Михайло зовсім недавно купив квартиру в цьому районі і майже відразу зіткнувся з проблемою: територія біля будинку практично завжди була зайнята. Прилаштуватися десь поруч просто не було можливості.
А виходило так тому, що з роботи він повертався пізно, тому й не встигав зайняти вільне місце.
І начебто ніхто не винен – місце ж спільне, а все одно було неприємно.
Адже він має таке ж право на користування територією, як і всі інші, але…
…скористатися своїм правом не може. Ось такі суворі реалії наших днів.
Зате поруч із сусіднім будинком, який знаходився буквально в ста метрах, на парковці практично завжди були вільні місця.
Ну ось Михайло і подумав, а чому б йому не ставити свій автомобіль там? Адже парковка знаходиться на муніципальній землі, заборонних знаків ніяких немає. Ну він і припаркувався там.
А вранці, коли зібрався їхати на роботу, до нього підійшов чоловік і став «качати права».
— Біля свого будинку паркуйся, зрозумів?
— Так ніде там паркуватися, — заперечував Михайло, показуючи в бік свого будинку. — Та й у чому власне справа? Я ж тут нікому не заважаю. Он ще два вільних місця є.
— Ти мені заважаєш. Цього достатньо.
Загалом, Михайло не став сперечатися, бо це було безглуздо. Він просто сів у машину і поїхав на роботу.
А ввечері, коли повернувся, змушений був знову залишити свій автомобіль на парковці біля сусіднього будинку.
Наступного ранку той самий чоловік знову підійшов до нього, і знову з претензіями на його адресу.
— Загалом, це останнє попередження. Якщо завтра машину ще раз поставиш тут, я за себе не відповідаю. Зрозумів? Або ще раз пояснити?!
Михайло знову не став загострювати ситуацію, хоча, якщо чесно, вже хотілося цьому вискочці надавати стусанів.
«Ні, ну справді: чого він до нього причепився взагалі? Він же нікому не заважає».
І ось настав третій день. Точніше — вечір. Михайло, як завжди, повернувся з роботи пізно.
Вільних місць поруч з його будинком не було, зате вони були на парковці біля сусідньої п’ятиповерхівки.
Про всяк випадок Михайло подивився по сторонах і, не побачивши ніде того чоловіка, вирішив швидко поставити авто і піти додому.
Але, на жаль, не вийшло…
— Я бачу, ти зовсім нічого не розумієш, так?
Михайло здригнувся, ледь не випустивши ключі від машини, різко обернувся і побачив прямо перед собою «старого знайомого».
— Що саме я не розумію? — спокійно запитав він, про всяк випадок ховаючи ключі в кишеню.
Чоловік явно був на межі, і від нього можна було очікувати чого завгодно.
— А те, що ця парковка тільки для мешканців цього будинку! — він показав рукою на п’ятиповерхівку, яка знаходилася за його спиною.
— А ти… Ти живеш у сусідньому будинку, — тепер уже він махнув у бік дев’ятиповерхівки. — Правильно?
— Ну так, правильно…
— А якщо так, то поясни мені, нарешті, якого біса ти тут своє корито ставиш?
Чоловік цей попрямував на нього буром, Михайло витягнув вперед руку, щоб той пригальмував.
Вони почали штовхатися і, напевно, все закінчилося б бійкою, якби не крик жінки з вікна третього поверху:
– Тільки спробуйте! Я зараз дільничного викличу. Хіба не бачите, що діти на майданчику граються.
Чоловік трохи заспокоївся, потім схопив Михайла за руку і процідив крізь зуби:
— Ходімо до занедбаних гаражів. Там і поговоримо нормально. Поясню тобі по-чоловічому, хто з нас правий.
— Ну ходімо поговоримо, — важко зітхнув Михайло. — Якщо ти так хочеш.
Він прекрасно розумів, що, якщо не поставити крапки над «i», то це буде тривати нескінченно.
Дурне, звичайно, сваритися за місце на парковці, але що поробиш, якщо інакше ніяк не виходить? Доведеться доводити свою правоту кулаками. Не дарма ж він у секцію з боксу ходив все дитинство.
Загалом, дійшли вони до тих самих занедбаних гаражів, і тільки зібралися далі «розмовляти», як раптом приблизно в десяти метрах від того місця, де вони стояли, з’явилася жінка:
— Допоможіть! Допоможіть заради Бога!
Чоловіки здивовано переглянулися, не розуміючи, що відбувається. А ця жінка, яка виявилася пенсіонеркою «зі стажем», підбігла до них і почала їх лаяти, як хлопчаків, які накоїли лиха:
— Ну що ви стоїте? Здорові лоби такі, а бабусі допомогти не можуть. Я вже півгодини кричу і докричатися не можу ні до кого. Ніхто мене не чує!
— Що у вас сталося? — першим «подав голос» Михайло. — Вас хтось образив?
— Та до чого тут я, Господи… — вона закотила очі. — Мене вже давно старенька з косою чекає. Малюкам треба допомогти.
Пенсіонерка почала плутано розповідати про те, що тут, поруч із занедбаними гаражами, два місяці тому бездомна собака привела на світ цуценят. А десь через місяць після цього вона зникла, залишивши двох малюків без догляду.
— Ну я і стала їх підгодовувати, — говорила жінка. — Кожен день сюди приходила. І вранці, і ввечері. А останні три дні приходжу, а їх ніде немає. Як крізь землю провалилися.
Спочатку думала, що втекли кудись або забрав їх хтось. Думаю, ось сьогодні прийду, гляну — якщо не буде цуценят, то і ходити сюди більше не буду. А то далеко від мого будинку.
Та й особистості тут ходять всякі. Підозрілі. Ось начебто ви. Ви, до речі, місцеві чи випадково тут опинилися?
Михайло зі своїм «старим знайомим» переглянулися, хотіли посміхнутися, але згадали, навіщо вони сюди прийшли, і відразу ж відвернулися.
Ну а бабуся, махнувши рукою, далі продовжила розповідати.
— Втім, яка різниця, місцеві чи немісцеві… Загалом, прийшла я сьогодні, як обіцяла собі, потопталася на місці, і вже збиралася йти, а потім чую — пищать. Так жалібно, що серце кров’ю обливається.
— Цуценята пищать? — уточнив Михайло.
— Ні, комарі! Цуценята, звичайно. Хто ж іще. А де пищать, зрозуміти не можу… Гаражі ж всі занедбані, відкриті стоять. Знайти їх треба, хлопці. А то, не дай Бог, з ними щось сталося.
Загалом, чоловікам довелося відкласти свою розмову на деякий час і йти слідом за пенсіонеркою.
Цуценята дійсно пищали. І пищали голосно. І по їхньому голосу було зрозуміло, що вони дуже налякані.
— Схоже, що тут вони, більше ніде їм бути, — задумливо сказав Михайло, коли підійшов до уламків бетонних плит зруйнованого дощенту гаража — і там якраз була велика щілина, в яку цуценята легко могли потрапити.
— Ну так, тут вони, — нахмурився чоловік, присідаючи навпочіпки. — І що будемо робити? Як їх звідти дістати?
Він спробував просунути в щілину руку, але вона пролізла тільки наполовину і уперлася в щось тверде.
— Ні, так не вийде, — сказав Михайло. — Потрібен якийсь інструмент. Лом, кувалда… Загалом, хоч що-небудь. Нам потрібно акуратно прибрати уламки плит, щоб був доступ до цуценят.
— Зрозумів, зараз принесу. Нікуди не йди.
Через п’ятнадцять хвилин чоловік повернувся з інструментом, і вони разом взялися до роботи.
І ніхто з них у той момент не думав про те, що ще півгодини тому вони були ворогами. Зараз найголовніше для них було врятувати малюків.
Зробити це було непросто, тому що потрібно було не тільки прибрати шматки бетонних плит, а прибрати їх так, щоб на цуценят нічого зверху не впало. А то…
Справа в тому, що спочатку Михайло зі своїм напарником думали, що малюки десь під плитами.
А вони, виявляється, в оглядову яму потрапили, глибина якої, напевно, не менше двох метрів.
Ще й темніти почало швидко, адже вечір.
Михайло під’їхав до цього місця своєю машиною, увімкнув фари, щоб було світліше, і вони разом продовжували розбирати завали.
І ось, через кілька годин їм, нарешті, вдалося прибрати все, що заважало. Михайло обережно спустився в оглядову яму, схопив цуценят і, витягнувши руки, віддав їх своєму напарнику.
— Приймай, — крикнув Михайло.
— Прийняв. Давай руку, допоможу вибратися, — відповів йому чоловік. Михайло, до речі, досі не знав, як його звати.
— Господи, які ж ви молодці, хлопці, — плакала пенсіонерка, обіймаючи цуценят. — А я вже думала, що нічого не вийде… Думала, що там вони і залишаться.
Пенсіонерка опустила цуценят на землю, потім подивилася на чоловіків і запитала:
— Слухайте, а може, ви їх собі заберете? Ну не можна їх тут залишати, а то знову кудись потраплять. Адже вони зовсім маленькі.
Цуценята чомусь теж дивилися на чоловіків, які їх врятували. Дивилися з надією.
Михайло подивився на свого напарника, напарник подивився на Михайла, і вони в один голос розсміялися. Тому що і так планували забрати собі по одному цуценяті.
— Заберемо, бабусю, не переживайте, — відповів Михайло. — Не залишимо їх тут.
Поки напарник відносив інструмент, Михайло встиг відігнати машину на парковку. І вийшов він з машини якраз в той момент, коли чоловік виходив з під’їзду.
— Та не бійся, став, — посміхнувся той, коли побачив, що Михайло завагався.
Після цього вони повернулися до гаражів, провели щасливу пенсіонерку додому, і тільки потім пішли вже в бік своїх будинків. Ну і по дорозі розговорилися.
— Слухай, а тебе як звати?
— Михайло.
— Мене — Володимир. Можна просто Володя. Вибач мені, що я на тебе наїхав. Просто, розумієш, я вже втомився боротися з хамами. Біля нашого будинку часто зупиняються сторонні люди. І добре б просто ставили машини і все.
Так ні – то музику вмикають на повну гучність, то газують по півгодини. Сил вже немає з ними розмовляти і пояснювати, що в гостях треба поводитися тихо.
Ось я і подумав, що ти такий самий, як усі ці. А ти… Ти, Михайле, виявився нормальним чоловіком.
— Запам’ятав, — посміхнувся Михайло. — Ти, до речі, як назвеш свого песика?
— А так і назву — Бешкетник,— засміявся Володимир. — Нормальний песик буде, по очах бачу. А ти свого як?
— Вулканом хочу назвати. Завжди мріяв собаку завести, та все якось не виходило.
— Ну ось і трапився випадок.
Загалом, Михайло і Володимир стали разом вигулювати своїх песиків і дуже скоро стали кращими друзями.
Ось така історія.
Спеціально для сайту Stories
