— Це ж треба! Сорок п’ять років їй знадобилося на те, щоб з’ясувати, що я нерішучий. Не могла раніше зрозуміти. У нас же діти, онуки, скоро правнуки підуть

Я знав Вітьку ще з дитинства. Потім ми довго не бачилися. Я зустрів його вже в студентські роки. Він поспішав на побачення. Я теж. Я сказав йому, що збираюся одружитися. Він запитав, як давно ми з нею знайомі. Я відповів: місяць. Вітька похитав головою і сказав:

— Це необдумано. Шлюб — серйозний крок. Перш ніж одружуватися, треба як слід пізнати одне одного. Інакше можна натрапити на неприємності!

Одружишся — виявляться різні інтереси, смаки… Доведеться розлучатися — це травма на все життя. Ось ми з Любою вже півроку зустрічаємося, кохаємо одне одного, але я все одно поки що перевіряю її смаки: ходимо в кіно, в театр, розмовляємо про прочитані книги…

Ми розлучилися і не бачилися приблизно три роки. Одного разу, коли дружина захворіла, я пішов у магазин і там у черзі зустрів Вітьку. Він майже не змінився.

Тільки трохи від’їв щоки і почали намічатися контури живота, як це зазвичай буває у струнких молодих чоловіків у перші роки після весілля. Ми розговорилися: хто, з ким, скільки?

Я запитав його: чи одружився він з тією дівчиною, яку кохав, будучи студентом? Він сказав, що ні, не одружився. Я сказав:

— Шкода, що ви розлучилися. Ти так її кохав.

— А хто тобі сказав, що ми розлучилися? — здивувався Вітька.

— А що, досі перевіряєш її смаки? — у свою чергу здивувався я.

— Ні. Смаки у нас збіглися. Це я вже з’ясував. Але, розумієш, — почав пояснювати Вітька, — одруження — це все-таки серйозний крок! Коли люди починають жити разом, вони зовсім по-іншому поводяться. Спільне життя — це не кіно і не театр. Можна натрапити на неприємності!

А раптом вона не вміє готувати, неакуратно прибирає квартиру або пліткує по телефону… А я цього терпіти не можу. Загалом, ми вирішили випробувати наші почуття найстрашнішим — побутом.

Вона два роки тому переїхала до мене. І знаєш, нічого! Ми досі кохаємо одне одного. Тому, якщо й надалі так піде, неодмінно одружуся з нею!

Після тієї зустрічі ми не бачилися років десять. Цього разу я зустрів Вітьку в міському парку на пісочниці, куди я привів свого трирічного синочка.

Вітька з двома гарненькими, як амурчики, одягненими в комбінезони близнюками грав у кораблики. Він дуже змінився за ці десять років. Насилу розвертався в пісочниці.

— Твої? — запитав я про близнюків.

— Ображаєш! — сказав Вітька.

— Вітаю! — сказав я.

— З чим? — не зрозумів він.

— Ну з чим же? Нарешті одружився…

— Хто тобі сказав? — обурився Вітька. — Нічого я не одружувався!

— А як же… — я не договорив.

— Розумієш… — Вітька виліз із пісочниці, обтрусив костюм від піску, після чого розпрямився, перевів подих і почав пояснювати.

— Одруження — це дуже серйозна справа! І хоча в побуті ми підходимо одне одному, але ж одружуєшся — діти будуть. А раптом вона не вміє їх виховувати, доглядати за ними?

Знаєш, як можна натрапити на неприємності! Дружина — це насамперед мати! Ось я й вирішив перевірити: якою вона буде матір’ю? Вийшли близнюки! І знаєш, нічого! Справляємося! Збираюся одружитися.

Доля склалася так, що ми не бачилися з Вітькою ще двадцять років. Ми навіть не відразу впізнали один одного, незважаючи на те, що довго сиділи в сквері на одній лавці. Він був з палицею, у солом’яному капелюсі і читав газету. Я впізнав його по голосу, коли він сказав хлопчику, що підбіг до нього:

— Ходімо додому, онуче. А то баба Люба насварить.

Ми обійнялися. Його онук виявився на рік старшим за мого.

— Пам’ятаєш близнюків? Ось, від одного з них! — гордо сказав він. — Такий бешкетник росте!

— Перевіряєш? — запитав я.

— Що перевіряю? — він не відразу зрозумів, про що я його питаю.

— Ну як що? Адже одруження — це серйозна справа. Можна натрапити на неприємності… Колись онуки підуть. А раптом дружина не зможе бути для них гідною бабусею? Тим більше в наш час, коли все господарство лежить на бабусях.

Тож, перш ніж одружуватися, треба перевірити, чи може твоя дружина бути гідною бабусею! Правильно?

— Правильно! — зрадів Вітька. — А ти розумнішаєш на очах. І ти знаєш, вона виявилася чудовою бабусею. На днях зроблю пропозицію!

Через кілька днів я зустрів його на тому ж місці.

— Ну як, зробив пропозицію? — запитав я.

— Ні, знаєш, вирішив трохи почекати. Розумієш, я днями йду на пенсію. Хочу перевірити, чи зможе вона вести господарство на наші з нею дві пенсії. Тим більше, що мені за те, що я йду на пенсію, від роботи дають ділянку за містом.

Як вона з усім цим впорається? Треба подивитися. А то так нарватися можна! А я вже не в тому віці, щоб робити необдумані пропозиції…

Так сталося, що мені дали ділянку в тому ж місці, що й Вітьці. Підійшовши до його маленького немов іграшкового, будиночка, я побачив, як вони вдвох дружно копаються на городі. Вітька підійшов до мене і на вухо через паркан прошепотів:

— Працюємо! Саджаємо полуницю. Якщо виросте, точно на ній одружуся.

З того часу ми часто зустрічалися, ходили один до одного в гості. А одного ранку він прийшов до нас із дружиною сумний і сказав, що вона від нього пішла. Я запитав: чому?
Він сказав:

— Виявляється, вона весь цей час перевіряла мене на рішучість! І я виявився нерішучим.
Вітька дуже переймався.

— Це ж треба! Сорок п’ять років їй знадобилося на те, щоб з’ясувати, що я нерішучий. Не могла раніше зрозуміти. У нас же діти, онуки, скоро правнуки підуть. Та й я її люблю. Стільки років разом прожили.

Майже жодного разу не сварилися. І раптом ось тобі! Виявляється, я їй не підходжу!
Вітька довго обурювався, потім рішуче сказав:

— Все. Поїхав.

— Куди? — запитав я.

— На ринок. Квіти купувати. Буду робити їй пропозицію. Я їй покажу — нерішучий!

Ми з дружиною схвалили його рішення. Він дуже зрадів нашому схваленню, прийняв валідол і майже побіг до виходу. Біля самих дверей раптом обернувся і сказав:

— Одного боюся. Якщо раптом зі мною щось трапиться… все-таки серце почало підводити. Як вона з усією нашою великою родиною одна впорається і як пам’ять про мене зберігатиме? Треба б перевірити! Як ви думаєте? А то так нарватися можна!

Спеціально для сайту  Stories

 

You cannot copy content of this page