з ним до хвіртки Олександри, всю дорогу розпитуючи, хто він і звідки.

​Я прийшла до Олександри до обіду, щоб зробити укол. У дворі стукала сокира. Карпо рубав дрова, сорочка прилипла до спини, а дровник біля сараю вже зріс удвічі.

Олександра сиділа біля вікна, закутана в шаль, і дивилася на нього, не відриваючи погляду. Я таких очей у неї не бачила з тих пір, як поховали Остапа.

​Потім він вмився, сів за стіл і довго мовчав, а потім сказав:

​— Тітонько Олександро, я ж не знав, що ви щовечора ходите. Думав, тільки коли я їду. Я б вам розклад написав… Та що там розклад. Я вам листи писатиму, куди я і коли. А ви більше не стійте під дощем. Я гудітиму, а ви з вікна слухайте, звідси чути.

​Олександра посміхнулася, погладила його по руці.

​— Буду слухати, Карпо. Тільки в гарну погоду все одно вийду. Хочу на тебе подивитися.

​Того ж вечора Василина рознесла по селу новину, що до Олександри приїхав «синок Остапа», машиніст. Мабуть, Карпо сам їй по дорозі сказав, чий він. Більше ніхто не сміявся з неї.

А сама Василина, кажуть, через тиждень принесла їй банку солоних груздів і довго сиділа у неї на кухні, ніби вибачалася, тільки слів не знайшла.

​Карпо приїжджав до неї всю ту зиму, а потім ще багато років, у свої вихідні. Олександра в’язала йому шкарпетки, пекла пироги в дорогу й проводжала до переїзду.

​Кишеньковий годинник Остапа вона віддала йому під час того самого першого візиту.

Сказала: «Остап з ним все життя їздив». А я, з тієї осені й сама перевіряю час за гудками. Сиджу ввечері в медпункті, і раптом здалеку, з-за лісу, доноситься: два коротких і один довгий. Значить, працює Карпо. І на душі в мене від цього гудка тепло, як від печі.

You cannot copy content of this page