— Ти б хоч тарілку після себе помила, пані!
Я насилу переставила неслухняну ногу, спираючись на пластикову палицю. Спина після операції боліла так, що хоч на стіну лізь. Тридцять років на швейній фабриці, у зігнутій позі, а в цеху ще й протяги — ось і результат.
Всю молодість там залишила, щоб поставити сина на ноги, коли мій благовірний втік до іншої.
Ритка навіть не обернулася. Вона сиділа за обіднім столом, занурившись у свій ноутбук. Волосся зібране в недбалий пучок на потилиці. На ній була якась вицвіла домашня кофта.
— Галино Петрівно, я працюю, — сухо кинула невістка, продовжуючи швидко стукати по клавішах.
Вона не дивилася на мене. Лише пальці миготіли.
— Посудомийна порожня, поставте туди.
Я аж задихнулася від такої нахабності.
— Працює вона! — я навмисно голосно стукнула тростиною по плитці. — В інтернеті свої картинки роздивляєшся! А мій Дениска ґарує на трьох роботах, щоб вас прогодувати! Додому тільки на ніч приповзає!
Невістка завмерла. Її пальці зависли над клавіатурою. Вона повільно повернула до мене обличчя з глибокими тінями під очима.
— Денис ґарує? — ехидно промовила вона. — Ну-ну.
Вона знову відвернулася до екрану, ніби мене тут взагалі не було.
Мене аж затрясло від образи. Нахлібниці завжди правда в очі коле! Я переїхала до них півтора місяця тому, коли мене виписали з лікарні. Операція на хребті, заміна суглоба — це обійшлося в кругленьку суму. Мій золотий хлопчик, мій синочок, усе оплатив.
Приїхав до мене в стару квартиру, обійняв і сказав, що взяв підробіток, аби тільки поставити матір на ноги.
А ця фіфа навіть суп мені розігріти відмовлялася!
Я важко опустилася на звичайний кухонний стілець. Дивилася на спину невістки й думала: за що Денису таке покарання? Я-то знаю, що таке справжня праця. Це коли руки в мозолях, коли зміни по дванадцять годин, коли приходиш додому й падаєш.
А сучасна молодь вирішила, що можна стукати по кнопках і називати це роботою.
— Я тобі кажу, у мене спина відвалюється! — я підвищила голос. — Лікар сказав, мені потрібен спокій і догляд. Ти дружина мого сина чи хто?
— Я працюю віддалено, Галино Петрівно, — процідила Ритка.
— У мене здача проєкту. Якщо я його не здам, у нас не буде грошей.
Вічна жіноча хитрість — прикриватися якоюсь міфічною зайнятістю. Вона просто ледарка. Вискочила заміж за мого хлопця, на все готове. Він їй і цю простору квартиру забезпечив, і ремонт зробив. А вона тільки гроші розбазарює.
У передпокої клацнув замок. Тобто, повернувся ключ. Я так зраділа, що навіть про біль забула.
На порозі стояв Денис. Схудлий, у своїй вічній розстебнутій куртці, з якимось пошарпаним пакетом у руках.
— Дениска, синку! — заголосила я, кульгаючи до нього.
Він винувато посміхнувся, знімаючи кросівки.
— Привіт, мамо. Рита, я вдома.
Рита навіть не вийшла зустрічати чоловіка. Лише крикнула з кухні, не відриваючись від екрана.
— Вечеря в контейнері, розігрій сам. У мене дзвінок через десять хвилин.
— Та як у тебе язик повертається! — спалахнула я. — Чоловік з роботи прийшов, втомлений, голодний! Він там спину гне!
— Мамо, ну не починай, га? — скривився син.
Він пройшов на кухню, важко опустився на табурет і втупився в порожню стільницю.
— Я справді втомився. Сьогодні було море замовлень.
— Ось! — я тріумфально підняла палець. — Чуєш? У нього замовлення! Людина справою зайнята, а не в іграшки грає. Іди, синку, я тобі сама картопельку покладу. Хоч і інвалід, а за сином догляну, раз дружина не може.
Я відкрила холодильник. Там стояли якісь пластикові лотки. Ні нормального борщу, ні котлет. Одне розчарування.
— Мамо, не треба, я зроблю бутерброд, — Денис нервово потер лоб. — Рито, ти мені на карту трохи не перекажеш? На бензин на завтра не вистачає.
Рита різко відсунула ноутбук.
— Денисе, я переказала тобі гроші три дні тому. Куди вони поділися?
— Ну, борг треба було віддати, хлопцям на роботі… — він запнувся.
— Знову? — невістка стиснула губи.
Вона дивилася на нього так пильно, що Денис відвів погляд і почав дряпати нігтем пляму на столі.
— Рито, ну потерпи. Я ж намагаюся. У мене зараз складний період.
— Та як ти смієш його дорікати! — я не витримала й стала між ними, захищаючи сина. — Він тебе утримує! Він оплатив мені операцію! Він на трьох роботах ґарує! А ти копійки на бензин шкодуєш? Та якби я свого часу зустріла такого чоловіка, він би…
— Він і втік, Галино Петрівно, — сухо кинула Ритка.
Я замовкла. Наче ляпас отримала.
— Що ти сказала, негідниця? — просичала я.
— Мамо, замовкни, заради Бога! — гримнув Денис. — Рит, ну навіщо ти так?
Невістка підвелася. Худа, бліда, тільки очі палають.
— А тому, Денисе, що я втомилася. Ви обоє живете в якомусь вигаданому світі.
— У вигаданому? — уїдливо перепитала я. — Я все життя прожила! Я знаю, хто в домі господар!
Вона проігнорувала мене.
— Галино Петрівно, вимкніть, будь ласка, воду. Мені потрібно провести робочу зустріч. Якщо ми її провалимо, премії не буде.
Вона наділа навушники й знову занурилася в екран.
Весь наступний день я кипіла від гніву. Денис поїхав рано-вранці. Ритка, як завжди, вийшла зі спальні близько десятої, налила кави й сіла за стіл.
Я дивилася на неї й розуміла: так далі не може тривати. Ця вертихвістка руйнує життя мого сина. Він через неї зовсім схуд. Тягне на собі цю нахлібницю. Нічого, я мати, я мушу втрутитися. Я зобов’язана показати їй її місце.
Ближче до вечора Ритка стала якоюсь знервованою. Швидко стукала по клавішах, постійно дивилася на годинник.
— Галино Петрівно, можно тихіше дивитися телевізор, у мене зараз фінальна здача замовнику, — кинула вона, не обертаючись.
— А мені що, накажеш плювати в стелю у власному… тобто, у будинку мого сина? — обурилася я.
Вона не відповіла. Наділа свої навушники з мікрофоном і почала щось швидко говорити в екран незрозумілою мовою.
Мене ця її мовчазна нахабність просто вивела з себе. Вирішила, що вона тут найголовніша? Що її ці посиденьки важливіші за повагу до старших?
Я підійшла до тумби у передпокої. Там блимала вогниками чорна коробочка з дротами. Роутер, чи як там його Денис називав.
— Якщо по-хорошему не розумієш, значить, інтернету у тебе сьогодні не буде, — прошепотіла я.
Я рішуче висмикнула вилку з розетки.
Світлячки згасли.
З кухні долинув приглушений звук. Ритка вискочила в коридор. Обличчя біле, очі величезні.
— Що ви зробили?
— Те, що давно пора було! — зухвало вигукнула я, спираючись на палицю. — Досить дурницями займатися! Іди підлоги помий, чоловікові вечерю приготуй!
Вона дивилася на висмикнуту вилку. Потім на мене.
— Ви зірвали мені завантаження на сервер. За п’ятнадцять хвилин до дедлайну, — ледь чутно сказала вона.
Вона повільно повернулася на кухню. Я чекала, що вона почне кричати, лаятися. Але вона мовчала. Її обличчя стало якимось сірим, а погляд — важким і абсолютно чужим.
Рита закрила кришку ноутбука. Підійшла до шафи в спальні, зняла з верхньої полиці дорожню сумку й кинула її на диван.
— Що ти собі задумала? — насторожено поцікавилася я.
— Досить, — відрізала невістка.
Вона почала методично складати в сумку свої речі. Косметичку, зарядні пристрої, білизну.
Я посміхнулася. Вирішила мене налякати? Та будь ласка!
— Скатертиною дорога! — отруйно кинула я їй у спину. — Денис без такої п’явки тільки зітхне з полегшенням! Нарешті приведе додому нормальну господиню! Будеш знати, як на чужому горбі в рай потрапити!
У цей момент відчинилися вхідні двері. На порозі стояв Денис. Побачивши сумку на дивані та відкриту шафу, він миттю зблід.
— Рито? Ти куди? — слова застрягли у нього в горлі.
— Дениска, синку! — заголосила я. — Та нехай собі йде! Я ж їй сказала, щоб вона прибрала у будинку, а вона збирає речі! Ми й без неї чудово проживемо! У твоїй квартирі!
Денис не дивився на мене. Він кинувся до дружини, спробував вихопити ремінець сумки.
— Рито, ну будь ласка. Ну почекай. Мамо, ну не починай, га! — тривожно пробурмотів він. — Рито, ну я ж просив почекати! Я все виправлю!
— Я чекала, Денисе, — Рита різко вирвала сумку з його рук.
Вона випрямилася. У її позі не було ані краплі істерики. Лише глуха, безпросвітна втома.
— Я оплатила їй операцію. Я оплатила реабілітацію. Я пустила її до своєї квартири. Але коли вона зриває мій робочий дедлайн, через що я зараз втратила премію в розмірі двох своїх окладів… . Все. З мене досить.
Я остовпіла.
— Яку операцію? — гнівно вигукнула я. — Яку твою квартиру? Денис за все платив! Він на трьох роботах працює! Він брав іпотеку!
Невістка подивилася на мене так, ніби я була порожнім місцем.
— Ваш Денис ніде не працює, Галино Петрівно, — сухо кинула вона. — Його рік тому вигнали з фірми. За пия.тво на робочому місці.
— Брехня! — викрикнула я.
— Він підробляє кур’єром, — незворушно продовжувала Рита, застібаючи блискавку на сумці. — Розвозить їжу. І цих копійок ледь вистачає, щоб віддавати кредити мікрофінансовим організаціям. Він розбив чужу машину, коли був напідпитку.
Я перевела погляд на сина. Він сутулився, ховав очі й нервово смикав край куртки.
— Дениска… — покликала я. — Скажи їй, що це неправда. Скажи, що вона бреше! Скажи, що це ти купив цю квартиру!
— Мамо, замовкни, заради Бога! — гримнув син.
Він спробував обійняти дружину, але та відступила на крок.
— Квартира оформлена на мене ще до шлюбу. Іпотеку за неї сплачую я. І за ваш титановий суглоб, Галино Петрівно, платила теж я, — Рита перекинула сумку через плече. — Переказ був з моєї картки. Можете перевірити виписку, вона у верхній шухляді комода.
Вона говорила це рівним голосом, не кричачи. І від цього мені стало по-справжньому страшно. Мій світ, у якому я тридцять років гнула спину заради найкращого у світі сина, раптом дав тріщину.
— Я їду до подруги на тиждень, — вимовила невістка, звертаючись лише до Дениса. — У вас рівно сім днів, щоб знайти собі житло. Потім я зміню замки. Твої речі зберу в коробки й виставлю в передпокій.
— Рито, ну куди ми підемо з хворою матір’ю? — жалібно заскиглив Денис. — Ну вибач мене! Ну я знайду нормальну роботу!
— Ти це вже рік обіцяєш, — похитала вона головою. — Ключі залиш на тумбочці.
Вона підхопила ноутбук і вийшла за двері.
Син важко опустився на лавку у передпокої й обхопив голову руками. На тумбочці самотньо лежав стос неоплачених квитанцій за комунальні послуги, яких я раніше не помічала.
Минув місяць.
Ми орендували крихітну квартиру на околиці міста. Шпалери тут відклеюються, а з вікон дме, прямо як у цеху на моїй старій фабриці. Денис цілими днями бігає зі своєю жовтою коробкою за спиною, розвозить піцу.
Повертається розлючений, втомлений. Грошей катастрофічно не вистачає навіть на мої таблетки.
Син зі мною майже не розмовляє. Звинувачує мене у всьому.
А я сиджу біля вікна, дивлюся на сірі багатоповерхівки й досі не можу зрозуміти. Ну, вона заробляла більше, ну, квартира її. І що з того? Хіба це привід кидати чоловіка в біді? Хіба можна виганяти хвору свекруху на вулицю через якусь там програму в інтернеті?
У цих сучасних дівчат немає ніякої поваги до старших, ніякої жіночої мудрості. Вони думають тільки про себе. Прокляті егоїстки.
А мій Дениска просто оступився, з ким не буває. Нічого, знайде собі нормальну, господарну.
