— Якби вас не було, мій весільний рахунок був би повний! І всі гроші дісталися б мені! А не вашій дочці

Антоніна Петрівна стояла біля прасувальної дошки й прасувала блузку для роботи. У п’ятницю була запланована невелика корпоративна вечірка з нагоди дня народження начальниці, і потрібно було прийти в ошатному костюмі.

Тканина блузки була дуже ніжною, і Антоніна Петрівна дуже хвилювалася, щоб не спалити цю гарну річ… Вона була настільки занурена у свою справу, що ледь не впустила праску, почувши гучний дзвінок у двері.

Жінка нікого не чекала, але все ж відчинила двері. На порозі стояла Настя, сестра зятя Антоніни Петрівни.

— Вітаю, Антоніна Петрівна.

— Привіт… Заходь. — Антоніна Петрівна впустила дівчину до квартири й зачинила двері. Та трохи покрутилася на порозі, ніяково помацала сумку.

— Хочеш щось поїсти? Проходь на кухню.

— Я наїлася. Поїла вдома, — відмовилася та, як і раніше стоячи на порозі й збиваючи господиню квартири з пантелику.

— Ой, у мене ж праска! — спохватилася Антоніна Петрівна й побігла до кімнати. На щастя, вона залишила її на спеціальному тримачі, інакше не тільки блузка згоріла б, а й могла б спалахнути пожежа.

— Настя, заходь, чого ти там стоїш?

Дівчина пройшла й сіла на диван.

— Як батьки?

— Нормально.

— Зрозуміло… — Антоніна Петрівна, чесно кажучи, не знала, про що говорити з гостею. Вони були надто різні: 35 років різниці у віці, і крім Руслана їх ніщо не могло пов’язувати. — Ти щось хотіла сказати?

— Так.

— Слухаю.

— Я виходжу заміж.

— О, це чудово. Вітаю, — Антоніні Петрівні стало легше на душі. — Ти принесла запрошення? Коли церемонія? Місце вже вибрали? — одразу знайшлося багато тем для ввічливої розмови. Але Настя не збиралася базікати. Вона кілька секунд набиралася духу й випалила:

— Ви повинні оплатити моє весілля.

Якби в той момент Антоніна Петрівна прасувала блузку, то на ній неодмінно з’явилася б дірка.

— Я?! Повинна?! — вичавила жінка, опускаючись на диван. Розмова прийняла несподіваний поворот, і вона зрозуміла, що прасування білизни доведеться відкласти.

Деякий час до того…

— Мамо, я вибрала сукню, — Дарина буквально влетіла до кімнати до матері, ледь не збивши її з ніг.

— Правда? — Антоніна Петрівна сиділа в кріслі й нервово перебирала чотки: зазвичай вони допомагали заспокоїтися, коли щось йшло не так. Але в цій ситуації не допомагали навіть вони.

— Так, я вирішила, що зупинюся на другому варіанті, з довгим шлейфом. Мамо, я щойно приміряла його разом із фатою, воно божественне! Неймовірне! — дочка не помічала настрою матері. Звісно ж, адже вона була повністю поглинена підготовкою до найважливішого дня — весілля зі своїм нареченим, Русланом.

— Люба, сідай, — сказала Антоніна Петрівна. — Треба поговорити.

— Ти мене лякаєш, мамо. Щось сталося?

— Так. Твій батько пішов з життя

Дарина широко розплющила очі, але в них не було ні жалю, ні туги. Батько Дар’ї ніколи не брав участі в її житті. Коли в першому класі він, напідпитку і розлючений, вигнав їх із мамою на вулицю з однією маленькою валізою, Дарина зрозуміла, що батька більше немає. Його не стало для неї ще тоді, 15 років тому.

— І що? Сподіваюся, ти не хочеш сказати, що через це я маю скасувати свято!

— Ні, звичайно, ні… До того ж весілля восени. Навіть за етикетом…

— Мені плювати на етикет! Цей чоловік для мене ніхто! — просичала Дарина. Дитячі образи не так просто пережити, як би ти не старалася.

— Донечко, зараз розмова не про нього. А точніше, не тільки про нього. Розмова про нас з тобою. Ми з тобою — єдині родичі, які в нього є. Я зобов’язана провести його в останню путь і організувати похорон.

— Гаразд. Які до мене питання? Чого ти хочеш від мене?

— Нічого. Я просто хочу сказати… що… — раптом Антоніна Петрівна розплакалася.

— Мамо! Невже тобі його шкода?! Він вживав, і це закономірний результат його життя!

— Мені шкода, що все так склалося… Справа не тільки в похоронах.

— А в чому ще? — напружилася Дарина.

— Справа в тому, що у нього були кредити. І оскільки ми з ним не розлучені…

Дар’я прикрила обличчя руками. Вона не могла зрозуміти, як її мама, мудра, сильна жінка, могла допустити таке. Чому за 15 років вона не розлучилася з батьком, навіщо вона підтримувала з ним якийсь уявний зв’язок, час від часу відвозячи його до лікарні, сподіваючись, що його вилікують.

— Вибач, Дарино. Але мені дзвонили з банку й сказали, що його борг тепер ляже на мене. Я мушу виплатити його борги.

— Тобі треба найняти юриста й усе з’ясувати! Ви ж не вели спільне господарство 15 років!

— І тим не менше, ми були у шлюбі.

— Я впевнена, що можна оскаржити претензію банку.

— Ти знаєш, мені дзвонили не тільки з банку. Там усе набагато складніше… Зараз мені дзвонили дуже неприємні люди, вони погрожували… Я боюся за тебе.

— Треба написати заяву в поліцію.

— Добре. Але я не можу ризикувати всім. Мені шкода, але сукню, яку ти вибрала, ми купувати не будемо, ці гроші доведеться витратити на інше. — Антоніна Петрівна раптом змінилася на обличчі, і її голос набув твердості.

— Я розумію, що весілля буває раз у житті, але через певні обставини на якийсь час доведеться затягнути паски і відмовитися від надмірностей. Ти можеш взяти сукню в оренду й вибрати простішу. Крім того, я вже поговорила зі свахою і сказала, що з нашого боку буде всього 10 осіб, тобто можна заощадити на оренді великого залу, взявши зал поменше.

— Але мамо! Я не збираюся економити на весіллі! Ми вже вибрали зал! Продумано оформлення, освітлення…

— Професійне освітлення — це зайве. Сваха зі мною погодилася. Немає сенсу викидати гроші на вітер.

— Ти просто… Просто… не любиш мене, мамо! Ось і все! — Дарина вибігла з кімнати зі сльозами на очах. Вона схопила сумку й поїхала до свого нареченого, щоб проплакати у нього на плечі весь вечір.

— Дарино, я розумію, але ми з тобою студенти. У нас немає можливості оплачувати весілля самостійно. Ми можемо відкласти святкування років на 5, коли самі будемо заробляти, — сказав Руслан.

— Ні! Я не хочу відкладати весілля!

— У такому разі ми підемо на компроміс.

Руслан поговорив із матір’ю та батьком. Вони переглянулися.

— Які тут питання? На сукню мрії ми дамо гроші, — сказав батько. — У Антоніни зараз важкий час, нехай вона спокійно організовує похорон, а весіллям займемося ми.

— Але ж ми вийдемо за рамки бюджету! — заперечила мати Руслана. — Спочатку була домовленість, що сваха платить 30 % від кошторису.

— Значить, у нас є вибір: зробити гірше й дешевше, або залишити все як є, але доплатити.

— А де ми візьмемо зайві гроші?

— На «весільному» рахунку.

— Але цей рахунок треба розділити порівну між нашими дітьми. Ти ж не забув, що крім сина у тебе є ще й дочка, Настя?! — дружина схрестила руки на грудях.

— Їй шістнадцять. Вона ще нескоро вийде заміж.

— Настя! Іди сюди. У нас сімейна нарада.

Після довгих переговорів Настя знизала плечима й пішла. Виходити заміж вона не збиралася найближчі 30 років. І все ж її зачепило те, що з загального рахунку візьмуть «її» гроші на сукню для якоїсь Дарини.

Проте було вирішено збільшити бюджет і звільнити матір нареченої від фінансового тягаря. Більше того, сват допоміг знайти юриста, і Антоніна Петрівна змогла вибратися з цього болота.

На весіллі Антоніна щиро дякувала родичам нареченого за те, що вони допомогли організувати весілля мрії для її доньки.

— Я обіцяю, що зроблю свій внесок у сім’ю наших молодих! — сказала вона, піднімаючи келих. Ось тільки вона не думала, що її слова сприймуть не в тому значенні.

Через кілька років після весілля, коли серед тих, хто хотів зателефонувати Антоніні Петрівні, вже не було ні колекторів, ні банків, стягувати «борг» прийшла сестра зятя.

— Ви повинні оплатити моє весілля, — сказала вона.

— Але чому я? Щось сталося? — Антоніна Петрівна схопилася за серце.

— У батька немає можливості платити.

Антоніна Петрівна нахмурилася. Сваха не згадувала, що в їхній родині проблеми. Та й про весілля дочки вона мовчала.

— Скільки тобі потрібно?

— Ось. Це кошторис. Наречений готовий оплатити це й це. Решту — за ваш рахунок.

— Але ж це величезна сума! Я навіть уявити не можу, де взяти стільки грошей! — спалахнула Антоніна Петрівна.

— Коли ваша дочка виходила заміж за мого брата, ви не соромилися й відправили її до моїх батьків!

— Я не відправляла її туди! Я просто радила скоротити бюджет. У мене тоді були проблеми…

— Але тепер у вас немає проблем, проблеми є в мене: я хочу вийти заміж, але не можу оплатити весілля.

— А якби мене не було, ну просто уявімо собі ситуацію… — почала Антоніна Петрівна, але Настя перервала її:

— Якби вас не було, мій весільний рахунок був би повний! І всі гроші дісталися б мені! А не вашій дочці! — голос Насті затремтів.

Антоніна Петрівна мовчки дивилася на дівчину й не могла вимовити ні слова. З одного боку, її вчинок був цілковитою непростимою нахабністю, але з іншого… З іншого боку, вона в певному сенсі мала рацію, адже весільний рахунок був спільним, а сума, що там залишилася після весілля Руслана й Дарини, була занадто малою для розкішної церемонії, про яку мріяла Настя.

— Мені потрібен час.

— У вас є місяць, — сказала Настя й вийшла з кімнати. Її руки тремтіли. Вона була дуже схвильована, але почуття несправедливості кипіло в ній ще з 16 років. І тепер воно лише посилилося…

— Мамочко, привіт! — Дарина, незважаючи на свій стан, вбігла до квартири матері, наче марафонець.

— Привіт, дорога, — Антоніна Петрівна так і сиділа в кріслі, розмірковуючи про візит Насті.

— Я вибрала пологовий будинок! І вибрала лікаря, у якого хочу народжувати! — сяяла дочка.

— Це чудово…

— Не чую в твоєму голосі радості. Тільки не кажи, що батько знову щось «витворяє», навіть перебуваючи на тому світі, не дає спокою?!

— Ні, що ти? — відмахнулася Антоніна Петрівна. — Він тут ні до чого.

— А що тоді?

— Краще розкажи, що це за лікар, яка клініка?

— Ось, — Дарина дістала з сумки буклет. — Приватна палата, тераса з видом на сад, можливість присутності чоловіка…

— А що це за номер телефону? — вказала пальцем Антоніна Петрівна.

— Це не телефон, це ціна! — хихикнула Дарина.

— О… золота дитина.

— Не хвилюйся, ми з Русланом готувалися, збирали гроші, але ти ж обіцяла нам, що братимеш участь у житті нашої родини, коли проблеми вирішаться. Так?

— Так, обіцяла.

— Нам потрібні гроші на ремонт дитячої кімнати, — сказала дочка.

Антоніна Петрівна ковтнула слину. У неї були гроші, відкладені на народження онука, але тепер вона не знала, чи має право віддати їх Дарині.

— Мамо! Та що з тобою?!

— Настя приходила, — Антоніна Петрівна відвела погляд.

— Навіщо?

— Хоче, щоб я повернула їй гроші.

Дар’я настільки розхвилювалася, що одразу ж поїхала до чоловіка й влаштувала скандал.

— Як вона взагалі наважилася на таке?! Прийти до моєї матері! Безсовісна! — кричала Дарина. Втім, Руслан звик до перепадів настрою дружини.

— Я поговорю з нею.

— Це твої батьки її підмовили!

— Не вигадуй, Дарино.

— А хто ж іще?

— Я поговорю й з ними. Заспокойся. Це шкідливо для нашого сина.

— Я взагалі не буду з ними розмовляти, якщо мою сім’ю не поважають у твоїй родині!

Руслан якось заспокоїв Дарину, а сам поїхав до матері, щоб поговорити.

Вдома якраз була Настя. Вона збиралася на побачення.

— Ти нікуди не підеш. — Руслан зачинив двері.

— Та що ти?!

— Потрібно поговорити.

— Нема про що говорити. Я вийду заміж і крапка! — вискнула Настя. — Я хочу заміж! Чуєш! Що б ви з батьком не говорили, я все одно буду з ним! Втечу! Зрозумів?!

— Насте… Я взагалі не знаю, хто твій наречений. І, чесно кажучи, мені байдуже, можеш навіть щороку виходити заміж, це твоя справа.

— Тоді в чому справа?

— Навіщо ти ходила до моєї тещі?

— А де мені ще грошей взяти? Це вона вкрала мої гроші.

— Не так різко. Твої гроші ніхто не крав! — не витримав Руслан.

— На мої гроші святкували ваше весілля!

— Ці гроші — спільні! І твої, і мої!

— Але половина — моя! А тепер? На рахунку — копійки! Мені навіть на сукню не вистачить!

— Звісно, якщо купувати сукню із золота…

— Це несправедливо! Чому ти гідний усього найкращого! А я чим гірша? — Настя розплакалася.

— Ей, перестань. Я впевнений, що у батьків є гроші, ми з батьком розмовляли днями, і він сказав, що справи в бізнесі йдуть добре. Крім того, я нормально заробляю, тому можу допомогти з весіллям улюбленої сестри. Але треба ввічливо просити, а не йти до чужої людини з вимогою!

Настя опустила очі.

У цей момент до квартири увійшли мати з батьком.

— О, діти… Врешті-решт сімейна вечеря буде вчотирьох? — посміхнулася мати.

— Ні! Я йду, — різко сказала Настя.

— Ми ще не закінчили розмову.

— Коли даси гроші, тоді й закінчимо, — сказала вона й вибігла за двері.

— Що з нею взагалі? Що за думки про гроші, весілля? — Руслан подивився на батька.

— Вона вже й тебе втягнула?

— Не тільки мене, вона ходила до Антоніни Петрівни.

Батько Руслана схопився за голову, а мати почала набирати номер свахи.

— Пробачте, заради Бога! Настя у нас дівчинка імпульсивна… Ні, не треба ніяких грошей. Не хвилюйтеся. Так, я знаю, ще раз вибачте… — сказала мати Руслана.

— Ну що? — Руслан нервово перебирав годинник на зап’ясті.

— Схоже, впоралася… — зітхнула вона.

— Мамо, поясніть! Я нічого не розумію!

— Твоя сестра закохалася в якогось непутящого хлопця. За душею ні копійки, немає ні квартири, ні роботи, ні освіти. Але він аж надто гарний. Настя вирішила, що кохає його і їй терміново треба вийти заміж.

Він їй наговорив, що з коханим рай і у курнику, але Настя звикла до зручностей. А їй же треба похизуватися гламурними фотографіями перед подругами. У неї всі ніби змовилися: у 19 років вискочили заміж! Ну, безглузді, що тут сказати?

— І?

— Вимагає від нас із батьком влаштувати їй багате весілля.

— Цариця…

— Королевна! А заміж зібралася за «пажа», — хмикнув батько. — Коротше, я їй сказав, що грошей немає, бізнес занепадає.

— Ага. І вона пішла збирати «борги»?

— Мабуть. Додумалася ж. Мало я її виховував у дитинстві.

Того вечора на Настю чекала серйозна розмова, після якої вона з валізою в руках приїхала до свого коханого в орендовану кімнату. Але довго цей «аттракціон» не протримався: через тиждень Настя повернулася.

— Весілля не буде. Ми не зійшлися характерами, — сказала вона батькові й зайняла ванну на три години. Виявилося, що вона дуже сумувала за дорогою косметикою та всіма зручностями. У нареченого такого не було й не передбачалося.

Руслан і Дарина стали батьками вчасно. Антоніна Петрівна, як і обіцяла, допомогла облаштувати дитячу кімнату й погасила свій «борг» перед родиною. Відтоді вона не відчувала провини й жила спокійно, радісно виховуючи онука й не згадуючи про цю безглузду ситуацію з Настею.

Сама ж дівчина вийшла заміж лише через 5 років за бізнесмена, який не взяв ні копійки з батьків нареченої за організацію весілля. І чомусь вони не стали відчувати себе «боржниками», а сприйняли щедрість зятя як даність і продовжили жити далі.

You cannot copy content of this page