– Мамо, матусю! – сказала дівчинка про себе.
Дві великі краплі покотилися по замурзаних щоках. Вона відсунула вбік палицю і висунулася з кущів. Ще раз подивилася на хлопчика. Він стояв біля своєї білявої матері й відверто нудьгував. А та пробувала його обійняти, притиснути до себе.
Хлопчик відсторонювався. Він же дорослий, цілих 10 років. Ні до чого йому ці ніжності.
Жінка була дуже доброю на вигляд. Такою ж, як її мама. З великими синіми очима, в руках пакети. І дівчинці раптом до болю, до крику захотілося, щоб її мама з’явилася тут. З повітря. Хоча б на 2 хвилинки. Їй би вистачило, щоб швидко обійняти її і сказати, що вона так її любить і сумує. Що їй нестерпно жити без неї.
Мами не було вже три роки. Дівчинці було п’ять, коли вона захворіла. Вона розповідала мамі вірші, розчісувала волосся, приносила липкі цукерки в долоньці. Гладила по волоссю. А мама цілувала її ручки і все шепотіла:
– Сонечко моє миле! Як же ти будеш без мене, рідна?
Дівчинка не розуміла, про що це вона. Як це – без неї? Без мами ну ніяк не можна. Мама – це все, матуся – це щастя і нічого більше на треба!
А потім маму відвезли кудись на білій машині. І дівчинка, залізла на підвіконня і втупившись носом у холодне скло, плакала і кричала, щоб та швидше поверталася.
Мама не повернулася. З’явилися незнайомі тітки й дядьки в будинку. Там запахло бідою. Вони намагалися погладити її по голові, називали “сирітка”.
Дівчинка не розуміла, що це за слово. Потім прийшов тато і підняв її на руки. І сказав іншим, щоб припинили говорити дурниці. Тому що є він. А вона все питала, коли ж приїде мама?
Спочатку тато відмовлявся. То говорив, що вона в лікарні. То в санаторії. Та одного разу, коли вона за звичкою залізла на вікно і нізащо не хотіла звідти спускатися, щоб лягати спати, бо боялася пропустити, коли прийде мама, він раптом зірвався і закричав:
– Вона не прийде ніколи! Мами більше немає! Чуєш? Немає!
Дівчинка заткнула вушка руками і стала розгойдуватися взад-вперед.
– Неправда! Ти брешеш. Мама прийде! Вона сказала, що ніколи мене не кине! Що я сонечко! – шепотіла вона.
Потім тато взяв її на руки і довго гойдав на руках.
Дівчинку звали Мішель. Так мама назвала. Красивим ім’ям, кіно подивилася і назвала. І до п’яти років Мішель була як лялька – у кучериках, бантиках і сукнях. Мама обожнювала наряджати доньку, казала, що вона королева.
Але після тих татових слів дівчинка змінилася. Спочатку батько пробував її заплітати. Незграбно, але начебто виходило. Однак бачачи, як він мучиться з довгим волоссям, Мішель стягнула ножиці й просто сама обстригла його.
Перестала носити сукні. Ходила в штанах і шортах. Лазила по деревах. Давала відсіч.
– Бандитка! – хитали головою жінки на лавочці.
А дівчинці хотілося косички. І сукні. Але не можна. Вони залишилися в минулому житті. З мамою.
Так було доти, доки в їхньому дворі не з’явився новенький хлопчик – Руслан. І його мама Світлана. Переїхали звідкись.
Коли Мішель їх перший раз побачила, їй здалося, що це її мама, так жінки були схожі.
А мама хлопчика дивилася на замурзану скуйовджену худеньку дівчинку з білявим коротким волоссям, яка тримала в руці палицю. Просто хлопчаки собак ображали. Вона побачила з балкона і вибігла собак захищати. Бо вони хороші. За що їх камінням? Непорядок.
У дівчинки були величезні сині очі. Дуже сумні. Не дитячі.
Мама хлопчика посміхнулася і зробила до неї кілька кроків.
– Як тебе звати? Хочеш булочку? Я нещодавно спекла, – промовила вона.
Дівчинка ще хвилину подивилася на неї і втекла.
– Мишко це. Дика. Бандитка. Не звертайте на неї уваги! – в унісон промовили бабусі з лавки.
– Мишко? Але це ж дівчинка! – прошепотіла жінка.
– Та її Мішель звуть, мамо. Я дізнавався. Але всі Мишком кличуть! – відповів її син.
– Треба ж. Ім’я гарне. І дівчинка гарна. Тільки сумна така, – похитала головою його мама.
Руслан хмикнув. Він не вважав Мішель красивою. Була б хоч як усі дівчата. А то не зрозумій що.
А от батька її він поважав. Той був відомим тренером. Сильний, здоровий. Руслан уявляв, що і його батько був би таким. Якби він узагалі в нього був.
Але тата не було. Мама чесно сказала, що той кинув її дуже давно. І ніколи не з’являвся.
Того дня Руслан ішов додому зі школи, коли дорогу йому перегородили троє дорослих хлопців. Одного Руслан упізнав – це був брат Льошки, місцевого малолітнього хулігана.
Руслан того провчив, коли він кошеня бездомного хотів із лоджії спустити. Кошеня Руслан відібрав, забрав додому собі, мама дозволила без питань. А боягуз Льошка братові наскаржився, мабуть.
– Ну що, герой. Захисник убогих кошенят! – засміялися хлопці.
Руслан би впорався, звісно. Але… їх було троє.
А потім щось сталося. Руслан,
лежачи на землі, тільки побачив, як брат Льошки полетів у кущі. Встав, потираючи плече. І побачив Мішель.
– Ще раз полізете, я вам ще дам! Чули? – кричала вона.
– Пішли звідси! У неї батько крутий, я до нього записатися хочу! – потягнув друзів у бік брат Льошки.
– Здорово ти їх. Тато навчив? – усміхнувся Руслан.
Мішель кивнула. А потім запропонувала раптом:
– Давай поміняємося: ти мені – свою маму, я тобі – тата, хоч на день! Як же погано, коли когось із них немає! – і гірко заплакала.
– Ти що? З глузду з’їхала? – видихнув хлопчик.
Мішель втекла. Уже пізніше, у дворі він дізнався, що мами в дівчинки не було…
Руслан під час вечері все дивився на свою маму. І уявити не міг, щоб було, якби її… теж не стало. Він би не зміг без неї!
Мама гріла котлети, накривала на стіл, ласкаво гладила його по волоссю. І хлопчик не відсторонявся, як зазвичай. Він мовчав. Думав. І раптом так шкода йому стало цю дівчинку. Як вона без мами, бідна.
– Мамо… Тут така справа. Мені з тобою поговорити треба, – рішуче почав Руслан.
Мішель його врятувала. Допомогла. А борги треба віддавати. Наступного дня він підійшов до дівчинки і сказав, що його мама чекає її в суботу. У гості.
– А ти з батьком поговори. Можна мені на тренування? І взагалі, з ним поспілкуватися? – запитав.
Мішель просяяла. І повела його до тата. Той із плутаної розповіді нічого толком не зрозумів. Він зайнятий часто був. А ще намагався щосили зробити доньку щасливою. І сьогодні вона майже була такою. Звичайно, її друг може побути з ним, чому б ні?
Мішель переступила поріг квартири Руслана. Якщо заплющити очі, а потім дивитися, примружившись, то можна уявити, що тітка Свєта, мама Руслана – це її мама. Хоч ненадовго. У них навіть голоси схожі.
А жінка, у якої серце розривалося, з тугою дивилася на дівчинку. Було видно, що їй так потрібна мама…
Вона нагодувала Мішель. Показувала їй фотографії. Потім разом із нею гортала журнали. І говорила, що в ательє працює.
– І ви вмієте шити? – просто запитала Мішель.
– Ну звісно. Хочеш, сукню тобі пошиємо? У мене і тканина є! – усміхнулася тітка Свєта.
А тато Михайла навчав сяючого Руслана, персонально. І той запросив його потім до них, сказавши, що Мішель з його мамою вдома сукню шиють.
Батько увійшов у квартиру. І оторопіло став на порозі. Назустріч вийшла донька.
І немов відчинилися двері в ті, колишні роки. На Мішель була сукня. І кілька шпильок-бантиків у волоссі. Ніяка вона не пацанка в нього. А красива дівчинка. Яка щосили намагалася вижити без мами.
І вони пішли всі разом у кафе. Дорослі розмовляли, а Мішель і Руслан їли тістечка, пили сік і теж перемовлялися.
Хлопчик думав про те, яка Мішель чудова. Як би йому хотілося мати таку сестру!
Вранці наступного дня він їй букет ромашок приніс. Бентежачись, проговорив, що мама сказала: ромашка – символ сім’ї, любові та вірності. І запропонував піти на пляж, купатися.
– А я люблю польові квіточки! – посміхнулася Мішель
Через півроку одружилися їхні батьки. Ось так маленька дівчинка Мішель знайшла собі маму, а хлопчику Руслану – тата. Несподівано змінила дві долі – своєї сім’ї та хлопчика.
Хто знає, не запропонуй вона свою ідею Руслану, не погодься він, раптом і не було б доленосного знайомства їхніх батьків? Але ж це природне і просте дитяче бажання – щоб поруч були мама і тато!Спеціально для сайту Stories
