– Ну що, донечко, знову не прийдуть? – Галина Петрівна з важким зітханням поставила на плиту каструлю з водою. Звичним жестом протерла неіснуючі пилинки з бездоганно чистої клейонки.
– Мамо, у них свої справи, – Тетяна намагалася говорити спокійно, хоча всередині все кипіло. – Дорослі люди, самі вирішують.
– Ось саме що дорослі! – У голосі матері прорізалися знайомі металеві нотки. – Тридцять п’ять років Костику, а поводиться як підліток. І дружина його… – Галина Петрівна стиснула губи.
“Починається”, – подумала Тетяна, розставляючи тарілки. Недільні обіди в мами колись були традицією. Збиралися всією сім’єю – вона з чоловіком, брат з дружиною, іноді забігала тітка Люда. Але три місяці тому все змінилося.
– Я ось що думаю, – Галина Петрівна присіла до столу, розгладжуючи скатертину, – може, ти з ним поговориш? Усе-таки старша сестра…
– Мамо, – Тетяна розвернулася від шафи, – я вже говорила. Костя не дитина, у нього своя сім’я. Ти ж знаєш, вони квартиру купили в іпотеку, роблять ремонт. Їм зараз не до обідів.
– До чого тут ремонт? – Мати сплеснула руками. – Раніше-то приходили! А як ця твоя Марина роботу змінила, так і почалося. Думаєш, я не бачу? Демонстративно ігнорують.
– Ніхто нікого не ігнорує, – втомлено промовила Тетяна. – У Марини серйозна посада, вона тепер керівник відділу. Графік складний.
– Ой, знаю я ці посади! – Галина Петрівна піднялася, гримлячи стільцями. – У мій час сім’я була на першому місці. А зараз що коїться? Усі тільки про кар’єру думають. Дітей он досі у світ не привели…
Тетяна стиснула щелепи. Тема дітей була болючою для всіх. Особливо для неї – після двох невдалих спроб лікарі сказали, що шансів практично немає. Але мати ніби спеціально тиснула на болюче.
– Мамо, давай не будемо, – вона спробувала перевести розмову. – Краще розкажи, як твої…
– А що розповідати? – перебила Галина Петрівна. – Ось раніше, коли тато був живий… – Вона осіклася, часто заморгавши.
Тетяна підійшла, обійняла матір за плечі. Після відходу батька минуло п’ять років, але біль не вщухав. Може, тому мама так чіплялася за ці обіди – останнє, що залишилося від колишнього життя.
– Нічого, мамо. Може, наступної неділі прийдуть.
– Та годі тобі, – Галина Петрівна вивільнилася з обіймів. – Що я, не розумію? Зовсім віддалилися. А я ж як краще хотіла… Скільки сил у них вклала.
Тетяна промовчала. Сил мати справді вклала чимало. Тільки от методи були… специфічні. Вічний контроль, причіпки, порівняння. Особливо діставалося невістці – то готує не так, то одягається неправильно, то працює забагато. А тепер дивується, чому молоді уникають зустрічей.
Телефон у кишені завібрував. Повідомлення від брата: “Як там мама? Сильно засмучена?”
“Тримається”, – швидко набрала Тетяна. – “Але краще зателефонуй їй увечері”.
“Постараюся. Просто реально часу немає – ремонт, робота. Та й Маринка психує, коли про мамині обіди заходить розмова”.
Тетяна зітхнула. Ще б пак не психувати. Після того скандалу три місяці тому…
Марина тоді вперше наважилася поділитися новиною про підвищення. Для неї це було важливо – п’ять років на одному місці, нескінченні перепрацювання, і ось нарешті результат. А у відповідь – маминого крижаного: “І що тепер, зовсім про сім’ю забудеш? Коли дітей плануєте? Чи кар’єра важливіша?”
Невістка зблідла, потім почервоніла: “Галино Петрівно, ви ж знаєте, ми стараємося. Але поки що не виходить…”
“Звичайно не виходить! – фиркнула свекруха. – За такого навантаження… Он, подивися на своїх подруг – у всіх вже є. А ти все в начальники рвешся”.
Костя намагався втрутитися, але матір було не зупинити: “Я в твоєму віці вже двох виростила. І працювала, між іншим. Тільки інші цінності були. А зараз…”
Марина встала з-за столу: “Вибачте, але мені час. Дякую за обід”.
Відтоді молоді з’являлися тільки у великі свята – на день народження матері, на Новий рік. Щоразу знаходилися причини пропустити недільний обід: то ремонт, то робота, то застуда…
– Може, салат поріжемо? – перервала спогади Галина Петрівна. – Я вранці огірочки свіжі купила.
– Давай, – кивнула Тетяна, дістаючи обробну дошку.
Вони працювали мовчки. Мати спритно шаткувала овочі, зрідка зітхаючи. Тетяна скоса поглядала на її посивіле волосся, нові зморшки біля очей. Постаріла. Осунулася. Напевно, справді переживає…
– Знаєш, – несподівано промовила Галина Петрівна, – я ж розумію, що перегинаю іноді. Але як інакше? Ви ж мої діти. Я все життя для вас… А тепер ось…
Вона схлипнула, промокаючи очі куточком фартуха. Тетяна розгублено завмерла з ножем у руці.
– Мамо…
– Ні, ти послухай, – Галина Петрівна похитала головою. – Я ж як краще хочу. Бачу, що неправильно живуть, а мовчати не можу. Марина ця… Розумна дівчинка, красива. Але хіба так можна – тільки про роботу думати? Сім’я ж важливіша.
– Мамо, вони самі розберуться, – м’яко сказала Тетяна. – Дорослі люди.
– Ось усі ви так говорите – дорослі, самі… А я що, даремно хвилююся? Ночами не сплю, думаю… – Вона помовчала. – Страшно мені, Таня. Час іде, а я все одна й одна. Тата немає, ви розбіглися…
– Ми не розбіглися, – заперечила Тетяна. – Просто в кожного своє життя. Це нормально.
– Нормально? – Галина Петрівна гірко усміхнулася. – А по-моєму, ненормально, коли мати рідна стає тягарем. Я ж відчуваю – обтяжуєтеся ви цими обідами. Приходите через силу, тільки щоб совість заспокоїти.
– Неправда!
– Правда, донечко. Я ж бачу. І Костя з Мариною зовсім віддалилися, і ти… Теж, напевно, думаєш – ось, стара, все вчить, все в життя лізе…
Тетяна відклала ніж, витерла руки.
– Мамо, припини. Ніхто так не думає. Просто… – Вона зам’ялася, підбираючи слова. – Просто дай нам трохи свободи. Не тисни. Не критикуй кожен крок. Ми ж любимо тебе, справді любимо. Але коли ти постійно вказуєш, як жити…
– А як по-іншому? – У голосі матері зазвучали звичні сталеві нотки. – Дивитися, як ви помилки робите? Як життя своє губите?
– Це наше життя, мамо. Наші помилки.
– Ось саме що помилки! – Галина Петрівна стукнула долонею по столу. – Он, ти зі своїм Ігорем розлучилася – хіба я не попереджала? А тепер одна мучишся. І дітей немає, і…
– Досить! – Тетяна підвищила голос. – Просто досить, мамо. Ти не маєш права… Вона осіклася, побачивши, як здригнулося обличчя матері. Часто заморгала, заганяючи непрохані сльози.
– Пробач. Я не хотіла кричати. Просто… боляче це все, розумієш?
Галина Петрівна мовчки дивилася у вікно. По склу барабанив дощ – дрібний, противний, осінній. Дерева на подвір’ї хиталися під поривами вітру, кидаючи останнє листя.
– Я теж винна, – нарешті промовила вона тихо. – Характер у мене… Уся в бабку. Та теж була – кремінь, не жінка. Усе на свій розсуд робила. Думала, раз старша – значить, мудріша…
Вона повернулася до доньки:
– Знаєш, я ж часто тата твого згадую. Він усе говорив – Галя, не тисни на дітей, дай їм самим дорогу знайти. А я не слухала. Усе правильності домагалася. Ось і домоглася – один син на місяць раз з’являється, та й то з дружиною собачаться через мене…
Тетяна присунулася ближче, обійняла матір за плечі:
– Ми всі одне одного любимо, правда. Просто… може, варто щось змінити? Необов’язково щонеділі збиратися. Можна по-іншому – коли зручно всім. І без напруги.
Галина Петрівна важко зітхнула:
– Легко сказати – без напруги. А як її не буде, якщо я щоразу… – Вона махнула рукою. – Гаразд. Права ти. Треба щось змінювати. А то зовсім розбіжитеся…
Вона встала, поправила фартух:
– Ти це… Подзвони Кості. Скажи – не обов’язково сьогодні приїжджати. Раз ремонт, справи… Нехай наступного разу, коли зможуть.
– Точно?
– Точно, – Галина Петрівна посміхнулася через силу. – Буду вчитися. Як там кажуть – “відпускати”? Ось, буду вчитися відпускати.
Вона повернулася до плити:
– Тільки ти-то залишся сьогодні. Посидимо удвох, поговоримо… Я пиріг спекла, з вишнею.
Тетяна кивнула, крадькома змахуючи сльозу:
– Звичайно, мамо. Посидимо.
За вікном дощ поступово стихав. Рідкісні краплі ще стукали по карнизу, але хмари вже розходилися, пропускаючи боязкі промені осіннього сонця. У кухні пахло свіжою випічкою і трохи – маминою корицею. Як у дитинстві.
Галина Петрівна поралася біля плити, щось тихенько наспівуючи. Тетяна дивилася на її посивілу потилицю, сутулі плечі – і всередині щеміло від ніжності й болю. Складно змінюватися, особливо в такому віці. Але мама намагається. Уже те, що визнала проблему…
– Знаєш що, – сказала вона, дістаючи телефон, – я зараз Кості зателефоную. Може, вони з Мариною все-таки заїдуть ненадовго. Без обіду, просто так. На чай із пирогом.
– Не треба, – похитала головою мати. – Нехай самі вирішують. Я ж що зрозуміла… – Вона помовчала, добираючи слова. – Що більше наполягаєш, то далі вони йдуть. Ось і виходить – хотіла як краще, а вийшло…
Дзвінок у двері перервав її на півслові. Вони переглянулися.
– Ти когось чекаєш? – запитала Тетяна.
Галина Петрівна знизала плечима:
– Може, сусідка Віра Миколаївна? Вона казала, що зайде за рецептом…
Тетяна пішла відчиняти. На порозі стояв Костя з великим пакетом у руках. За його спиною маячила Марина, кутаючись у світлий шарф.
– Привіт, – сказав брат, ніяково переминаючись із ноги на ногу. – Ми тут повз проїжджали… У будівельний за шпалерами. Думали – може, забіжимо на півгодинки?
– Костя? – Із кухні визирнула Галина Петрівна. – Мариночко?
– Вітаю, Галино Петрівно, – тихо промовила невістка. – Ми ненадовго. Просто… скучили.
Мати завмерла в дверному отворі, розгублено смикаючи фартух:
– Проходьте… Я якраз пиріг дістала. І чайник гарячий.
– Мамо, – Костя зробив крок уперед. – Ти це… вибач, що ми так рідко останнім часом. Ремонт цей, робота… Але ми справді сумуємо. Так, Марино? Марина кивнула, усе ще стоячи в дверях. Обличчя напружене, плечі затиснуті.
– І ви мене вибачте, – раптом сказала Галина Петрівна. – Адже я… багато зайвого наговорила. Особливо тобі, Мариночко. Ти не думай, я пишаюся тобою. Справді пишаюся. І кар’єрою твоєю, і взагалі… – Вона схлипнула. – Просто бабця я стара, все вчу всіх…
– Ну що ви, – Марина зробила крок у квартиру, невпевнено посміхаючись. – Ви не стара. І… я розумію. Ви ж як краще хотіли.
– Ось-ось, – закивала Галина Петрівна. – Тільки не завжди виходить як краще. Іноді навпаки виходить… – Вона витерла очі куточком фартуха. – Гаразд, що в дверях стоїмо? Проходьте, роздягайтеся. Зараз чай поставлю.
– А ми тут це… – Костя підняв пакет. – Шпалери вибрали для спальні. Показати?
– Звісно! – пожвавилася мати. – А я якраз думала – може, пораду дати… – Вона осіклася. – Ой, знову я за своє. Не буду, не буду радити. Самі вирішуйте.
– Та ні, мамо, – усміхнувся Костя. – Нам справді цікава твоя думка. Ти ж у нас у цьому розбираєшся.
Вони пройшли на кухню. Тетяна дивилася, як мати метушиться біля столу, розставляючи чашки, як Марина обережно сідає на краєчок стільця, як Костя розкладає на столі зразки шпалер… Щось змінювалося. Повільно, невпевнено, зі скрипом – але змінювалося.
– А знаєте що, – сказала вона, дістаючи з шафи святкові блюдця. – Давайте домовимося. Необов’язково щонеділі збиратися. Але хоча б раз на місяць – просто так, без зобов’язань. На чай із пирогом. Коли всім зручно буде.
– Я за, – кивнув Костя.
– І я, – відгукнулася Марина, приймаючи з рук свекрухи чашку з чаєм.Спеціально для сайту Stories
Галина Петрівна завмерла біля плити:
– Правда? Ви справді будете приїжджати?
– Звичайно, мамо, – Костя підійшов, обійняв її за плечі. – Куди ми подінемося? Ми ж сім’я.
Мати притулилася до його плеча, часто заморгала:
– Сім’я… Ось і добре…
