Рита поставила крапку й закрила зошит. Букет чарівних незабудок на обкладинці викликав на її губах задоволену посмішку.
— Закінчила? — тихо запитала донька, побачивши усміхнену маму.
-Так, – просяяла Рита, щасливо прикусивши губу. – Тепер попереду найскладніше — вичитати текст.
-Мамо, ти й з цим впораєшся, – дочка обійняла матір за плечі.
З сусідньої кімнати долинув плач новонародженого. Жінки переглянулися.
— Біжи, — мати махнула рукою в бік дитячої.
— Заколисай свій скарб.
— Яку назву даси новому роману? — запитала дівчина, виходячи з кімнати.
-Незабудка, — засміялася Рита.
-Хто б сумнівався! Ти така передбачувана, мамо! — засміялася дочка і поспішила до малюка.
Незабудки. Симпатія до цих простих квіточок з’явилася у Рити в далекому підлітковому віці зовсім несподівано…
Риті виповнилося дванадцять, коли в будинку навпроти оселилися молодята: чоловік років тридцяти і жінка при надії приблизно такого ж віку. Ця парочка відразу внесла приємне пожвавлення в спокійне життя на їхній вулиці.
Справа в тому, що практично у всіх будинках жили пенсіонери. Їхні діти давно виросли й покинули батьківські гнізда. Літні люди жили тихо: у будні працювали на городах, а у вихідні радували пирогами улюблених онуків, яких турботливі батьки привозили бабусям і дідусям.
На відміну від інших дітей, Рита жила з бабусею та дідусем майже постійно. Мама вічно на роботі. Тато в рейсі. Дівчинка допомагала бабусі по господарству, освоювала науку домоводства, іноді нудьгувала, з нетерпінням чекаючи вихідних, щоб поспілкуватися з однолітками.
У вільний від уроків час Риті подобалося записувати вигадані історії у шкільний зошит. Вечорами вона читала їх бабусі, і вони разом сміялися або сумували над пригодами героїв історій Рити.
Одного разу Рита сиділа на величезному камені, який ніби виростав із землі прямо біля бабусиного будинку. Звідки тут взялася ця кам’яна брила, ніхто не пам’ятав.
Місцеві говорили, що цей айсберг тут був завжди. Ну як би там не було, дітлахи облюбували його для ігор. А в будні дні камінь перебував у повному розпорядженні фантазерки.
Була середина квітня. Рита зробила уроки і тепер, зручно вмостившись на камені, писала в зошиті розповідь про сусідського песика Чаріка — неслухняного пекінеса з кривими зубами.
Несподівано навпроти їхнього будинку зупинилася невелика вантажівка, а потім під’їхав легковик, з якого вийшли молодий чоловік і жінка при надії. Чоловік дбайливо підтримував жінку під лікоть, а вона, уперши одну руку в поперек, долонею іншої зробила над лобом козирок і тепер з посмішкою розглядала будинок, у якому їм належало жити з чоловіком.
— Дівчинко, — чоловік підійшов до Рити. — Ти тут живеш?
— Так, — ледь чутно відповіла Рита, з незрозумілої причини відчувши дивне хвилювання.
— Можна тебе попросити принести моїй дружині води попити?
— Можна, — ледь вичавила з себе дівчинка, — продовжуючи сидіти на камені.
— О, дякую!
Чоловік посміхнувся, а Рита помітила промінчики глибоких зморшок навколо його сірих очей і величезну щілину між передніми зубами. Серце дівчинки сильно забилося, у горлі утворився дивний ком. Вона кашлянула, намагаючись його проковтнути, і відчула, що їй самій терміново треба випити води.
-Вибач, будь ласка, просто моя дружина втомилася. Ми їхали більше шести годин. І вода закінчилася. Я не розрахував.
Чоловік, ніби вибачаючись, ніяково знизав плечима і обійняв молоду жінку, що підійшла до них. Рита напружилася. З глибини дівочої свідомості просочилася невідома досі злість. Рита була доброю, чуйною дівчинкою, а тут прямо перероджувалася в злюку.
— Так можна водички? — тоненьким голосом запитала жінка, яку чоловік ніжно тримав за талію. — Мене звати Олена. А це Сашко — мій чоловік. Ми тут, — вона вказала на будинок, — поживемо пару місяців. Просто в нашій квартирі йде ремонт. А мені не можна дихати запахом фарби.
Олена гладила свій животик, випромінюючи безперервне щастя.
— А тебе як звати?
Пауза.
— Рита, — нарешті видихнула дівчина, ледь стримуючи сльози, що з’явилися невідомо звідки. — Зараз, принесу води.
Дома Рита все розповіла бабусі, яка одразу ж набрала цілий графин води і вручила його онучці разом із двома склянками.
-І як я це все понесу!? – сердилася дівчинка.
-Риточка! Ти чого розкричалася? – здивувалася бабуся.
– Нічого! — крізь сльози фиркнула дівчинка. — Могли б воду з собою принести. Я їм воду ще таскати буду!
– Ну й добре, сама віднесу, — бабуся знизала плечима.
З того часу колишнє життя Рити закінчилося. Вона вже не могла спокійно сидіти на улюбленому камені й писати історії. Не виходило складати слова в речення. Рита дивилася на білий аркуш і ловила себе на думці, що чекає, коли заскрипить хвіртка сусіднього будинку й з неї з’явиться молодий чоловік.
Він завжди привітно посміхався Риті, махав їй рукою, чим викликав у ній дивний ураган. А одного разу він навіть підійшов до неї. Радісно посміхнувся і запитав:
— Як сьогодні поживає майбутня Агата Крісті?
– Ніяк! — буркнула Рита, сердячись на себе за те, що одного разу розповіла новій сусідці, що вона пише оповідання.
Тоді ця Олена присіла поруч із Ритою на камінь і своїм чарівним, майже дитячим голосом задавала всі ці питання — що і як? Рита й розказала їй усе.
Рита втратила спокій. Причісувалася особливо ретельно. Умивалася надто старанно, бажаючи змити шкідливі пушинки, які ніби спеціально з кожним днем все більше й більше прикрашали акуратний дівочий носик.
І це ще не все! Одного разу дідусь не зміг завести свій старенький автомобіль. Ну прямо — дрр-дрр і все. Ніякого життя в машині. Тоді дідусь пішов по допомогу до нового сусіда навпроти. Виявляється, той працював на СТО. Звідки дідусь про це дізнався? Все просто. На кожній вулиці завжди є місцеве сарафанне радіо у вигляді найактивнішої пліткарки. Ось вона й рознесла всім сусідам новину, що Сашко — хлопець з руками.
Сашко швидко відремонтував дідусеву машину. А бабуся, бажаючи віддячити молодому сусідові, який категорично відмовився брати гроші за роботу, спекла пиріжки з м’ясом і капустою. І навіть кілька зробила з вишнями — спеціально для Олени.
-Риточка, віднеси Сашку з Оленкою, будь ласка, – попросила бабуся, простягаючи миску зі здобними пиріжками дівчинці, що прийшла зі школи.
-Не хочу, – тупнула ногою Рита.
-Оце так! – бабуся розвела руками від подиву.
Але пиріжки все ж довелося віднести. Через які муки пройшла Рита, вона нікому ніколи не розповідала. Зайшовши у двір, вона одразу побачила Сашка, який облаштовував у дворі гамак. Рита втягнула живіт, який і без того прилип до спини, дивуючись сама собі — звідки це дурне бажання виглядати стрункішою.
-Бабуся вам передала, – відчеканила дівчинка, відчуваючи, як напружилися м’язи живота.
І тут живіт, мабуть, бажаючи помститися за вимушену зарядку, вирішив видати вой…чий клич.
-О, так ти ж голодна! Давай з нами чаю з пиріжками…, – Сашко не встиг договорити.
Такого сорому Рита не могла винести. Вона майже кинула миску на стіл і втекла, до болю кусаючи губи.
-Рита, – почула вона за спиною чарівний голос Олени. – Ти дурень, Сашко!
Дурень! Дурень! Дурень! – набатом стукали думки в голові дівчини.
А потім сталося найнеприємніше.
Одного разу до будинку навпроти знову під’їхала вантажівка. Рита вискочила з дому, підбігла до хвіртки і з жахом дивилася, як з будинку виносять скромні пожитки молодої сім’ї. Олена ледве йшла, обережно підтримуючи живіт. По..ги очікувалися через тиждень.
— Ви їдете? — задихаючись, запитала Рита, вискочивши на вулицю.
— Так, — посміхнулася Олена. — Ми дуже поспішали закінчити ремонт до народження малюка. Встигли, слава Богу. Я дуже рада, що саме ти була нашою тимчасовою сусідкою, Рито. Ти дуже хороша дівчинка! Я хочу подарувати тобі…
Олена хотіла обійняти Риту, але та, не давши їй договорити, вирвалася і закричала:
-Це я могла б вийти за нього заміж! Розумієш? Я! А не ти! Я! Це несправедливо, що ти його дружина!
Виплеснувши все, що накопичилося, Рита втекла.
-Що вона кричала? Що хотіла? — схвильовано запитав дружину Сашку, який побачив, що відбувається, але не розчув слів Рити.
-Не хвилюйся. Все добре, — зітхнула Олена.
-Що добре?! Що сталося? — сердився чоловік.
-Любов сталася? – посміхнулася жінка. – Перше кохання.
-Щооо?!
-Ти чудово розчув.
-І в кого закохалася ця дівчинка?
-У тебе, мій дорогий! У тебе.
-У мене?! – на чоловічому обличчі відбилася вся гама почуттів, на які здатна людина. -Що за нісенітниця?
-Це не нісенітниця! Це перше кохання! Це найважливіше почуття в житті людини. – Олена суворо подивилася на чоловіка. – Послухай, ти зараз підеш і віддаси їй ось це, – Олена простягнула чоловікові пакет, який тримала в руках.
-Що це?
-Це подарунок Риті від нас на згадку.
-Ось іди й сама віддай їй цей подарунок. Я ще перед примхливими дівчатами не підлещувався.
-Ти сам віддаси! — промовила Олена й всунула чоловікові в руку пакет.
-Але…
-Без «але», Сашко. Іди.
Сашко поглянув на дружину з нещасним виглядом.
-Іди, іди. Причому швидше, а то я від спеки починаю плавитися. І раджу згадати себе шістнадцятирічним, коли ти закохався в мене. Згадай свої хвилювання та переживання. Будь делікатним. Це — перше кохання…
У пакеті виявився великий блокнот з обкладинкою, на якій красувався неймовірно ніжний букет яскравих незабудок. Рита не пам’ятала, як Сашко вручив їй подарунок, не пам’ятала, що він говорив у цей момент, вона лише запам’ятала промінчики зморшок навколо його сірих очей.
Через все життя Рита пронесла спогад про своє перше кохання — таке несподіване, хвилююче і таке ніжне.
Рита була щаслива у шлюбі з чоловіком, якого за дивним збігом обставин теж звали Сашко. Разом вони народили трьох дітей. Тепер раділи першому онукові.
Рита здійснила свою мрію — стала письменницею. Можливо, саме з того зошита з милими незабудками й почалося її справжня творчість, а може, й справжнє доросле життя.
