– Що ж іще я забув? – тихо промовив Микола, озираючись на всі боки. – Чого не помітив? Що пропустив? Паркет розібрав. Меблі розібрав. Двері зняв. Люстри зняв. Начебто все. Але ні. Я відчуваю, що забув щось дуже важливе. Щось таке, без чого…
От тільки що? Не можу згадати. Пам’ятаю тільки, що це для мене дуже важливо. Ех, ну чому я вчора, коли прийняв рішення, не записав, не склав список усього, що хочу забрати?! І що тепер робити? Як згадати?
Миколі стало раптом дуже страшно. Щоб заспокоїтися, він зробив кілька глибоких вдихів. Допомогло.
– Треба ще раз пройти квартирою і все уважно подивитися, – рішуче вигукнув він. – Тільки уважно. Тому що мені поспішати нікуди. До повернення Зіни ще багато часу. Після роботи вона зайде за дітьми в садок, тільки після цього повернеться додому. І я все встигну. Головне – це нічого не забути.
Микола повільно йшов квартирою.
– Зосередитися і не пропустити, – говорив він, – не проскочити поглядом. Уважно вдивлятися в будь-яку дрібницю. Тому що інакше я після, собі цього ніколи не пробачу. Я себе знаю.
Микола зупинився, заплющив очі і щаслива усмішка з’явилася на його обличчі. Він знайшов, що шукав і про що забув. Це були розетки.
– Розетки, – радісно вигукнув він. – Ну, звісно! Як же я міг забути про них. Адже в кожній кімнаті їх по три штуки. А ще у ванній і в туалеті. У передпокої. Господи, яке щастя, що я згадав.
Настрій Миколи значно покращився. Він пішов за інструментом.
Минув ще якийсь час. Микола зняв уже майже всі розетки у квартирі. Залишалася остання. У передпокої. Але саме з нею і виникли проблеми. Руки Миколи тремтіли від хвилювання.
– Чорт! – злість і відчай охопили його. – Викрутка, зараза, не підходить під ті гвинти, якими ця розетка, хай їй грець, кріпиться до стіни.
Микола зі злістю відкинув викрутку вбік і схопився за молоток.
– Так не діставайся ж ти нікому, – закричав він і кілька разів сильно вдарив по розетці, яку так і не зміг зняти. – Стільки часу витрачено даремно, а в результаті…
Тільки після того, як розбив розетку вщент, Микола зміг заспокоїтися.
– Візьми себе в руки, ганчірка, – рішуче вимовив Микола і озирнувся на всі боки, – і продовжуй жити. Незважаючи ні на що. А головне – на зло їй.
Микола згадав учорашню розмову зі своєю дружиною Зінаїдою.
Розмова була неприємна. Згадувати її не хотілося. Але всупереч бажанню, кожне слово, сказане нею, досі лунало в голові Миколи і продовжувало ранити його душу, яка й так страждала.
– Вона думає, що зі мною можна поводитися як із річчю. Ніби я неживий предмет. А я доведу, що це не так. Сьогодні вона дізнається, що я жива людина, у якої є не тільки душа, а й гордість.
У квартиру подзвонили.
– Кого ще принесла нелегка? – злякано вимовив Микола, тихо підійшов до дверей і подивився у вічко.
Це був Павло – один із друзів Миколи.
– Павло! – радісно закричав Микола, відчиняючи двері та впускаючи гостя до квартири. – Як же я радий, що ти… Ти дуже вчасно. Не знімай черевиків. Тут… Сам бачиш, підлогу розібрано і…
Павло, після вчорашнього, ще не дуже добре почувався і прийшов до друга лише для того, щоб злегка поправити здоров’я. Але увійшовши до квартири й озирнувшись, він був так здивований, що на деякий час навіть забув про свій важкий стан.
– А що відбувається, Миколо? – тихо запитав він. – Хто зруйнував квартиру?
– Нічого не питай, друже! – гаряче вигукнув у відповідь Микола. – Ні! Не зараз. Після я тобі сам усе розповім. Тому що зруйновано не тільки квартиру. Що квартира, Павло! Коли йдеться про життя людини! Про моє життя. А саме воно, моє життя, і зруйноване. Розумієш?
– Я, власне…
– Тому зараз я хочу тільки, щоб ти мене зрозумів і підтримав. Адже ти мені друг, так?
Щойно мова зайшла про дружбу, Павло одразу згадав, навіщо прийшов.
– Про що ти говориш, Миколо! – серйозно відповів Павло. – Ближче за тебе в мене зараз і немає нікого. І я для тебе зроблю, що хочеш. Одне твоє слово і я… Тільки й ти мене зрозумій. Мені спершу потрібно це… Поправити… Розумієш?
Перш ніж відповісти, Микола якийсь час із цікавістю дивився на Павла.
– Розумію! – сказав Микола, коли до нього дійшов сенс сказаного. – Підемо на кухню.
Провівши гостя на кухню і посадивши його на табуретку, Павло відкрив холодильник і дістав звідти все необхідне.
– Ти пригощайся, а я тобі все розповім, – сказав Микола. – Одне прохання. Тільки ти мовчи. Зрозумів? Їж, пий і мовчи. Мені не потрібні слова підтримки. Я не сумніваюся в тому, що роблю правильно. Але мені необхідно виговоритися. Тому що мене переповнює… Зможеш просто взяти і вислухати мене? Але тільки мовчки!
Звичайно Павло це міг. Тепер, коли на столі стояло все необхідне, він міг мовчати і слухати скільки завгодно. Тому Павло, не вимовляючи жодного слова, мовчки кивнув у відповідь.
– От і добре, – Микола з полегшенням видихнув. – Тоді слухай. Ти ж знаєш, Павло, що я вже десять років, як одружений із Зінаїдою.
Ну як Павлу було цього не знати. Адже він теж гуляв на їхньому весіллі.
– А вчора, – продовжував Микола, – вона раптом заявляє, що більше мене не кохає і ми розлучаємося. Вона, бачте, боїться мене. Їй раптом стало дуже страшно. І не стільки за себе, скільки за наших трьох дітей. Як тобі таке? Га? Їй страшно за наших дітей! І тільки тому ми повинні розлучитися!
Павло розуміюче кивнув.
– Ось і я про що! – продовжував Микола. – Десять років було не страшно, а тут раптом злякалася. Кого, питається? Мене? А чого мене боятися? Хіба я страшний?
Микола, дивлячись кудись у порожнечу, витримав багатозначну паузу.
– Ти ж знаєш, Павло, що ми відразу після весілля жили в моїй квартирі, – продовжував Микола. – А її квартиру здавали. Але коли з’явилися діти, ми переїхали сюди, на її квартиру. Тому що її квартира більша. А мою стали здавати. А вчора вона раптом заявляє, що відтоді, як ми переїхали сюди, я став багато вживати.
У квартиру подзвонили. Микола стривожився.
– Хто це? – запитав він, злякано дивлячись на Павла. – Ти когось чекаєш?
Павло мовчки крутнув головою, даючи таким чином зрозуміти, що не в курсі і нікого не чекає.
– Сиди тут і нікуди не йди, – сказав Микола. – Я скоро.
Микола підійшов до дверей і подивився у вічко.
– Вам кого? – запитав він, побачивши незнайомих чоловіків.
Це були вантажники. Микола подивився на годинник.- Як швидко час летить, – сказав він.
– То ми починаємо? – запитав бригадир.
– Давайте через півгодини, – сказав Микола. – А ще краще через годину. Домовилися. Я доплачу.
Вантажник погодився. Микола повернувся на кухню.
– І я вирішив утекти першим! – продовжив він свою сповідь. – Але тільки щоб усе було по-чесному. Адже ми переїхали сюди сім років тому. І весь цей час вона сиділа з дітьми. Спочатку – з першим, потім – з другим. Потім – із третім. Розумієш, Павло, до чого я хилю?
Павло заперечно хитнув головою.
– Увесь цей час вона не працювала, – сказав Микола. – Вона сиділа на моїй шиї. Розумієш? Вона і діти, вони всі жили на ті гроші, які я отримував на роботі і за здачу своєї квартири. Розумієш? А рік тому мене звільнили, і ми жили тільки на ті гроші, які… ти що, Павло, спиш?
Павло розплющив очі, подивився на Миколу і махнув головою, мовляв, він не спить.
– Можна мені вийти? – насилу перевертаючи язик, сказав Павло. – Буквально… на кілька хвилин. Зараз повернуся. І ми продовжимо.
Павло вийшов. Микола сумно зітхнув і заплющив очі. Коли Павло повернувся, Микола вже спав.
– У тебе у ванній матрац лежить, – почув Микола голос Павла.
– Що? – перепитав Микола, відкриваючи очі.
– Матрац у ванній.
– Навіщо?
– Я не знаю, – чесно зізнався Павло. – Лежить.
Микола задумався.
– Згадав! – сказав він. – Який же ти молодець, що… помітив. Тому що я дуже втомився і… Якщо чесно, погано міркую. Я ж усю ніч не спав. А вранці, одразу як Зінаїда пішла відводити дітей у садок, а після цього вона завжди йде на роботу, я взявся до справи. Я зробив дуже багато. І ти бачиш сам. Але матрац… Це я не встиг. Зараз я тобі покажу. Ти мені допоможеш, бо в мене просто вже немає сил. Ходімо.
Вони прийшли у ванну кімнату. Микола дав Павлу в руки молоток і стамеску.
– Відбивай плитку, Павло, – сказав Микола. – Але тільки над ванною. На підлозі, ти бачиш, я вже відбив половину. Вона лежить у передпокої. А над ванною ще залишилася моя частина. Матрац тут спеціально. Щоб плитка не розбивалася при падінні. Її ще можна буде використовувати.
– Але…
– Ні про що не питай, – сказав Микола. – просто… Повір. Так треба. І нехай хтось скаже, що так не можна, що це не по-чоловічому, але… Я знаю, що є такі чоловіки, які пробачають своїм колишнім дружинам усе й ідуть, забравши тільки зубну щітку і бритву.
Але я, Павло… У моїй душі, не залишилося ні краплі жалю. Вона і діти… Звісно, у мені не залишилося жалю. А звідки йому залишитися? Вони ж висмоктали все з мене! До краплі! За всі ці роки, що ми були разом.
І я дуже хочу, щоб, коли вона повернулася, побачила, що я забрав тільки половину. Ти ж бачиш, Павло, я розібрав і демонтував тільки половину меблів, половину підлоги, половину дверей і всього іншого. А половину залишив. Я забираю пральну машину, але залишаю холодильник. Тому що я – чесна людина. І мені чужого не треба. Тому, Павло, ти акуратно відбивай тільки половину. Зрозумів?
– Але…
– Завтра, Пашо, я відповім на всі твої запитання, – сказав Микола. – А зараз мені з вантажниками потрібно…
І тут обличчя Миколи спотворила гримаса жаху.
– Я забув про шпалери в передпокої! – вигукнув він. – Павло! Мені потрібно відрізати ще трохи шпалер. У передпокої. Як я міг забути, що… Так довго возився з розетками і забув про шпалери. Павло, я забрав усі розетки тільки тому, що їй залишається проводка.
А що ти так дивишся на мене, Павло? Мені нема в чому собі дорікнути. Я не беру чужого. Я беру тільки свою половину нажитого спільно. Яка мені належить! За законом.
Павло вирішив не сперечатися і швиденько почав відбивати настінну плитку. А Микола вийшов у передпокій, узяв у руки ніж і почав зрізати зі стіни шпалери.
– Погано виходить, – злився він. – Шматки шпалер такі нерівні, неакуратні. Уривки якісь. Шкода. Я думав, що їх можна ще використати. Утім. І такі шматки теж можна використовувати.
Треба тільки все акуратно скласти. У коробку якусь. І вантажникам сказати, щоб вони переносили все дбайливо.Дошки, плитка, шпалери. Двері міжкімнатні. Дверні коробки. Адже це все коштує грошей.
Микола раптом відчув сильну втому. Його очі закрилися. Коли Павло закінчив роботу і вийшов з ванної кімнати, Микола вже міцно спав на обривках шпалер.
У двері подзвонили. Микола прокинувся, розплющив очі й подивився на Павла.
– Це вантажники, Павло, – слабким голосом сказав Микола. – Час настав. Останнє прохання, друже. Простеж, щоб усе акуратно завантажили й перевезли.
– Куди? – запитав Павло.
– До мене, – відповів Микола.
У квартиру знову подзвонили. Микола дістав із кишені гроші та ключі, і передав їх Павлу.
– Адресу ти знаєш.
– Знаю, але…
– Усе завтра, Павло, – сказав Микола, – зараз просто немає сил. Простеж, щоб усе перевезли й акуратно склали в передпокої.
Він схилив голову на обривки шпалер і заснув. Павло відчинив двері і впустив вантажників. І тут з’ясувалося, що вантажники не знають адреси, куди перевозити вантаж. Павло задумався.Спеціально для сайту Stories
– Я теж не знаю, – сказав Павло. – Тому пропоную перенести переїзд на інший день.
Із грошей, що дав Микола, він заплатив вантажникам. І ті пішли.
– Я теж піду, – сказав Павло, одягнувся і, залишивши ключі в дверях, вийшов із квартири, зачинивши за собою.
Микола прокинувся, коли була вже глибока ніч. Його розбудило жахливе осяяння.
– Я забув забрати половину дитячих іграшок, – закричав у жаху Микола. – А в мене теж ще можуть бути діти! І в них теж має бути дитинство. Я вже зараз зобов’язаний думати і про їхнє майбутнє.
Микола кинувся в дитячу. Він жадібно хапав іграшки і складав їх у наволочку. Але раптом зупинився.
– Дивно, – подумав він. – А де діти? І де Зінаїда? Адже вже ніч!
І тут тільки Микола згадав, що рік тому, коли його звільнили з роботи, вони знову переїхали на його квартиру. А квартиру Зінаїди стали здавати, тому що вона приносила більше грошей.
І весь цей рік Микола майже щодня вживав. І тому забув, де живе.
– А вчора ввечері Зінаїда сказала, що ми розлучаємося, – міркував Микола. – А вранці вона забрала дітей і… Поїхала до себе. А куди ж я тоді хотів утекти? До себе? І тому зруйнував половину своєї квартири? І куди накажете дівати тепер цю половину нажитого спільно? І чому… А навіщо тоді… І до чого тут…
Питань було багато. Але на жодне з них Микола відповіді не знаходив.Спеціально для сайту Stories
