— Ось тут усе, що потрібно купити до маминого ювілею. За списком.
Світлана поклала на обідній стіл складений навпіл аркуш зошита й притиснула його зверху долонею з ідеальним свіжим манікюром.
Віра відклала ніж на обробну дошку й сполоснула пальці. Зовиця сиділа на краєчку кухонного стільця, закинувши ногу на ногу. Поруч із аркушем вона недбало кинула свій новий смартфон, що виблискував глянцевим чохлом.
— Я прикинула, там виходить по дрібницях, — щебетала Света.
Вона поправила волосся і по-господарськи оглянула кухню брата.
— На вихідних з’їздіть у гіпермаркет, завантажте повний багажник. У вас же машина велика, вам зручніше. А я сама пакети не потягну.
Віра відклала рушник убік і підійшла до столу. Вона пробігла очима по акуратному почерку. Список був складений з розмахом ресторанного банкету для солідної компанії. Три види елітної ковбаси. Червона ікра. Риба гарячого копчення. Триярусний торт із мастиковими фігурками. Тарталетки, фермерські сири, дорогі напої.
Віра ще міцніше стиснула щелепи. Сценарій повторювався з року в рік. Щойно наставали сімейні свята, зовиця брала на себе почесну роль «генерального організатора». Вона обирала меню, призначала час, обдзвонювала родичів. А фінансова частина дивним чином перекладалася на плечі Павла та Віри.
— Света, а хто за все це платитиме? — Віра підняла погляд на родичку.
— У якому сенсі, хто? — Света здивовано підняла намальовані брови.
Зовиця нерозуміюче моргнула, ніби почула слова іноземною мовою.
— Ви з Павлом, звичайно. Ви ж сім’я. У брата зарплата хороша, гріх скаржитися. Та й ти працюєш. Ви ж не бідні люди.
— Ми люди з зобов’язаннями, — рівно відповіла Віра. — Свето, давай прояснимо. Ми раді маминому ювілею. Святкувати треба. Але тут делікатесів на кругленьку суму. Ми це просто не потягнемо.
— Ой, та годі вже прикидатися бідними! — пирхнула зовиця.
Вона нервово смикнула плечем і потягнулася до свого телефону.
— Можна подумати, ніби останній шматок хліба доїдаєте. Мамі виповнюється шістдесят років! Що ми, як жебраки, з вінегретом і холодцем сидітимемо?
— А що поганого в холодці? — парирувала Віра.
— Те, що тітка Валя з області приїде! — відрізала Світлана. — Будуть мамині подруги з роботи. Я не хочу перед людьми зганьбитися. Скажуть, що діти матері на ювілей навіть нормальний стіл накрити не змогли.
— Якщо не хочеш зганьбитися, давай розділимо витрати, — запропонувала Віра, притулившись стегном до кухонного гарнітура. — Порахуємо загальну суму за твоїм списком. Розділимо рівно навпіл між двома сім’ями. Це буде чесно. Ми купимо свою частину, ти — свою.
Світлана обурено клацнула язиком.
— Віро, ну ти ж розумієш мою ситуацію.
Вона схрестила руки й зобразила на обличчі велике горе.
— Я — мати-одиначка. Мені треба збирати Женечку до школи, репетитори безперервно, взуття на хлопцеві вже зносилося. Я й так кожну копійку рахую. Мені просто нізвідки взяти такі гроші.
Віра виразно подивилася на новий телефон своєї зовиці. Той самий апарат останньої моделі, який Света купила буквально минулого тижня. А півтора місяця тому ця сама мати-одиначка привезла з закордонного курорту повну валізу сувенірів і рівну засмагу
— Я розумію твою ситуацію, — без емоцій сказала Віра. — Але у нас з Павлом іпотека. Ми ще п’ятнадцять років мусимо щомісяця відраховувати банку чималу суму за цю квартиру. Наш бюджет розписаний до копійки.
— Іпотека зараз у всіх! — відмахнулася Света.
Вона різко підвелася зі стільця, схопивши телефон.
— Самі влізли — самі й платіть. Це ваші проблеми. А у мами ювілей буває раз у житті. Загалом, я список залишила. До суботи все має бути в найкращому вигляді. Павлу передай привіт!
Зовиця обернулася на підборах і вийшла у передпокій. Через хвилину грюкнули вхідні двері.
Віра залишилася стояти на кухні, дивлячись на списаний аркуш. Найбільше її дратувала навіть не нахабність Свети, а те, як майстерно вона розпоряджалася чужими грошима, видаючи себе за турботливу дочку. Бути щедрою за чужий рахунок дуже легко.
Увечері, коли Павло повернувся зі зміни, Віра мовчки поклала перед ним аркуш. Чоловік зняв робочу куртку, вмився у ванній і лише потім сів за стіл.
— Що це за рукопис? — запитав він.
Павло присунув до себе тарілку з вечерею й взяв виделку.
— Це твоя сестра склала нам список покупок, — уїдливо відповіла Віра. — До ювілею твоєї мами. Оплачуємо, як завжди, ми. У повному обсязі. Можеш ознайомитися.
Павло прочитав список до кінця й похмурнів.
— Хитра лисиця, — пробурмотів він собі під ніс. — Торт на замовлення… Ікра…
Він відсунув список убік і потер перенісся.
— Віро, ну а що робити? У мами кругла дата. Якось незручно приходити з порожніми руками. Ми ж діти.
— Незручно спати на стелі! — спалахнула Віра.
Вона оперлася руками об стіл, нависаючи над чоловіком.
— Павле, ти бачив ціни на все це? Я підрахувала в додатку супермаркету. Цей папірець тягне на половину мого місячного заробітку!
— Ну, може, візьмемо дешевші аналоги? — невпевнено запропонував чоловік.
— У нас через п’ять днів платіж за іпотеку. Ми ще не сплатили комунальні за минулий місяць. У тебе немає зимових шин на машину, ти їздиш на лисих!
— Ну давай з кредитної картки знімемо, — відвів погляд Павло.
Він знову взявся за виделку, намагаючись не дивитися на дружину.
— Потім з відпускних потроху закриємо. Света ж мені всі вуха продзижчала, що сама виховує дитину, їй важко. Вона слабка жінка. Що ми будемо через їжу сваритися?
Віра розвела руками.
— Важко? Вона ж з курортів не вилазить! У неї телефон коштує як дві наші духовки, яку ми пів року не можемо купити, бо економимо! Чому її забаганки мають оплачуватися з нашої кишені?
— Віро, ну це ж сестра. Родина.
Павло запустив свою звичну пісню, яку Віра слухала вже три роки шлюбу.
— Мама засмутиться, якщо ми влаштуємо скандал. Вона ж старенька, їй не можна хвилюватися. Давай просто купимо, що зможемо, і забудемо. Мені мої нерви дорожчі, ніж сваритися з нею.
— Твої нерви тобі дорожчі, а мої, значить, безкоштовні? — припечатала Віра.
Вона забрала зі столу список і засунула його в кишеню халата.
— І моя праця безкоштовна? Добре. Я сама з нею поговорю. Раз ти не можеш сестру на місце поставити, це зроблю я.
— Роби, що хочеш, тільки мене в це не втягуй, — здався Павло.
Він відсунув порожню тарілку й встав із-за столу.
— Самі розбирайтеся. Я у ваші жіночі суперечки лізти не буду.
Наступного дня після роботи Віра заїхала до торгового центру. Світлана працювала адміністратором у дорогому салоні краси на першому поверсі.
Це й зрозуміло — робота не важка: сиди собі за гарною стійкою, записуй клієнток на процедури та пропонуй їм каву. Зате гордості у зовиці завжди було стільки, ніби вона сама є власницею цього салону.
Світлана стояла біля стійки рецепції й захоплено гортала стрічку в месенджері на своєму новому блискучому смартфоні. Побачивши Віру, вона розпливлася в нудотно-солодкій посмішці.
— О, Вірочка! Привіт! Що, просто проходила повз? Чи вже все купили? Швидко впоралися.
— Привіт, — Віра підійшла впритул до скляної стійки.
Вона не стала посміхатися у відповідь.
— Ні, не купили. Я тобі дещо принесла.
Віра дістала з сумки папірець, перекладений вранці з халата, і поклала його прямо перед зовиці, голосно стукнувши по склу стійки.
Світлана здивовано подивилася на папірець.
— Що це? Я ж просила вас взяти все за списком. Ви що, його вдома забули? Чи Павло знову все переплутав?
— А ти розгорни, — з металом у голосі запропонувала Віра.
Света з огидою підчепила край папірця довгим нігтем. До зворотного боку списку заздалегідь був прикріплений степлером довгий білий чек з банкомату.
— Що це за макулатура? — Света з подивом втупилася в ряд цифр.
Вона перевела незадоволений погляд на невістку.
— Ти мені чеки з магазину принесла? Ви що, вже половину бюджету розтратили на якусь нісенітницю?
— Це виписка з мого щомісячного платежу за іпотеку, — вимовила Віра, чітко вимовляючи кожне слово.
Вона оперлася долонями об скляну стійку, дивлячись Світлані прямо в очі.
— Твій список я уважно вивчила, а знизу прикріпила свій чек. Оплатиш мені іпотеку цього місяця — так і буде, я куплю твою рибу й замовлений торт з вензелями.
Світлана замовкла. Її нафарбовані губи обурено скривилися.
— Ти зовсім з глузду з’їхала? — просичала зовиця, озираючись на порожній зал салону.
Вона зім’яла аркуш у кулаці.
— Яка іпотека? До чого це тут? Ми ж обговорюємо мамин ювілей! Свята справа! А ти мені свої папірці сунеш!
— При тому, що у кожної сім’ї свій бюджет, — зупинила її Віра. — І якщо ти хочеш замилити очі родичам і накрити стіл, як у ресторані, то роби це за свій рахунок. Влаштовуй банкети на свої гроші.
— Я все для мами роблю! — перейшла на виск Света.
Вона гнівно підхопилася, забувши про свій статус адміністратора дорогого закладу.
— Мій брат ґарує як проклятий, світла білого не бачить, а ти його гроші затискаєш! Для рідної матері шкода копійку виділити! Та ти просто через мій новий телефон скаженієш, жадібна!
— Брат працює, щоб нам було де жити, — парирувала Віра, роздратовано брязнувши ключами.
Вона випрямилася й поправила сумку на плечі.
— А не для того, щоб спонсорувати твої амбіції зразкової доньки. Хочеш свято з розмахом — продай свій новий телефон. Якраз на ікру й торт вистачить. А до нашого гаманця лізти не треба. Ми принесемо те, що вважаємо за потрібне, і за своїми засобами.
— Та як ти смієш вказувати, що мені продавати! — вискнула зовиця.
— Я не вказую. Я констатую факт. Розмова закінчена, Света.
Віра розвернулася й пішла до виходу з салону.
Їй у спину долинали обурені шипіння зовиці про те, яка вона меркантильна, безсердечна і як Павлу з нею не пощастило. Але Вірі було байдуже. Вперше за три роки вона відчувала неймовірну легкість від того, що сказала все прямо в обличчя, не намагаючись згладити гострі кути.
Ювілей свекрухи в суботу все-таки відбувся.
Стіл накрили скромно, по-домашньому. Віра з Павлом привезли два види смачних, ситних салатів у великих контейнерах, запечене м’ясо та свіжий медовик із кулінарії біля будинку. На столі не було ні ікри, ні заморських сирів, ні триярусних тортів з феєрверками.
Родичі, які приїхали з області, та кілька маминих колег з апетитом наминали гаряче і хвалили салати Віри. Тітка Валя навіть попросила рецепт.
Мати метушилася навколо гостей, радіючи, що вся родина зібралася разом, приймала подарунки й навіть не помітила відсутності делікатесів. Для неї важлива була увага, а не червона ікра на тарталетках.
Світлана весь вечір сиділа з незадоволеним обличчям. Вона демонстративно колупала виделкою в тарілці й крізь зуби відповідала на запитання родичів.
Зовиця раз у раз кидала на невістку злі погляди, явно розраховуючи на вибачення або хоча б ознаки почуття провини.
Але Віра провини не відчувала.
Павло спочатку напружено поглядав на сестру, явно боячись публічного скандалу та докорів прямо за столом. Але до середини вечора він остаточно розслабився, зрозумів, що бурі не буде, і занурився в довгі розмови з дядьками про автомобілі.
А Віра спокійно пила домашній морс, дивилася на роздуту зовицю на іншому кінці столу і точно знала одне: наступного року ніяких «списочків» із панськими вказівками їй на стіл більше не покладуть.
