– Давай десь перекусимо? – запитав Олег у Наді. – Ну, хоча б у тому літньому кафе?
– Та ну, якась там забігайлівка, і назва відповідна – чебуречна «Дубок». Навіщо дитині чебуреки? Краще знайти якесь дитяче кафе.
– А я хочу чебурек! – сказав восьмирічний Сергій.
– І я хочу! – повторив за ним Олег.
Літнє кафе не нагадувало забігайлівку, все було чисте, акуратне, дерев’яні лавки зі столами по периметру, а посередині – щось на зразок танцмайданчика з дощатою підлогою.
Біля кожного столика – велика парасолька для тіні та на випадок дощу. З будівлі самого кафе тихо лунала музика, між столиками ходила офіціантка. Меню на столах пропонувало безліч страв, але хотілося саме чебуреків, тим більше, що відвідувачі їли їх із таким задоволенням!
— А ви приходьте до нас вечорами! Тут весело, танці, навіть є особлива пара, яка танцює вальс. Вони – наша гордість, місцеві завсідники.
Надя знизала плечима. Ну і що – пара завсідників. Ну танцюють, і що? Це що – така шоу-програма? Нема чого тут пишатися.
— Ну, може, коли-небудь і завітаємо.
Чебуреки дійсно були дуже смачними — ні до чого причепитися. Сергій в захваті, Олег теж, та й Надя задоволено посміхнулася, коли доїла останній шматочок.
Поступово сім’я освоїлася в чужому місті, познайомилася з сусідами, де теж був хлопчик — одноліток Сергія, і син часто став пропадати в гостях у Володі, особливо ввечері.
Можна було спокійно прогулятися удвох — сусідка навіть раділа, що Сергій залишався у них, навіть на ніч. Літо, канікули, друзі разом.
А Надя з Олегом одного вечора ще раз вирішили зайти в «Дубок». Була субота, народу в кафе багато, але все якось культурно – деякі парочки навіть з дітьми сиділи.
Відвідувачі весело базікали, а дехто навіть танцював під сучасну музику. Темнішало, а над танцмайданчиком горіли гірлянди з різнокольоровими лампочками. Було якось затишно.
А трохи пізніше підійшла літня пара – худенька старенька з рівною поставою та солідний дідусь.
Старенька була в сарафані з пишною спідницею, що чимось нагадувала бальне плаття. «Добрий вечір, Алло Дмитрівно, вітаю, Петре Леонідовичу», — пролунали шанобливі голоси відвідувачів. Літня пара всім ввічливо кивала. Вони сіли за столик, про щось розмовляли. Через кілька хвилин із динаміків пролунав «Вальс», люди звільнили танцмайданчик, і на середину вийшла ця пара, закружляла.
Це було щось несподіване й казкове — темно, вогники гірлянд, і лише ці двоє кружляють по майданчику!
Усі зачаровано дивилися, втім, як і Олег з Надею, усі мовчки насолоджувалися танцем. Було очевидно, що старенькі колись були справжніми професіоналами, і навіть у цьому віці вони чудово вальсували!
Після танцю старенькі вклонилися всім під оплески та вигуки «Браво!», а потім збентежено сіли за свій столик.
— Ого! — захопилася Надя. — Просто диво! Цікаво, їм за це платять?
— Ні, звичайно! — сказав якийсь хлопець, що сидів навпроти зі своєю дівчиною за столиком. — Це просто пенсіонери. Ресторани для них дорогі, а тут можна дешево поїсти й потанцювати. Їх тут усі люблять.
— Неймовірно, у такій забігайлівці й таке диво! — захопилася Надя.
— Це не забігайлівка, — ображено сказав хлопець. — Це гарне місце, незважаючи на простоту.
Надя з Олегом ще кілька разів відвідували вечорами «Дубок», щоб насолодитися танцем літньої пари, а потім старенькі кудись зникли.
Наближалася осінь, літнє кафе закрили, і якось все забулося. А восени Надя лягла в лікарню на обстеження — лікарі почали турбуватися з приводу її здоров’я, хоча в підсумку виявилося, що це дрібниця.
Навпроти її відділення розташовувалася неврологія, і Надя почала помічати знайому постать – так, це була та сама Алла Дмитрівна, вона вже зранку поспішала в одну з палат з пакетом у руці.
Наді стало цікаво, і вона привідкрила двері палати. Старенька метушилася біля ліжка сивого, бородатого дідуся, і Надя навіть не відразу впізнала в ньому Петра Леонідовича.
— Ось, Петрику, я прийшла, зараз будемо снідати. Я все подрібнила у блендері, щоб тобі було легше ковтати.
Алла Дмитрівна поклала на груди її Петрика серветку і почала годувати його з ложечки.
— Що ви тут робите? — суворо запитав Надю лікар, що проходив повз. — Ви з якого відділення?
Надя одразу ж відступила, але їй дуже хотілося поговорити з Аллою Дмитрівною. Вона дочекалася, коли старенька вийшла з палати, і покликала її до себе.
— Вибачте, — почала Надя. — Ви мене не знаєте, але ми з чоловіком завжди захоплювалися вашим талантом, дивилися ваш вальс у кафе. Хотелося б дізнатися — як там Петро Леонідович?
Алла Дмитрівна засумувала, і в її очах з’явилися сльози.
— Не знаю! Як сказав мені його лікар — на все воля Божа. Він після інсульту, зараз на реабілітації, але поки що мій Петрик почувається погано.
А ми ж з ним ще з танцювального гуртка в Будинку культури були знайомі, вважай, все життя разом після весілля, душа в душу! На різні конкурси їздили, дочка у нас. Ми з чоловіком майже не розлучалися, і тут таке!
Алла Дмитрівна розплакалася, витерла сльози хустинкою.
— Може, чимсь допомогти треба, може, грошима?
— Ні-ні, що ви, дівчино, дочка хоч і далеко живе, але надсилає нам гроші. Вона хотіла сама приїхати, але я сказала: «Дарино, я впораюся, я поставлю тата на ноги, я його відв.юю у см.рті, підніму його, ось побачиш!». Тільки б він жив, тільки б він жив!
— Швидкого одужання вашому чоловікові.
Надю виписали, минула осінь, а за нею й зима. У травні в літньому кафе все повернулося на свої місця — і парасольки, і гірлянди, тільки якось вже не тягнуло туди. Тієї парочки вже не було видно.
Але в червні, в одну з субот, сталося диво: Алла Дмитрівна і Петро Леонідович раптом з’явилися під вечір! Він, щоправда, йшов дуже обережно, з палицею, але своїми ногами!
Був і танець – правда, старенький рухався повільно, але Алла Дмитрівна кружляла навколо нього так, що танець вийшов ще цікавішим, лунали бурхливі оплески та вигуки: «Браво!».
Вона все-таки відво.ала свого Петрика у см.ті, поставила його на ноги!
Спеціально для сайту Stories
