Цієї зими двірник Іван сто разів пошкодував, що працює на цій роботі, але діватися було нікуди. Не звільнятися ж, тому що зима видалася такою сніжною. Звільнишся, і потім будеш вважати себе слабаком все життя.
Нехай і залишилося жити не так довго, але – раптом до ста років доживеш? Ні. Іван слабаком ніколи не був.
Такими думками він і підбадьорював себе зараз, скребучи величезною лопатою тротуари.
Раптом, попереду йшла з величезною сумкою літня жінка, послизнулася, смішно змахнула вільною рукою і впала набік, потонувши в неприбраному снігу.
Іван кинувся до цієї жінки, підхопив її за боки і почав ставити на ноги.
– Піднімайтеся, піднімайтеся, жінко, – пробурмотів він із співчуттям.
– Обережніше треба бути. Ви нічого собі не підвернули? Стояти можете?
Але жінка, замість того щоб подякувати, раптом почала вириватися з його обіймів, знову втратила рівновагу і плавно опустилася задом у сніг.
– Нумо! Ти чого мене мацаєш?! – гнівно закричала вона на двірника.
– Хто тебе мацає? – обурився Іван. – Ти чого, матір, з глузду з’їхала?! Я ж тобі допомогти хотів.
– Ага. Як же – допомогти! Я що, думаєш, не відчуваю, як ти рукою в кишеню моєї шуби поліз?!
– Це я до тебе поліз?! Ах, ти… – Двірник хотів було вилаятись, але раптом завмер і почав свердлити поглядом цю невдячну жінку.
– Почекай, почекай… А чому я твій голос знаю? Невже це ти? Бабешко, чи що? – Іван раптом радісно засміявся. – Треба ж… І справді – ти! Нітрохи не змінилася.
– Хто не змінилася? – Жінка теж стала розглядати Івана чіпким поглядом. – І я вже давно не Бабешко. Я вже п’ятдесят років як Давидчук. Ти хто такий? Чому я тебе не впізнаю?
– А так? – Іван зняв з себе шапку і вигадав на обличчі життєрадісну посмішку. – Ну, все одно не впізнаєш?
– А… Сидорчук… – нарешті, впізнала вона свого колишнього однокласника і нареченого, і швидше витягнула вперед руку. – Нумо, допоможи мені встати. Чого завмер? Хіба не бачиш, що я в снігу.
– Ну, давай, так і бути… – Іван простягнув їй руку і допоміг підвестися на ноги. – Не боїшся, що твій Давидчук за нами зараз спостерігає, а потім тобі сцену ревнощів влаштує? Як раніше.
– Немає кому тепер мене ревнувати, Сидорчук, – сердито сказала вона і почала струшувати зі своєї шуби сніг. – А ти чого з лопатою? Невже, двірником працюєш? Докотився до ручки?
– Чому це – докотився? – знову посміхнувся Іван, вже анітрохи не ображаючись на слова цієї жінки.
– А тому що, виходить, моя мама мені правду про тебе говорила. Що нічого путнього з тебе не вийде.
– А ось і брехала Ольга Петрівна, – хмикнув двірник. – Я, між іншим, раніше майстром працював, і запросто міг начальником цеху стати.
– А чого ж не став?
– А тому що ми з тобою в такий час потрапили, що кругом заводи закриватися почали, а ми всі опинилися у вільному плаванні. Так, сама ти все знаєш Таню.
– Нічого я не знаю.
– Думаєш, якщо твій Давидчук став бізнесменом, то всі повинні були бути як він – жити тільки заради грошей? І, взагалі… Ти ж раніше мене любила просто так? Пам’ятаєш?
– Ні! Я все давно забула! – незадоволеним тоном збрехала жінка і почала витягати зі снігу свою величезну сумку. – І тобі бажаю того ж самого. Все, що було з нами, – ніколи не згадувати.
– Це – як це? У нас же з тобою була справжня любов, Бабешко. Як таке можна не згадувати?
– А дуже просто. Ти ж теж одружився з іншою. Правильно?
– Ну і що? Це не означає, що ми повинні тепер з пам’яті все стирати. Або ти думаєш, я тебе зараз побачив, і у мене знову спалахнуть почуття? – Іван посміхнувся.
– А хто тебе знає? – посміхнулася і Бабешко. – Ти ж завжди був дивним чоловіком. Вічно тебе кидало з крайності в крайність.
– Це точно, – кивнув двірник. – Я такий. Але ж і ти, Бабешко, зовсім не змінилася.
– Хто? – обурено вигукнула жінка. – Я не змінилася? Та ти ж мене відразу й не впізнав. Як і я тебе. Ми з тобою ще як змінилися.
– А до чого тут зовнішність? Я про інше кажу. Ти як була шкідливою, так такою і залишилася. Мені зараз навіть цікаво, як це я міг тоді, п’ятдесят років тому, кохати тебе без пам’яті?
У школі я тебе дражнив, а потім – закохався. Я ж хотів навіть твого Давидчука на дуель викликати. Коли ти його з нас двох вибрала.
– Чого ж не викликав?
– А що, треба було?
– Ні, не треба, – різко відповіла вона.
– Я б все одно за тебе не пішла.
– Тому що мама не дозволяла?
– І мама, теж, – кивнула Бабешко. – Але головна біда в тому, Сидорчук, що ти завжди був страшним мрійником.
– А це хіба погано? Я і тепер іноді мрію.
– Для жінки, яка хоче стабільності – це дуже погано. Чоловік повинен завжди знати, що він хоче. А ти майже кожен день вигадував, ким ти станеш у житті. То льотчиком хотів стати, то моряком. І ось, я дивлюся, став двірником.
– Я двірником став тільки після того, як вийшов на пенсію.
– А навіщо? Грошей не вистачає?
– Не грошей, а руху. Рух – це життя, Бабешко! Чула, напевно, про таке? Та ти й сама, я дивлюся, з величезною сумкою вулицями носишся, не дивлячись на вік.
– Доводиться, – невесело зітхнула жінка. – Зараз ось на ринок прийду, і буду стояти. Тобі, до речі, шерстяні шкарпетки не потрібні? Або рукавиці? Твій розмір є. Можу продати, зі знижкою.
– А ти що, торгуєш шкарпетками?
– Я ж кажу, діватися мені нікуди. Давидчук пішов з життя, і я тепер на одну пенсію живу. В’язання це – який-не-який – а бізнес. Я ж не піду, як ти – двірником.
– Так, – засміявся Іван. – Для тебе двірник – слово з дитинства лайливе. До речі, а чого це ти знову в цьому районі робиш? Здається, ти жила в іншому кінці міста. Тепер знову в наш район переселилася?
– З донькою ми роз’їхалися, – невдоволено відповіла вона. – Я їй ту квартиру залишила, а сама – в стару, яку ми здавали. Все, я піду.
– Ну, добре, Бабешко, шуруй на ринок, – кивнув Іван. – Торгуй. І більше не падай.
– Так, що, не потрібні тобі шкарпетки? – знову запитала його колишня кохана. – Гарної в’язки.
– Ні… – похитав головою двірник. – Не потрібні. Мені дружина все в’яже, – збрехав він.
– Угу… – Бабешко невдоволено кивнула, підхопила свою величезну сумку і пішла вперед по вузькій і незручній, протоптаній у снігу стежці.
А Іван задумливо зітхнув і знову взявся скрести величезною лопатою сніг.
Спеціально для сайту Stories
