Цієї зими двірник Іван сто разів пошкодував, що працює на цій роботі, але діватися було нікуди. Не звільнятися ж, тому що зима видалася такою сніжною. Звільнишся, і потім будеш вважати себе слабаком все життя.
Нехай і залишилося жити не так довго, але – раптом до ста років доживеш? Ні. Іван слабаком ніколи не був.
Такими думками він і підбадьорював себе зараз, скребучи величезною лопатою тротуари.
Раптом, попереду йшла з величезною сумкою літня жінка, послизнулася, смішно змахнула вільною рукою і впала набік, потонувши в неприбраному снігу.
Іван кинувся до цієї жінки, підхопив її за боки і почав ставити на ноги.
– Піднімайтеся, піднімайтеся, жінко, – пробурмотів він із співчуттям.
– Обережніше треба бути. Ви нічого собі не підвернули? Стояти можете?
Але жінка, замість того щоб подякувати, раптом почала вириватися з його обіймів, знову втратила рівновагу і плавно опустилася задом у сніг.
– Нумо! Ти чого мене мацаєш?! – гнівно закричала вона на двірника.
– Хто тебе мацає? – обурився Іван. – Ти чого, матір, з глузду з’їхала?! Я ж тобі допомогти хотів.
– Ага. Як же – допомогти! Я що, думаєш, не відчуваю, як ти рукою в кишеню моєї шуби поліз?!
– Це я до тебе поліз?! Ах, ти… – Двірник хотів було вилаятись, але раптом завмер і почав свердлити поглядом цю невдячну жінку.
– Почекай, почекай… А чому я твій голос знаю? Невже це ти? Бабешко, чи що? – Іван раптом радісно засміявся. – Треба ж… І справді – ти! Нітрохи не змінилася.
– Хто не змінилася? – Жінка теж стала розглядати Івана чіпким поглядом. – І я вже давно не Бабешко. Я вже п’ятдесят років як Давидчук. Ти хто такий? Чому я тебе не впізнаю?
– А так? – Іван зняв з себе шапку і вигадав на обличчі життєрадісну посмішку. – Ну, все одно не впізнаєш?
– А… Сидорчук… – нарешті, впізнала вона свого колишнього однокласника і нареченого, і швидше витягнула вперед руку. – Нумо, допоможи мені встати. Чого завмер? Хіба не бачиш, що я в снігу.
– Ну, давай, так і бути… – Іван простягнув їй руку і допоміг підвестися на ноги. – Не боїшся, що твій Давидчук за нами зараз спостерігає, а потім тобі сцену ревнощів влаштує? Як раніше.
– Немає кому тепер мене ревнувати, Сидорчук, – сердито сказала вона і почала струшувати зі своєї шуби сніг. – А ти чого з лопатою? Невже, двірником працюєш? Докотився до ручки?
– Чому це – докотився? – знову посміхнувся Іван, вже анітрохи не ображаючись на слова цієї жінки.
– А тому що, виходить, моя мама мені правду про тебе говорила. Що нічого путнього з тебе не вийде.
– А ось і брехала Ольга Петрівна, – хмикнув двірник. – Я, між іншим, раніше майстром працював, і запросто міг начальником цеху стати.
– А чого ж не став?
– А тому що ми з тобою в такий час потрапили, що кругом заводи закриватися почали, а ми всі опинилися у вільному плаванні. Так, сама ти все знаєш Таню.
– Нічого я не знаю.
– Думаєш, якщо твій Давидчук став бізнесменом, то всі повинні були бути як він – жити тільки заради грошей? І, взагалі… Ти ж раніше мене любила просто так? Пам’ятаєш?
– Ні! Я все давно забула! – незадоволеним тоном збрехала жінка і почала витягати зі снігу свою величезну сумку. – І тобі бажаю того ж самого. Все, що було з нами, – ніколи не згадувати.
– Це – як це? У нас же з тобою була справжня любов, Бабешко. Як таке можна не згадувати?
– А дуже просто. Ти ж теж одружився з іншою. Правильно?
– Ну і що? Це не означає, що ми повинні тепер з пам’яті все стирати. Або ти думаєш, я тебе зараз побачив, і у мене знову спалахнуть почуття? – Іван посміхнувся.
– А хто тебе знає? – посміхнулася і Бабешко. – Ти ж завжди був дивним чоловіком. Вічно тебе кидало з крайності в крайність.
– Це точно, – кивнув двірник. – Я такий. Але ж і ти, Бабешко, зовсім не змінилася.
– Хто? – обурено вигукнула жінка. – Я не змінилася? Та ти ж мене відразу й не впізнав. Як і я тебе. Ми з тобою ще як змінилися.
– А до чого тут зовнішність? Я про інше кажу. Ти як була шкідливою, так такою і залишилася. Мені зараз навіть цікаво, як це я міг тоді, п’ятдесят років тому, кохати тебе без пам’яті?
У школі я тебе дражнив, а потім – закохався. Я ж хотів навіть твого Давидчука на дуель викликати. Коли ти його з нас двох вибрала.
– Чого ж не викликав?
– А що, треба було?
– Ні, не треба, – різко відповіла вона.
– Я б все одно за тебе не пішла.
– Тому що мама не дозволяла?
– І мама, теж, – кивнула Бабешко. – Але головна біда в тому, Сидорчук, що ти завжди був страшним мрійником.
– А це хіба погано? Я і тепер іноді мрію.
– Для жінки, яка хоче стабільності – це дуже погано. Чоловік повинен завжди знати, що він хоче. А ти майже кожен день вигадував, ким ти станеш у житті. То льотчиком хотів стати, то моряком. І ось, я дивлюся, став двірником.
– Я двірником став тільки після того, як вийшов на пенсію.
– А навіщо? Грошей не вистачає?
– Не грошей, а руху. Рух – це життя, Бабешко! Чула, напевно, про таке? Та ти й сама, я дивлюся, з величезною сумкою вулицями носишся, не дивлячись на вік.
– Доводиться, – невесело зітхнула жінка. – Зараз ось на ринок прийду, і буду стояти. Тобі, до речі, шерстяні шкарпетки не потрібні? Або рукавиці? Твій розмір є. Можу продати, зі знижкою.
– А ти що, торгуєш шкарпетками?
– Я ж кажу, діватися мені нікуди. Давидчук пішов з життя, і я тепер на одну пенсію живу. В’язання це – який-не-який – а бізнес. Я ж не піду, як ти – двірником.
– Так, – засміявся Іван. – Для тебе двірник – слово з дитинства лайливе. До речі, а чого це ти знову в цьому районі робиш? Здається, ти жила в іншому кінці міста. Тепер знову в наш район переселилася?
– З донькою ми роз’їхалися, – невдоволено відповіла вона. – Я їй ту квартиру залишила, а сама – в стару, яку ми здавали. Все, я піду.
– Ну, добре, Бабешко, шуруй на ринок, – кивнув Іван. – Торгуй. І більше не падай.
– Так, що, не потрібні тобі шкарпетки? – знову запитала його колишня кохана. – Гарної в’язки.
– Ні… – похитав головою двірник. – Не потрібні. Мені дружина все в’яже, – збрехав він.
– Угу… – Бабешко невдоволено кивнула, підхопила свою величезну сумку і пішла вперед по вузькій і незручній, протоптаній у снігу стежці.
А Іван задумливо зітхнув і знову взявся скрести величезною лопатою сніг.
Наступного дня, ближче до обіду, двірник Іван виявив, що його робочі рукавиці продірявилися. А сніг прибирати в тонких рукавицях – це біда. З такими рукавицями багато не зробиш. І він одразу згадав вчорашню зустріч з Бабешко, і як вона йому хвалилася, що продає в’язані шкарпетки та рукавиці.
– Ось і добре, – пробурмотів він. – Не дарма, значить, доля мені цю зустріч влаштувала. Адже вона обіцяла мені продати речі зі знижкою. Швиденько сходжу на ринок, куплю собі рукавиці, і продовжу роботу. Тим більше, що до ринку йти недалеко.
Якщо чесно, ринком ці ряди з кіосками назвати було складно, але в хороші дні торгівля тут йшла жваво. Ось і зараз стояла сонячна лютнева погода, і на ринку, біля саморобних прилавків, метушилися продавці з найрізноманітнішими домашніми соліннями та привезеними здалеку фруктами і овочами.
Іван обійшов усі ці прилавки, але свою колишню любов так і не знайшов.
«Може, вона десь в іншому місці торгує?» – закрався до нього в душу сумнів.
– Підкажіть, ви тут жінку з в’язаними шкарпетками і рукавицями не бачили? – звернувся він із запитанням до однієї з жінок, яка пропонувала всім квашену капусту. – Торгує вона ними.
– Немає її сьогодні, – коротко відповіла торговка. – Вчора була, але їй щось недобре стало. Вона і пішла.
– Як це – недобре? – занепокоївся Іван.
– Та дуже просто, – знизала плечима жінка. – Напевно, тиск підскочив. У неї, вона розповідала, вдома не все гаразд. Проблеми якісь. А у нас, у жінок, вічно всі хвороби від домашніх проблем. А ти чого хотів? Шкарпетки купити? Там, в кінці рядів, кіоск є. У ньому хороші шкарпетки продають.
– Ні-ні, дякую.
Іван, розгублений, пішов у бік своєї ділянки, де прибирав сніг. Звістка про те, що у Бабешко щось зі здоров’ям, неабияк схвилювала його. Адже у Івана колись пішла з життя дружина, так само, несподівано, від високого тиску.
Дійшов до своєї ділянки, знайшов бригадира – жінку, і сказав:
– Віра Семенівна, у мене тут з рукавицями біда. Працювати в них не можна. Я відлучуся на годинку.
– Ну, відлучайся, – незадоволено зморщилася бригадирка. – Але дивись, все одно ділянку свою сам прибиратимеш. Ні на кого не сподівайся.
– Добре, – кивнув він і швидким кроком попрямував до будинку, в якому, як він пам’ятав, з самого дитинства проживала Бабешко.
Підходячи до п’ятиповерхового будинку, його серце забилося від хвилювання, – майже як у молодості, коли він приходив до своєї коханої під балкон і, дратуючи сусідів, кричав на весь двір: «Таня, виходь»!
Який у неї був номер квартири, він точно не пам’ятав, а двері в під’їзд були зачинені на електронний замок. Тому довелося трохи почекати, коли ці двері хтось відчинить.
Увійшов у під’їзд і піднявся на її поверх. Постояв біля квартири і почав тиснути на кнопку дверного дзвінка.
Натискав кілька разів. Дзвінок дзвенів, але Тетяна двері не відчиняла. Іван знову занепокоївся і почав стукати в двері кулаком.
– Ви чого тут стукаєте? – раптом пролунав голос ззаду. – Зрозуміло ж, що нікого вдома немає.
Іван обернувся і побачив, що з квартири навпроти виглядає жінка, яка з подивом дивиться на нього.
– Боже мій! – через паузу вигукнула вона, розглянувши обличчя Івана. – Не може бути. Невже це ти? Сидорчук?
– Пальчук? Іра? – Іван теж впізнав ще одну свою однокласницю, подругу Тетяни. – А ти чого, все ще тут живеш?
– А де мені ще жити? – хмикнула жінка. – Ця п’ятиповерхівка – моя батьківщина. А ти чого це? Невже, до своєї Тетяни знову клини підбиваєш?
– Які клини? Я вчора її випадково зустрів, і вона мені пообіцяла рукавиці продати. Зі знижкою.
– Та невже? – Однокласниця зробила зле обличчя. – Ти ж, я чула, тепер вдівець. Мабуть, знову за старе взявся? Кохання крутиш?
– Кинь базікати дурниці, – поморщився Іван. – Краще скажи, де господиня? Чому не відкриває?
– А тому що її вчора відвезли звідси. Увечері.
– Куди відвезли? – злякався двірник.
– До лікарні. На швидкій. Я їй сама бригаду викликала.
– А що з нею?
– Та з донькою знову посварилася. Ох, доведе її дочка до мо.или… – пробурмотіла Пальчук. – Як тільки вона поговорить з нею по телефону, так Тетяні відразу погано.
– А що у них за проблеми?
– Звичайні проблеми. Дочка ж її з тієї квартири вижила, де вони з Давидчуком жили. Відразу, як чоловіка не стало, так і попросила звільнити простір. Мовляв, батько на неї квартиру оформив. А тепер дочка хоче і цю квартиру продати, щоб матері малосімейку стареньку взяти. Мовляв, старій вистачить і стільки.
А Таня так не хоче. У неї ж ще й онука є, в іншому місті живе. Яка втекла від матері. Ось Таня і хоче квартиру на онуку переписати. А у онуки з матір’ю – справжня битва. Загалом, у них вибухонебезпечна суміш, а не стосунки.
І як можна так жити в родині? Це Давидчук так свою дочку виховав. Мені Танька розповідала, що гроші у нього завжди були на першому місці.
– Куди її відвезли? – похмуро запитав Іван. – В яку лікарню?
– Звідки я знаю? Фельдшер сказав, що, начебто, в чергову лікарню повезуть. Яка вчора чергувала. А тобі-то – що? Відвідати її хочеш? Якщо що, я сьогодні до неї сходжу. Привіт передати?
– Не треба.
Іван розвернувся і пішов вниз. Вийшов на вулицю, дістав мобільний телефон і почав дзвонити синові, який працював хірургом в одній з лікарень.
– Коля, ти зараз на роботі?
– Звичайно, – відгукнувся син. – А що?
– Скажи, а вчора яка лікарня в місті була чергова. Увечері куди всіх хворих із серцем звозили?
– А що сталося? – занепокоївся син.
– Ти мені скажи – не твоя лікарня чергувала?
– Моя, моя. Що сталося, тату? Комусь із наших родичів вчора було погано?
– Не з родичів. Ти можеш дізнатися, чи вчора до вас не надходила Тетяна Давидчук?
– А хто вона?
– Як це – хто? Людина. Моя однокласниця.
– Зараз, подивлюся. Не кидай трубку. – Через кілька секунд син знову заговорив. – Так, лежить така. У моєму відділенні. З нападом, на тлі артеріальної гіпертензії. Але вже нічого страшного. Ми її на ноги поставимо.
– Поставите, це добре, – видихнув Іван. – Ти ось що, Коля. Ти за нею там доглядай, добре. Як слід.
– У якому сенсі?
– Ну, забезпеч їй найкраще лікування. У неї вдома величезні проблеми, і вона дуже переживає. Підійди до неї, добрими словами заспокой. Але тільки не кажи, що ти мій син. А то вона відразу почне капризувати. У неї до мене ще з дитинства – претензії.
– Тату, ти що таке кажеш? – обурено вигукнув син. – У мене тут хворих цілий поверх, і я до всіх ставлюся однаково. Зрозуміло тобі? Я ні з ким не збираюся няньчитися.
– Коля, але я ж твій батько. Я тебе прошу. Стався до всіх однаково, а до неї – трохи краще. Я ж все-таки з нею за однією партою сидів, і тому – переживаю.
– Ах, за однією партою сидів? – Син раптом засміявся. – Ну, добре. Раз ти просиш, так і бути, зроблю для неї виняток.
– І ще, скажи вашій охороні, щоб до неї дочку не пускали.
– А це ще – чому?
– А тому що у цієї Давидчук всі біди від дочки. Вона як її бачить, так у неї серце зупиняється.
– Ні, тату, ми не маємо права таке забороняти. Якщо тільки сама хвора про це не попросить.
– Але ви там хоча б знайте, чому у вашої хворої всі біди. Треба ж її врятувати.
– Ну, тату… – зітхнув незадоволено син. – Ти вічно прагнеш когось рятувати.
– На тому і стоїмо, синку, – зітхнув і батько. – Так нас колись виховали. Гаразд, не буду тебе більше відволікати. Працюй. І заходь зі своїми до мене в гості. А то я вже скучив.
Іван вимкнув зв’язок, дістав з кишені діряві рукавиці, незадоволено подивився на них і пробурмотів:
– Ну, що ж, значить, потрібно буде сьогодні активніше працювати. Щоб руки не мерзли. А коли додому прийду, дірки сам заштопаю. Не маленький.
