Сьогодні вранці Борис побачив її.
Молоденька, повітряна, тендітна настільки, що хочеться захищати просто зараз від усіх труднощів цього жорстокого світу. І кохати. Кохати без кінця. Без умовностей і правил.
Вона йшла тротуаром, а Борис їхав у машині. Ні, він не зупинився. Тільки пригальмував і пішов за нею на невеликій відстані. Дівчина звернула до університету, а він залишився на парковці з думкою:
– Дочекаюся. Дочекаюся обов’язково.
Минуло кілька годин, які здалися вічністю. І, нарешті, ось вона! Борис вийшов з машини і перегородив незнайомці шлях:
– Мила дівчино, як вас звати? Я чекав, щоб дізнатися ваше ім’я.
– Олеся, – спокійно відповіла та й завзято розсміялася. – І довго чекали?
– Усе життя, – Борис був серйозний. – І повірте, таке зі мною вперше.
– Невже? – ставлячи запитання, дівчина очима показала на обручку Бориса. – Зараз ви скажете, що одружилися без кохання і давно хочете розлучитися?
– Ні. Я щасливий у шлюбі і дуже кохаю свою дружину. До того ж, у нас двоє прекрасних синів.
– Тоді навіщо?
– Не знаю. Побачив вас сьогодні вранці і зрозумів, що не зможу жити, якщо не поговорю з вами, не познайомлюся. Мана якась. Допоможіть мені.
– Чим же я можу допомогти? – Олеся з цікавістю роздивлялася дивного чоловіка, який так незвично практично зізнався в коханні.
– Розчаруйте мене.
– Оце так номер! Я не намагалася вас зачарувати.
– Так, звісно. Так сталося. Давайте поспілкуємося, пізнаємо одне одного ближче. Може, це минеться?
– А якщо ні? Що будете робити?
– Ось тоді й вирішимо. Ну що, згодні?
– А давайте! – Олеся навіть змахнула рукою. – Мені навіть цікаво, чим усе це закінчиться.
Так почався їхній роман. Борис і Олеся проводили разом час щовечора. Уранці він під’їжджав до її будинку, відвозив на заняття. Увечері зустрічав. Незмінно з квітами й очима, сповненими кохання.
Олеся ходила щасливою. Борис оточив її такою турботою й увагою, про які вона навіть не мріяла. Одне бентежило: затягнути її в ліжко закоханий чоловік навіть не намагався.
Борису було складніше. Уперше він обманював Настю, вигадуючи причини “затримок на роботі”, відсутності часу побути з хлопчаками, допомогти по дому, з’їздити до батьків.
Дружина вірила, все розуміла, навіть переживала, що коханий багато працює, втомлюється. Вона кохала чоловіка і не допускала думки, що той їй просто бреше.
Минуло близько місяця. Борис розумів, що закохався не на жарт. Кинути Олесю він не міг, та й не хотів. А обманювати дружину не дозволяла совість. І він вирішив їй усе розповісти. Чесно.
Вона ─ його найближча людина, а отже, має зрозуміти, що він не владний над своїми почуттями.
Увечері відбулася розмова:
– Насте, нам треба поговорити.
– Давай. Давненько ми не розмовляли, – спокійно відповіла дружина, хоча чомусь внутрішньо напружилася.
– Зі мною сталося нещастя – я закохався, – Борис буквально видихнув ці слова, щоб не передумати.
Настя помовчала кілька хвилин. Їй це було необхідно, щоб прийти до тями.
– Чому нещастя? – тихо сказала вона, – кохання – це щастя. І що ти збираєшся робити?
Борис зрозумів, що ніякого скандалу, як він і очікував, не буде.
– Не знаю, Настуню. Річ у тім, що тебе я кохаю аж ніяк не менше. Олеся – зовсім юна дівчина, студентка. Вона прекрасна. Але ти – моя найдорожча людина, мати моїх дітей. Я не уявляю свого життя без вас. Розумієш, я втомився брехати, дивлячись тобі в очі. Заплутався.
– Ти вже спав із нею? – ставлячи запитання, Настя опустила очі, настільки почувалася ніяково.
– Ні. Поки що ні. Але це може статися будь-якої хвилини. Я насилу стримуюся. Не хочу її поранити або образити. Боюся, кине мене. Одразу.
– Впізнаю тебе. Ти завжди був дуже делікатним.
– Але що ж робити, дружино? Як бути з усім цим?
– Знаєш, Борисе, ти маєш побути один. Без мене, без наших синів. І без неї. Тільки на відстані ти зрозумієш, хто тобі дорожчий, що важливіше, і з ким залишитися. Я обіцяю, що спокійно прийму будь-яке рішення.
– Виїхати? Але я не готовий із нею розлучитися навіть на день!
– Отже, з нами готовий? Тоді йди і живи з нею. Тільки потім не повертайся, – голос Насті став несподівано твердим.
Усю ніч Борис обмірковував пропозицію дружини. Зрештою, вона здалася єдино правильною. Вранці він зателефонував Олесі і сказав, що їде в тривале відрядження.
– Я повернуся дуже скоро, ти навіть не помітиш моєї відсутності. Будемо розмовляти щодня. Обіцяю.
– Сьогодні напрошуся у шефа з’їздити на два місяці в нашу філію. Він давно говорить про це. Ніхто не горів бажанням їхати. Тож питання практично вирішене, – сказав Борис Насті. – Там і спробую розібратися в собі.
– З Богом, – як завжди відповіла дружина і до вечора зібрала чоловіка в дорогу.
Приїхавши на місце, Борис насамперед зателефонував Олесі. Розповів, що страшенно скучив, уже мріє її побачити. Потім набрав номер дружини. Зв’язку не було.
– Може, не побичала як телефон розрядився, завтра спробую, – подумав він і зайнявся своїми справами.
Але ні завтра, ні потім, із Настею поговорити не вийшло. Вона відключила телефон. Перший час Борис щовечора спілкувався тільки з Олесею.
Він навіть радів цьому. Але потім, через пару-трійку тижнів, на нього навалилася щемлива туга. Він навіть не відразу зрозумів чому.
Дедалі важче в нього виходило бути веселим і дотепним у розмовах з Олесею, зізнаватися їй у коханні. Дівчина навіть стала здаватися йому байдужою.
Вона не цікавилася його справами, жодного разу не запитала, як він живе, чим харчується, зрештою. Та й говорила якось односкладово: так, ні, добре. Ніби розмови стомлювали, відривали від чогось важливого.
І Борис дедалі частіше думав про дружину:
– Настя так себе не поводила. Завжди була уважна, турботлива. Навіть, коли діти були зовсім маленькими, приділяла увагу. Підтримувала, надихала.
Намагалася допомогти, якщо потрібно. Поруч із нею я почувався коханим. І кохав сам. Ми розуміли одне одного. Як вона там? Як хлопчаки? Важко одній, напевно. І все-таки вона впорається. По-іншому й бути не може. Рідні мої, як же я скучив.
І Борис знову намагався додзвонитися. І знову телефон був поза зоною доступу. Чоловік ніколи так довго не був відірваний від сім’ї. Він не знаходив собі місця.
Дзвінки Олесі поступово зійшли нанівець. Він майже забув про неї. Усі думки були про жінку, з якою він щасливо прожив десять років.
– Насте, ну зніми трубку, – благав Борис, набираючи номер укотре.
Нарешті, відрядження закінчилося. Прямо з вокзалу Борис поїхав додому. Підійшовши до дверей, вирішив не відчиняти їх своїм ключем. Подзвонив.
Двері відчинила Настя. Кілька хвилин чоловік і дружина дивилися одне одному в очі.
– Хлопці, наш татко приїхав, – покликала синів Настя і зробила крок в обійми Бориса…Спеціально для сайту Stories
