—Не плач! У житті буває всяке! Все можна пережити, навіть такий кошмар! — Володя погладжував Дарину по руці, не знаючи, що ще сказати, щоб її заспокоїти.
Здавалося, ніби все горе світу зараз звалилося на неї, адже від ридань дівчини буквально розривалося серце.
На щастя, хлопець не знав, що сльози, які зараз струмками текли по щоках його дружини, були скоріше сльозами радості, звільнення та полегшення від тягаря, який багато років лежав каменем на серці, не даючи можливості зітхнути й порадіти життю.
Дарина з Володею одружилися кілька місяців тому. До цього вони близько року зустрічалися. У їхніх стосунках панували взаєморозуміння та злагода в усьому, крім одного питання.
Дарина щовихідних їздила відвідувати своїх батьків. Справа, в принципі, непогана, але ж не так часто! Так міркував Володя, чиї батьки жили за кордоном, і він бачив їх у кращому разі раз на рік.
Настільки часті поїздки до батьків викликали здивування і цілком обґрунтовані обурення:
—Дарино, скажи, ну яка необхідність так часто зриватися з дому? Навіщо? Ти мені явно щось не договорюєш.
—Я прив’язана до батьків і не можу обділяти їх своєю увагою. Я ж тебе попереджала, що так буде, і ти не заперечував.
—Але я ж думав, що з часом візити стануть рідшими. У тебе ж з’явився чоловік, зрештою! Ти теж повинна приділяти мені увагу! А коли з’являться діти, ти теж будеш їх кидати, вирушаючи до батьків?
—Я сподіваюся, що до моменту появи дітей ситуація зміниться! — бурмотіла собі під ніс Дарина, намагаючись не розпалювати конфлікт.
Найгірше було те, що Дарина практично нічого не розповідала про своїх батьків і не знайомила їх із Володею.
Хлопець розумів, що тут ховається якась таємниця, і його страшенно ображала недовіра дівчини. Кілька разів, ще на самому початку стосунків, він пропонував скласти дівчині компанію, але вона завжди делікатно відмовлялася.
—У моїх батьків складний характер. Ти їм не сподобаєшся, а мені потім доведеться вислуховувати від них усілякі гидоти про тебе. Краще нехай думають, що у мене нікого немає. Інакше вони не заспокояться, поки ми не розійдемося. Ти цього хочеш?
—Ні, але ж вони повинні хоча б якось прийняти твій вибір?
—Запевняю тебе, вони нікого не приймуть. Для них буде краще, якщо я залишуся сама.
—І тебе це влаштовує? Ти доросла, самостійна! Просто перестань до них їздити — і все!
—Все не так просто, як здається, — сумно відповіла Дарина, але пояснювати щось категорично відмовлялася.
Володя знав, що не всім пощастило мати розуміючих і люблячих батьків, але ж навіть найнепоступливіші рано чи пізно змирялися.
Таке ставлення ображало хлопця. Він навіть думав, що дівчина йому зраджує, тому вирішив простежити за нею.
Тоді йому вдалося трохи привідкрити завісу таємниці, але дізнатися всі подробиці вийшло пізніше.
У черговий вихідний Дарина почала звичні приготування. Насамперед вона заїхала до магазину, закупила все необхідне. Володя тримався осторонь, щоб не потрапити їй на очі.
Доїхавши до потрібної зупинки, Дарина увійшла в під’їзд одного з будинків. Володя, хоч і поспішав, не встиг помітити, в яку квартиру увійшла дівчина. На щастя, з під’їзду вийшла літня жінка, яку Володя вирішив розпитати про Дарину та її батьків.
Всупереч очікуванням, літня пані не пустилася в розлогі пояснення, як це робили багато хто з її однолітків. Підозріло поглянувши на хлопця, вона гримнула:
—А тобі яке діло? Чого ти тут винюхуєш?
—Дарина— моя дівчина, хочу трохи дізнатися про неї. Правда, що тут живуть її батьки?
—То сам у неї й запитай, навіщо вистежувати дівчину? Мати в неї хвора, прикута до ліжка, ось і їздить допомагати.
Хлопцеві не вдалося дізнатися більше — старенька відмовилася назвати навіть номер квартири. Володя вирішив піти додому, а ввечері йому зателефонували з лікарні й повідомили, що Дарина потрапила під колеса безвідповідального водія.
Дівчина перебувала у реанімації, лікарі боролися за її життя.
Лише через тиждень Дарина прийшла до тями, а ще через три тижні її виписали. Перше, про що вона повідомила, повернувшись додому: її батьків більше немає. Про це їй розповіла сусідка, та сама старенька, яку зустрів Володя.
Разом із сумною новиною Дар’я розповіла історію свого життя, а точніше — останніх років свого життя.
Батько Дарини більшу частину життя безперервно прикладався до чарки, знущаючись над дружиною та донькою. Мама дівчинки не могла захистити ні себе, ні дитину, не могла вона й зважитися на розлучення.
Вона лише нервувала, плакала й намагалася вмовляннями змусити чоловіка кинути згубну звичку.
Дарина, навіть ставши дорослою, не могла зрозуміти, чому мати хоча б заради неї не спробувала піти від чоловіка — тирана.
Багато в чому саме через це у дівчини сиділа образа на матір, позбутися якої було дуже складно.
Незадовго до того, як Дарина познайомилася з Володею, маму паралізувало , від постійних переживань. А батько, отримавши можливість жити практично вільно, виніс з дому все, що мало хоч якусь цінність, і почав приводити додому товаришів по чарці, незважаючи на протести дружини та обурення доньки.
Дарина намагалася викликати поліцію. Ніщо не допомагало. Він не збирався залишати свою квартиру, а мама категорично відмовлялася переїжджати до будинку для літніх людей і залишати чоловіка самого.
—Донечко, без мене він зовсім загубиться. До того ж це й твоя квартира, я мушу зберегти її для тебе! Не хвилюйся за мене, я впораюся.
Те, що чоловік давно «загубився» при живій дружині, жінка відмовлялася визнавати. Ось і доводилося Дарині приїжджати до батьків, готувати їжу, прибирати в будинку, мити й переодягати матір, а потім залишати її з батьком, який за кілька днів знову перетворював квартиру на свинарник.
Дарині було соромно зізнатися нареченому, що в неї такі батьки. Тому вона мовчала й намагалася встигнути все й одразу. За той час, поки вона була в реанімації, у матері стався серцевий напад, викликати швидку допомогу було нікому.
Але, за іронією долі, батько пішов з життя того ж дня — невдало впав, повертаючись додому.
Сусідка підняла галас після того, як Дарина не приїхала у вихідний, а на її телефон ніхто не відповідав. Прибула швидка допомога та поліція, які відвезли матір, а незабаром стало відомо й про смер.ь батька.
— Ось так: жили вони довго й нещасливо, але по.ерли все одно в один день! — сумно закінчила Дар’я, знову починаючи ридати.
Чоловік, як міг, намагався її заспокоїти, не розуміючи, як їй вистачило сил так довго розриватися між ним і батьками, приховувати, носити в собі все це горе й залишатися при здоровому глузді.
Тепер Дарині належало організувати похорон батьків, але цього разу вона могла розраховувати на Володю, а не намагатися зробити все самотужки.
Цілий вечір вона проплакала, оплакуючи не тільки батьків, а й своє життя.
Чим більше Володя переконував, що все можна пережити, тим сильніше Дар’я плакала, не маючи сил зізнатися, що сльози текли здебільшого від полегшення, від радості за себе, адже більше їй не потрібно було брехати й викручуватися.
Вона не наважилася розповісти чоловікові, наскільки втомилася від такого життя. Їй здавалося ганебним радіти відходу найрідніших і найближчих людей, але хронічна втома й постійне нервове напруження зробили свою справу: після похорону Дарині довелося витратити чимало часу, щоб відновитися й відпустити минуле.
