Антоніна Петрівна стояла біля вікна, спостерігаючи, як старенький «Форд» її сина, випустивши на прощання сизий димок, зникає за рогом.
У багажнику «Форда» їхала не тільки розсада перців і два відра огірків, але й, здається, залишки сімейного спокою.
У будинку пахло валеріаною та пересмаженою цибулею — Антоніна Петрівна у запалі скандалу забула вимкнути зажарку для супу.
— Ну й добре, — сказала вона вголос тиші. — Ну й скатертю, як то кажуть, за відомим маршрутом.
Хоча на душі скребли коти. Причому не якісь там благородні перси, а звичайні, обшарпані дачні коти, які вічно ревуть під вікнами в березні.
Все почалося ще в травні. Тоня, жінка міцна, розсудлива і у свої шістдесят два роки цілком ще «ягідка», оголосила збір на дачі. Дача у них була класична: шість соток, будиночок з верандою, і нескінченні грядки, що вимагали поклоніння.
Син Павло приїхав із дружиною Оленою. Олена — міська дівчина, манікюр — гель-лак, у вухах навушники, в очах — вселенська скорбота з приводу відсутності вай-фаю.
— Мамо, ну навіщо нам стільки картоплі? — нив Павло, вивантажуючи лопати. — У АТБ по п’ятнадцять гривень за кілограм. Бензин дорожче вийде.
— У АТБ мило, а не картопля, — відрізала Антоніна Петрівна, натягуючи рукавички. — А у нас своя, розсипчаста, без хімії. І потім, земля простоювати не повинна. Це гріх.
Олена мовчки переодяглася в якісь модні, але абсолютно безглузді для городу легінси й взяла граблі так, ніби це був скіпетр імператриці.
— Антоніна Петрівна, я полоти не вмію, у мене спина, — відразу позначила вона межі.
— Нічого, Оленка, спина у нас у всіх є, — бадьоро відгукнулася свекруха. — Ти потихеньку. Он там, де полуниця, просто травичку потягни. Це навіть корисно, медитація.
Олена зітхнула так важко, що з сусідньої яблуні, здається, впало незріле яблуко. Але пішла.
Антоніна Петрівна, звичайно, не звір. Вона розуміла: молодь нині не та. Їм би все готове, на блюдечку. Але й самій копатися на шести сотках здоров’я вже не дозволяло. Чоловік, хай спочиває з миром, пішов п’ять років тому, залишивши Тоню сам на сам із насосом і колорадським жуком.
Того літа Олена, треба віддати їй належне, приїжджала справно. Правда, працювала вона з видом мучениці, яку ведуть на ешафот. Обробе грядку — і дивиться на годинник. Посадить помідори — і зітхає.
— Мамо, Оленка втомилася, — захищав дружину Павло, коли вони смажили шашлики ввечері. — Вона ж менеджер, у неї сидяча робота, їй важко.
— Ось саме! — підтакувала Антоніна, перевертаючи шампури. — Рух — це життя. А то засидилася у своєму офісі. А тут повітря, пташки, гній… Романтика!
Ближче до серпня на горизонті з’явилася дочка, Ірочка. Ірочка була наймолодшою, улюбленою і, як зазвичай, трохи безглуздою.
Вона жила в місті з чоловіком-музикантом і двома дітьми-однолітками. Грошей у них вічно не було, зате планів — безліч.
Ірочка на дачу не приїжджала. «Мамо, у Артема гастролі в місцевому БК, а у дітей соплі», — повідомляла вона по телефону. Антоніна Петрівна тільки зітхала. Ну, соплі — це святе.
І ось настав час Ікс. Урожай.
Літо видалося спекотним, і земля, щедро полита пітом Антоніни та сльозами Олени, розродилася небувалим достатком. Помідори червоніли, як сором’язливі дівчата, огірки лізли з усіх щілин, кабачки погрожували захопити світ, якщо їх терміново не з’їсти.
У суботу приїхали Павло з Оленою. Олена була на диво бадьора. Мабуть, передчувала, як заб’є багажник екологічно чистими продуктами і хвалитиметься перед подружками: «Своє, з грядки!»
Вони почали збирати. Олена, забувши про манікюр, зривала помідори, Павло тягав ящики.
— Ох, скільки ж тут добра! — раділа невістка, витираючи лоб. — Антоніна Петрівна, ми, напевно, п’ять відер візьмемо? Я лечо закручу, рецепт в інтернеті знайшла.
— Беріть, — кивала Антоніна, перебираючи цибулю. — Тільки почекайте, поки завантажувати. Зараз Ірочка під’їде.
Олена завмерла з помідором у руці.
— Іра? А вона навіщо?
— Ну як навіщо? — здивувалася Антоніна. — Урожай забрати. Їм це потрібніше. Артем поки що без роботи, діти маленькі. Їм потрібні вітаміни.
Через годину старенька “Киа” зятя-музиканта в’їхала у ворота. З машини висипалися онуки, одразу ж кинувшись топтати залишки моркви, вийшла Ірочка — бліда, але рішуча.
— Привіт, мамо! Привіт, брате! — Іра поцілувала матір, кивнула Олені. — Ой, скільки всього! Мамо, ти диво! Артем, тягни мішки!
І почалося велике переселення овочів.
Антоніна Петрівна керувала процесом, як диригент оркестром:
— Артем, ось ці ящики з великими помідорами — в машину. Це дітям на салати. Огірочки ось ці, маленькі, теж забирай. Ірочка, кабачки візьми, оладки зробиш. Картоплю… Павле, допоможи Артему мішки з картоплею завантажити.
Павло покірно пішов допомагати. Олена стояла біля ґанку, і її обличчя повільно набувало відтінку перестиглої сливи.
Коли багажник зятя був забитий так, що машина просіла до асфальту, а заднє сидіння завалили пакетами з перцем і зеленню, Ірочка радісно заплескала в долоні.
— Дякую, матусю! Ти нас просто врятувала! Ми поїхали, бо Артему ще треба на репетицію.
Вони поїхали, залишивши після себе хмару пилу й відчуття легкого пограбування.
На ділянці залишилися три відра огірків (кривих), ящик помідорів і мішок дрібної картоплі.
Олена підійшла до свекрухи. Голос у неї тремтів, як струна на гітарі зятя.
— Антоніна Петрівна… А це що було?
— Що саме, Оленка? — невинно кліпнула очима Тоня, хоча прекрасно розуміла, що зараз вибухне.
— Ми все літо тут горбатилися. Я! Я тут кожні вихідні на колінах стояла! Полола, поливала, цих мерзенних жуків збирала! А ваша Іра жодного разу не з’явилася!
— Ну, Оленко, у Іри діти…
— У нас теж скоро діти будуть! — вискнула Олена (новина, до речі, була несподіваною, але Антоніна вирішила відреагувати пізніше). — Ми бензин витрачали! Час витрачали! Я думала, ми для себе стараємося! А ви… Ви все віддали їй! Задарма!
— Оленко, вибирай слова, — втрутився Павло, що підійшов, але якось мляво. Йому, очевидно, теж було прикро, але чоловіча солідарність з матір’ю поки що трималася.
— Не буду я вибирати! — Олена вже не стримувалася. — Це несправедливо! Чому ми ґаруємо, як прокляті, а врожай отримує той, хто нічого не робив? Тому що вона ваша улюблена донечка, так? А я так, безкоштовна робоча сила?
Антоніна Петрівна випрямилася, уперши руки в боки. Поза «цукорниця» завжди була її коронним номером.
— Так, люба. По-перше, не кричи. Сусіди почують, подумають, що ми тут свиню ріжемо. По-друге, це мій город. І мій урожай. Кому хочу, тому й даю. Ірочці зараз важко. У них іпотека, кредити. А ви обоє працюєте, зарплати хороші. Вам що, купити ці помідори складно? Он, ринок за рогом.
Олена відкрила рота, закрила, потім знову відкрила. Повітря їй явно не вистачало.
— Ось так? Купити не складно? Та йдіть ви зі своїми помідорами! Я у вас на грядках ґарувала, спину гнула, манікюр псувала, а ви весь урожай дочці віддали? Та ноги моєї більше тут не буде! Поїхали, Павле!
Вона розвернулася на підборах (кросівки в неї були модні, на платформі) і побігла до машини.
Павло винувато подивився на матір.
— Мамо, ну ти справді… Некрасиво вийшло. Оленка старалася.
— Старалася вона, — фиркнула Антоніна. — Два рази прополола і три рази полила. Героїня праці! Їдь давай, заспокоюй свою істеричку.
Минуло два місяці. Жовтень золотив берези, а стосунки в родині вкрилися інеєм.
Павло дзвонив рідко, говорив сухо. З Оленою вони не бачилися. Антоніна Петрівна, залишившись одна в квартирі (дачний сезон закінчився), перебирала старі фотоальбоми й думала.
Думала вона про те, що, може, й справді перегнула палицю. Ну так, Ірочці потрібніше. Але ж і Олена теж людина. І, справедливості заради, вона сумлінно полола, хоч і нила.
Образа невістки була зрозуміла. Але гордість — така річ, що й кістками ляже, а не визнає поразки.
І тут зателефонувала Ірочка.
— Мамо, привіт! Слухай, а у тебе ще кабачків не залишилося? А то ми все з’їли. І картопля закінчується.
Антоніна Петрівна подивилася на балкон, де самотньо лежав останній кабачок.
— Ні, донечко. Все скінчилося.
— Ой, шкода… — протягнула дочка. — А ти соління не робила? Огірочки там, помідорчики?
— Робила, — сказала Антоніна. — Трохи.
— Так може ми заїдемо, візьмемо пару баночок? Артем якраз повз проїжджатиме.
І тут Антоніну ніби струмом ударило. «Проїжджати повз». Забрати. Взяти. Дочка жодного разу не запитала: «Мамо, а як ти себе почуваєш? Може, тобі потрібні ліки? Може, грошей підкинути?» Тільки «дай, дай, дай».
А Олена… Олена ж тоді, у травні, привезла їй дорогий крем для суглобів. Мовчки поклала на стіл: «Спробуйте, моїй мамі допомагає». І полуницю збирала акуратно, намагаючись не пом’яти, хоча жуків терпіти не могла.
— Знаєш, Іро, — повільно промовила Антоніна Петрівна. — Не треба заїжджати. Я ці банки… продала.
— Що?! — у слухавці запала тиша. — Мамо, ти що? Грошей немає? Так скажи, ми… ну, потім якось…
— Є гроші. Просто місця мало. Все, донечко, мені ніколи. Серіал починається.
Вона поклала слухавку. Серце калатало.
Наступного дня Антоніна Петрівна вчинила так, ніби це був шпигунський роман. Вона пішла на ринок, купила п’ять кілограмів добірних помідорів («Бичаче серце»), відро хрустких огірків, сітку картоплі та величезний пучок зелені.
Дома вона все це перемила, перебрала, уклала в гарні кошики (залишилися від квіткових букетів). Дістала з комори свої «золоті» запаси — банки з маринованими грибочками і те саме лечо, яке зварила сама, без всяких інтернетів.
Викликала таксі.
Двері відчинив Павло. Він мав змучений вигляд.
— Мамо? Чому ти не подзвонила? Щось сталося?
— Сталося, — Антоніна Петрівна впливла у передпокій з кошиками. — Приймайте доставку.
З кімнати вийшла Олена. Побачивши свекруху, вона напружилася, як кішка перед стрибком.
— Вітаю, — буркнула вона. — Ми нічого не замовляли.
— А це бонус. За шкідливість виробництва, — Антоніна поставила кошики на підлогу.
— Олена, Павле. Я тут подумала… Стара я стала, мізки, мабуть, висихають разом із врожаєм. Вибачте мене.
Олена недовірливо подивилася на помідори. Вони були ідеальні. На грядці такі не завжди виростуть.
— Це… з дачі? — запитала вона.
— З дачі, з дачі, — збрехала Антоніна, не моргнувши оком. — Запас. Найкращі відібрала. І ось ще, — вона простягнула Олені конверт.
— Що це? — Олена відсахнулася.
— Це ваша частка за роботу. Я порахувала: прополювання, полив, бензин, моральна шкода за спілкування з колорадським жуком і свекрухою. Тут небагато, але на манікюр вистачить. І на пару сеансів масажу для спини.
Павло роззявив рота. Олена дивилася на конверт, потім на помідори, потім на Антоніну Петрівну. Її очі зрадницьки заблищали.
— Антоніна Петрівна… Ну навіщо ви… Ми ж не заради грошей… Просто було прикро.
— Я знаю, Оленка. Знаю. Образа — вона гірша за бур’ян, якщо пустить коріння — не вирвеш. Давайте так: наступного року город ділимо навпіл. Половина — Ірці (нехай сама копає, якщо їй треба, я їй так і сказала), а половина — ваша. Що виростите — те ваше. Не виростите — підемо в магазин. Згодні?
Олена шморгнула носом і несподівано посміхнулася.
— Згодна. Тільки не смійте садити картоплі вдвічі менше.
— Домовилися, — розсміялася Антоніна. — Хоч взагалі газон засіємо. Головне, щоб ви приїжджали. А то хто ж мені розповідатиме, як правильно жити у двадцять першому столітті?
Увечері вони сиділи на кухні, їли салат із «дачних» помідорів (Павло хвалив: «Мамо, ну смачні ж, не те що магазинні!») і пили чай.
Антоніна Петрівна дивилася на невістку і думала: «А вона ж нормальна дівчина.
Характер є, зуби є. Не пропаде.
А Ірочці…
Ірочці треба б лопату на день народження подарувати. Хорошу, титанову».
А помідори на ринку й справді були хороші.
Тільки дорогі.
Але мир у родині, як з’ясувалося, коштує дорожче.
Спеціально для сайту Stories
