Вона пройшла до вагона і видихнула. Нарешті… штовханина і шум перону залишилися позаду.
Як їй несподівано пощастило! Не було-не було квитків, а тут раптом вискочив. А Дарина встигла купити.
І ось тепер їде до Києва… такий подарунок на п’ятдесятиріччя собі вирішила вона зробити. Раптово вирішила, спонтанно.
Раз вже все так склалося… тепер вона нікому нічого не винна. Їй не потрібно нікого чекати і наздоганяти. Зважилася одна до столиці на ювілей, і ось. Їде.
Київ… сто років там не була.
Купе виявилося порожнім. Дарина тихо злилася. Кипіла про себе. Ось тобі і немає квитків. Поїзд відправиться через кілька хвилин, а вона в купе одна. І навіщо людей дезінформувати? Для кого ці місця?
Двері в купе відчинилися, коли потяг уже рушив. Дарина на мить навіть очі прикрила.
Ну, наврочила. Розмріялася вже, що одна поїде, а зараз як заселиться сімейство з трьох осіб. Тато, мама і гучний синочок. І будуть вони всю дорогу сидіти у Дарини на голові. Може, даремно вона вирішила їхати до Києва? І чого їй вдома не сиділося. Одній можна і вдома посидіти…
Поки фантазія Дарини про галасливих попутників розросталася в її голові, чоловік зачинив за собою двері і привітався.
– Доброго вечора!
– Добрий вечір. – Кивнула Дарина. – А ви… ви один?
Він посміхнувся невесело, і вона вловила в його погляді біль. Ого! І що такого вона запитала?
– Я Дарина. Вибачте, якщо щось не те я ляпнула. Просто, квитків не було. Потім раптом з’явився. А я дивлюся, тут нікого. І раптом відкриваються двері… вже уявила собі…
– Я Сергій.
Він зняв пуховик і акуратно поклав на верхню полицю. Присів біля вікна, пригладив волосся. Дарина прикинула, що Сергій приблизно її ровесник. Чому він такий сумний?
– У вас щось сталося?
Він не відповів. Або не встиг – зайшла провідниця, переглянула квитки. Або Сергій і не збирався їй відповідати. І чого вона лізе, справді?! Ну, сумує чоловік. Їй-то яке діло?
«Ти не на роботі, мила, а він – не безпорадний пенсіонер. Відчепися від чоловіка!»
Останні пару років Дарина працювала соціальним координатором. Напевно, зараз в ній говорила з Сергієм банальна професійна деформація.
Провідниця вийшла. І тут Сергій заговорив:
– Вип’єте зі мною?
Дарина ледь не позадкувала. Якщо можна позадкувати, сидячи на полиці.
– Та я… та якось…
Як можна випив ати невідомо з ким у поїзді? Так і прокидаються в кучугурах без грошей і телефонів.
– Ну, як хочете. Тоді я сам. Вибачте.
Він дістав з рюкзака пляшку, шоколадку і яблуко. Все вправно розпакував, розрізав, розклав на столі. Вип ив півсклянки і сказав:
– Це купе спочатку викупив я. Повністю. Я збирався везти Бакса до Києва, на лікування. У нас не допомогли. А Бакс… взяв, та й не дочекався поїздки.
– Бакс – ваш пес? – здогадалася Дарина.
Сергій кивнув. Сльоза все-таки викотилася у нього з правого ока, чоловік вправно витер її майже відразу.
– Я кремував Бакса. Прийшов додому. А там… порожньо так. Самотньо. Дивно. І мене щось штовхнуло немов. Я зірвався і поїхав на вокзал. Встиг здати три квитки. А за четвертим поїхав сам. Навіщо? Куди? Нічого я тепер не розумію, Дарино. Ось так!
І він посміхнувся. Посмішка і справді вийшла розгубленою. Дарина мимоволі поклала свою руку на його. Як підтримати людину в такій ситуації?
– А ваша родина? Вибачте, якщо я знову щось не те кажу…
– Моя родина! Дочка виросла, вийшла заміж, поїхала до Іспанії. Дружина деякий час тому поїхала до них. Каже, не можу більше, не хочу. Тобі собака дорожчий за мене.
– Правда дорожчий? – підняла брови Дарина.
Сергій знизав плечима і запитав:
– А ви чому їдете одна? У відрядження?
Дарина витягла одноразовий стаканчик і підсунула йому. Наливай, мовляв. Сергій розлив напій, вони вип или.
– Не цокаючись. За вашого друга Бакса.
– Дякую. – і втупився на неї в очікуванні одкровень.
Було ще щось в цьому погляді. Спроба… розгледіти? Дізнатися? А чи не бачилися вони з цим Сергієм колись? Дарину не покидало це відчуття. Просто, ніби бачилися так давно, що вже й не впізнати людину, як не намагайся. В одному дитячому садку були, чи що?
– Мій чоловік пішов від мене до своєї молодої колеги. Ось такий подаруночок на ювілей! І я вирішила: відсвяткую одна, в Києві.
– У вас ювілей? Сорок?
– Сергію, ви мені лестите! Але, дякую.
– Я співчуваю вам. З приводу чоловіка.
– Та не треба! – відмахнулася Дарина. – Все це було очікувано. Діти виросли, живуть своїм життям. У нас двоє синів. Ось… жили-жили ми з ним за інерцією, як сусіди.
Ну, а йому, мабуть, не хочеться так. Закохався і пішов. Спочатку було страшно, а потім стало якось… вільно, чи що. Так що, не треба мені співчувати. Тепер я вільна.
Вони навіть посміялися трохи. Дарина пораділа за Сергія. А то сідав у поїзд похмуріший за хмару.
– До нас обов’язково когось підсадять, раз ви квитки здали. – спрогнозувала Дарина.
– Ну, що ж тут поробиш… може, на «ти» перейдемо?
– А давай!
Була вже глибока ніч, а вони все базікали. Дарина запитала Сергія, в який садок він ходив. В яку школу. Ні, вони не були знайомі. А ніби все життя знають один одного… буває ж таке.
Потім заговорили про собак, і Сергій довго розповідав про свого Бакса. З такою любов’ю і теплом, що Дарина раптом вигукнула:
– Ні, я б теж звалила від тебе до Іспанії! Ти і справді любив свого пса більше за всіх.
– Та ні! Це просто елемент відповідальності. Люди самі за себе можуть, а Бакс не міг. За нього міг тільки я. І я… я намагався. Чому не вийшло, Дарино?
Він похитав головою. Потім взяв себе в руки:
– А щодо Світлани… ми жили непогано. Але одружився я з нею не з великої любові.
– Так… знайомо. Просто, прийшов час, і…
– Саме так! Прийшов час, і одружився. Ну, і спасибі їй за дочку. Та й за все спасибі, звичайно.
– Якось сумно у нас все. Без кохання. – настала черга Дарині сумувати.
– Чому? Я був закоханий один раз. Як зараз пам’ятаю, в дванадцять років. Їй було десять. До речі, твоя тезка. Я носив їй квіти, які крав на світанку з клумб. Злізав з другого поверху по водостічній трубі – на першому були грати. Рвав квіти і повертався.
Віддавав їй своє печиво на полуденок. Захищав від хуліганів. Одного разу божевільний Борька Шматко штовхнув мою Даринку, і вона вдарилася об двері. Я так би.. його, жах! Мене медсестри натовпом відтягували.
У Дарини раптово зник голос:
– Хто? Хто відтягував?
– Медсестри. Ми лежали в лікарні.
– На Східній 18?
Сергій виринув зі своїх спогадів. Подивився на неї:
– Ну… так.
– Сергій? Стародуб? – прошепотіла вона.
– Дарина?! Харчук?
Вона раптом розплакалася.
Кого виписали тоді першим, вона вже й не пам’ятала. Але ситуація склалася так, що вони навіть не обмінялися контактами. Не встигли чомусь.
А вона шукала його. Шукала, коли ще не було інтернету. Шукала, коли він уже був. Будучи дружиною і матір’ю, шукала. Просто подивитися, як він. Який він. А ось який…
Плачуча Дарина відчула себе в його сильних руках. Сергій обіймав її, погойдував, як дитину, і цілував у маківку.
Потужною хвилею нахлинули спогади: їй десять, йому дванадцять. Вони сидять на підлозі лікарняної палати, він тримає її, погойдує і цілує в забиту об двері голову.
– Все. Все, не плач! Я ж тут.
– Чому так? Чому зараз? Чому через стільки років? – ридала Дарина.
Заглянула провідниця. Хотіла щось сказати, але подивилася на них і мовчки вийшла.
У Києві вони поїхали за однією адресою. До готелю, який забронювала собі Дарина.
Побажаємо їм щастя. Адже ще не пізно?
