Був ранній суботній ранок. Світлана Матвіївна планувала сьогодні виспатися, потім неспішно встати, посидіти, підібгавши ноги на улюбленому кріслі з чашкою кави, почитати книгу або подивитися телевізор. Потім треба було б зібратися.
Після роботи, як то кажуть, ноги гудуть і хочеться тільки сісти і відпочити, не до прибирання, а ще зробити щось треба. Хоч і для себе однієї, а все ж таки доводиться. Ніяк Світлана Матвіївна не могла звикнути готувати менше. Чоловіка вже три роки, як не стало, а вона все не звикне.
Хоча одній їй побути рідко траплялося. Як сьогодні. Дзвінок у домофон витяг Світлану Матвіївну з теплого ліжка о восьмій ранку. Вона почула радісний дитячий голос. Син із онуком увійшли у коридор, наповнивши його запахом морозного ранку. Сит цмокнувши Світлану Матвіївну в щоку.
Світлана Матвіївна застигла, тримаючи в руках свій домашній халат, який так і не встигла накинути, після того, як вилізла з затишного ліжка, розбуджена дзвінком домофона. Коли за сином зачинилися двері, вони розгублено озирнулися.
Трирічний онук Андрійко сидів на підлозі і зосереджено сопучи, намагався зняти свої зимові чобітки, поряд стояла сумка, яку приніс син. У ній виднілися речі Андрійка: змінні футболочки та колготки, а також його улюблений плюшевий ведмедик та пара дитячих книжок.
Вона взяла до рук свій смартфон. Сім пропущених дзвінків. Від сина. Зрозуміло. Вона так утомилася, що спала без задніх ніг і не чула дзвінків. Хоча що б це змінило? З деяких пір син почав так робити. Впадав, як сніг на голову у вихідний. Певна річ.
Вони молоді, їм хочеться погуляти, відпочити у вихідні дні, от і привозять онука. Прямо відразу, як він народився, так і почали його привозити. Довелося Світлані Матвіївні згадувати, як сповивати, як годувати та укладати малюків спати. Діна, дружина сина, не годувала малюка грудьми.
Пропало молоко, майже одразу. Невідомо чому. І довелося перевести його на суміш. Сама вона була дуже нервова та чутлива особа. Якщо не виспиться, то всім у домі варти наступали, тому ночами з сином займався Льоня, син Світлани Матвіївни. Качав, міняв памперси, годував із пляшечки.
І вранці дружині теж треба було давати виспатися. Хоча б у вихідні. Тому на світанку Льоня вирушав із сином на прогулянку, а там і до бабусі недалеко. Усього дві зупинки на автобусі. От і влаштовували сюрпризи Світлані Матвіївні, а тій начебто й відмовитися незручно. Не по-людськи якось…
Онук рідний, та й любить вона його, але… Після вихідних вона приходила на роботу, наче зовсім не відпочила. Жінка працювала у реєстратурі поліклініки. Цілий день низка відвідувачів, купа паперів, заяви, оформлення, дзвінки… Іноді доводилося бігати цілий день.
У Світлани Матвіївни бувало, все пливло перед очима, але вона стійко терпіла. Що вона за бабуся така, якщо онука рідного виганятиме! І як це взагалі можна уявити? Ось прямо взяти та виставити за двері? Бабусі іншої не було, допомагати треба, — вирішила для себе Світлана Матвіївна.
Та й діти ростуть швидко. Скоро до садка піде, там легше буде, самі впораються. Але й за деякий час нічого не змінилося. Андрій, як і раніше, проводив у бабусі всі вихідні. З раннього ранку суботи до вечора неділі, а іноді й з вечора п’ятниці.
Марина – це сестра Льоні, молодша дочка Світлани Матвіївни. Вона теж, вийшовши заміж, жила неподалік матері. Електричкою можна було доїхати за десять хвилин. Вона теж не гребувала залишати свою доньку на бабусю, як і в цей раз. От онуків стало двоє.
Вся квартира Світлани Матвіївни заповнилася баночками з дитячим харчуванням, упаковками памперсів, пірамідками, дитячими книжками та ще багатьма милими речами, які супроводжують малюків. Андрійко вже підріс і тому він більше часу проводив, граючи з машинками.
А от чотиримісячна онука не злазила з рук. Дочці хотілося допомогти. Бідолашна дівчинка! Чоловік у неї зовсім не помічник. Працює на двох роботах за графіком «добу-троє» і ночує вдома лише раз на два дні. Вона носила на руках онучку Лізу вже годину.
Та все плакала і ніяк не могла заснути. Андрійко прошльопав босими ногами до темної кімнати. Він ніяк не міг заснути і вже навіть їсти захотів. Після того як онуки нарешті заспокоїлися, вона не помітила як заснула, сидячи на кухонному стільчику, притулившись до холодильника.
Як і коли вона туди сіла, жінка не пам’ятала. Просто розплющила очі, а вже ранок. Ліза розіспалася, правда вся розкрилася, а Андрійко, який спав на розкладному кріслі в сусідній кімнаті, навпаки, весь закрутився в ковдру, правда, з-під неї все ж таки стирчали дві рожеві п’ятки…
Світлана Матвіївна без сил опустилася на ліжко, сподіваючись ще хоч трохи подрімати. «Скоро відпустка, скоро відпустка», — на межі сну та яви крутилося в голові у жінки. «Однак, що вона змінить, — сумно подумала Світлана Матвіївна, — Взагалі на весь місяць привезуть дітей…
Не можна розкисати… Треба допомагати… Це мої онуки, мої діти… Не можна… Треба вітамінів якихось попити…» Світлана Матвіївна почала провалюватися у сон. Внучка засопіла, закрутилася і заплакала. Прокинулася. Треба було її погодувати та переодягнути.
Світлана Матвіївна насилу розліпила повіки і підвелася з ліжка. Починався новий день. Коли на роботі запитали про путівку у санаторій від профсоюзу, то вона спочатку відмовилася, але, подумавши кілька секунд, все ж вирішила, що треба їхати. Їй потрібен відпочинок.
Ця новина була несподіванкою для сина та дочки Світлани Матвіївни, бо кому ж вони тепер скидатимуть своїх дітей. Марина дивно подивилася на матір і нічого не сказала. Пішла. Натомість потім зателефонував син. Світлана Матвіївна в душі зазнавала сильного сум’яття.
Ніколи вона ще не висловлювала свої бажання так сильно. І ніколи не захищала їх так люто. Настрій був чудовий. Світлана Матвіївна мріяла про майбутній відпочинок. Як добре, що вона вирішила вирушити до санаторію! Ніколи вона більше не дозволить на собі їздити. Все. Досить.
Спершу відпочинок, а потім інше життя. «Поставлю умови. Нехай як хочуть, пристосовуються, — міркувала Світлана Матвіївна, — Мені теж потрібний відпочинок. На мене їм зовсім начхати. Ось спробують місяць без мене, покрутяться, а там, дивишся, і звикнуть…»
