Вечірнє світло м’яко просочувалося крізь фіранки, залишаючи на підлозі вітальні химерні візерунки. Рита розмістила дві тарілки з вечерею на столі й машинально глянула на годинник. Вісім вечора. Олег пообіцяв бути о сьомій, але останні місяці його словам гріш ціна.
Рита дістала мобільний і набрала чоловіка, але знайомий голос повідомив, що абонент тимчасово недоступний. Жінка зітхнула і прибрала одну тарілку в холодильник. Знову вечеряти на самоті. Як і напередодні. І позавчора.
З боку їхня сім’я здавалася бездоганною. Понад десять років разом, гарний будинок у передмісті, стабільні доходи. Рита працювала в туристичному агентстві, Олег – керівником у великій компанії. Відпустка двічі на рік, традиція ходити по суботах у кінотеатр, недільні прогулянки в парку.
Друзі вважали їх ідеальною парою. У Ольги з Максимом були постійні сварки, Світлана жила з чоловіком як сусіди, а Настя після розриву взагалі не вірила в міцні стосунки. На їхньому тлі шлюб Рити й Олега виглядав еталоном стабільності.
Найдивовижніше, що Рита теж вірила в це. До недавнього часу.
Почалося все ніби з дрібниці. У лютому Олег забув про їхню річницю – вперше за десять років. Не було ні квітів, ні подарунку, ні навіть повідомлення. Увечері Рита запитала чоловіка:
– Ти пам’ятаєш, який сьогодні день?
– Середа, – відповів Олег, не відриваючись від смартфона.
– Ні, дата яка?
– П’ятнадцяте, здається.
Рита тоді нічого не вимовила. Просто пішла на кухню і довго дивилася у вікно, намагаючись заспокоїти дивне занепокоєння. Може, справді завантажений на роботі? Десять років разом – уже не молодята, щоб щороку святкувати.
Потім помітила: Олег став частіше засиджуватися допізна. Раніше о восьмій був удома, тепер у кращому разі о десятій. Частіше – за північ. На запитання відповідав лаконічно, погляд відводив.
– На роботі завал, не до розмов.
– Начальство вимагає, сама розумієш.
Рита хотіла розібратися, правда. Дивилася на втомлене обличчя чоловіка, поголене немов усупереч цій втомі, і відступала. Не починала розпитувань. Йшла у свою кімнату, залишаючи Олега з незмінним телефоном у руках.
Поступово вечори на самоті стали буденністю. За звичкою Рита готувала на двох, але все частіше друга порція залишалася в холодильнику недоторканою. Олег або затримувався, або говорив, що перекусив на роботі. Їхні спільні вечері розчинилися в якомусь іншому часі, немов у минулому житті.
У середині березня Рита помітила зміни в зовнішності чоловіка. Нова стрижка. Сорочки не з тих, що вона купувала. Дорогі. Стильні. І запах – незнайомий парфум, який витіснив той, що вона дарувала йому на Новий рік. Запитала:
– Вирішив змінити імідж?
– А, ти про це, – Олег ніби знехотя відірвався від екрана телефону. – На роботі нова політика – діловий стиль. Нічого особливого.
Але в його очах Рита побачила дивний вираз. Як у хлопчиська, який збрехав і сам злякався власної брехні.
А потім настав той самий вечір, який остаточно підтвердив те, про що Рита внутрішньо вже здогадувалася. Телефон чоловіка пискнув, прийнявши повідомлення. Олег був у душі. Рита не збиралася підглядати – просто пройшла повз. Але ім’я відправника наче спалахнуло перед очима.
“В”.
І коротке повідомлення: “Сьогодні як завжди?”
Більше Рита не прочитала. Та й не потрібно було. Рука сама прибрала телефон на місце, а серце забилося так, ніби намагалося проломити ребра. Інтуїція не обдурила. Рита знала, що в жіночих іменах на “В” Олег знав тільки Валю-бухгалтера з роботи, якій було за п’ятдесят, і Риту це ніколи не турбувало. Але це явно була не Валя.
Того вечора Рита зателефонувала подрузі. Світлана вислухала і, як завжди, висловила, що думає.
– Маргарито, от тільки не треба зараз на гарячому ловити, істерики влаштовувати або його телефон перевіряти. Я через це пройшла, знаю. Або прямо запитай, або виріши для себе, що робити, якщо він зраджує.
Рита довго роздумувала над словами подруги. Що робити? Пробачити? Зробити вигляд, що нічого не відбувається? Чи одразу розлучення? Вони прожили разом десять років – майже третину життя. Так, дітей не завели – обидва будували кар’єру, відкладали на потім. Але все інше в них було спільним: дім, друзі, спогади.
Квітень приніс остаточну ясність. Рита вже лягала спати одна і прокидалася одна – Олег повертався пізно і йшов на роботу раніше за неї. Ніби став квартирантом. Мовчазним, акуратним, ввічливим і зовсім чужим.
Тієї середи, коли все вирішилося, Рита прийшла з роботи раніше. Просто втомилася, не було настрою. Увімкнула телевізор, але не дивилася – думала. Близько сьомої почула знайомий звук ключа в замку.
Олег увійшов, завмер у дверях, побачивши Риту.
– Ти рано.
– Ти теж, – відповіла вона, вимикаючи телевізор.
Щось у її спокої змусило Олега опуститися в крісло навпроти. Він виглядав не те щоб винуватим – радше, рішучим. Як людина, яка внутрішньо готова до непростої розмови.
– Нам потрібно поговорити, – вимовив він серйозно.
Рита кивнула. Усередині все завмерло в дивному передчутті.
– Я йду, – сказав Олег прямо, без підготовки. – У мене інша жінка. Я її кохаю.
Так просто. Ні вибачень, ні пояснень. Усе, що накопичувалося тижнями, вмістилося в три короткі фрази. Рита відчула дивне заціпеніння. Біль був, але він зачаївся десь глибоко. А на поверхні – тільки холодна ясність.
– Її ім’я Вероніка? – запитала Рита.
Олег злегка здригнувся.
– Звідки ти…
– Не важливо, – Рита знизала плечима. – Давно?
– Близько трьох місяців, – Олег дивився вбік. – Спочатку я не думав, що все так серйозно. Але потім усвідомив – це справжнє.
Справжнє. А те, що було в них – несправжнє? Десять років спільного життя – ілюзія? Рита не стала ставити запитань.
– Добре, – вона піднялася з дивана. – Тільки знай – назад шляху немає. Ніколи. Сьогодні переночуєш тут, а завтра щоб духу твого не було.
Олег, здавалося, здивувався такій реакції. Можливо, очікував сліз, благання чи скандалу з биттям посуду. Але Рита лише розвернулася і пішла в спальню. Зачинила двері. Тихо лягла на ліжко.
Сльози прийшли пізніше, вночі. Беззвучні, виснажливі. Вона ридала не тому, що Олег пішов до іншої. А тому, що останні місяці все виявилося брехнею. Тому що вона була сліпа. І тому, що частина її все одно кохала цю людину, незважаючи ні на що.
Вранці Олег зібрав речі і пішов, нічого не сказавши. Рита виявила на столі зв’язку його ключів. Усе, десять років життя вмістилися в одну спортивну сумку.
Квартира здавалася дивно порожньою. Без Олега, його розкиданих шкарпеток, запаху його одеколону і звички вмикати телевізор на повну гучність. Рита пройшлася кімнатами, відмічаючи місця, де було надто багато його – і водночас, уже нічого. Футболка, забута на спинці стільця. Старий альбом із фотографіями. Зубна щітка у ванній.
Дивно, але Рита відчула полегшення. Боляче, так. Порожньо – безумовно. Але повітря стало чистішим. Немов важка хмара, що висіла над головою останні місяці, нарешті вибухнула зливою і зникла.
Вона зателефонувала на роботу, взяла вихідний. Потім набрала подругу.
– Світлано, він пішов.
– От же …! – обурилася Світлана. – Я зараз приїду.
– Не треба, – зупинила її Рита. – Зі мною все гаразд. Правда. Знаєш, я ніби чекала цього. Було б гірше, якби він залишився і продовжував брехати.
Світлана помовчала.
– Ти зараз у шоці, Рито. Це нормально. Але потім стане болючіше.
– Знаю. Просто хочу побути одна. Осмислити.
Мати зателефонувала ввечері – немов відчула недобре.
– Усе добре? – голос Анни Петрівни звучав стривожено.
– Олег пішов, – просто сказала Рита. – У нього інша жінка.
На тому кінці дроту повисла важка пауза.
– Я зараз приїду.
– Не потрібно, мамо. Я справді в порядку.
Але Ганна Петрівна не слухала заперечень. За годину була в доньки з пакетами їжі та пляшкою міцного напою. Мати не стала читати моралей чи жаліти. Просто обійняла Риту і вимовила:
– Ну і скатертиною дорога. Раз не цінує, значить, не вартий твоїх сліз.
Увечері, лежачи в ліжку, Рита намагалася заснути. Але сон не йшов. Думки знову і знову поверталися до одного питання: “Чому він обрав її?” Що в цій Вероніці було такого, чого не було в Риті? Молодша? Красивіша? Успішніша? Чи просто нова? Це питання гризло зсередини сильніше, ніж сам факт зради.
Минуло два тижні. Рита занурилася в роботу, приходила додому пізно і намагалася не думати про чоловіка. Колишнього чоловіка – документи на розлучення вже чекали своєї черги в РАЦСі. Без зайвих сцен і поділу майна – у них не було спільних великих покупок, квартира належала Риті ще до заміжжя.
Ніхто з їхніх спільних знайомих не засудив її. Навіть мати Олега, Тамара Сергіївна, зателефонувала і довго вибачалася за сина. Колеги підтримували, друзі кликали на зустрічі, щоб відволікти.
Новинами про Олега Рита не цікавилася. Але світ тісний, особливо в їхньому районі. Хтось бачив його з високою брюнеткою в торговому центрі. Хтось ще розповів, що Олег зняв квартиру в новобудові. Переодягнувся в модні сорочки, став носити окуляри в тонкій оправі. Наче з новою жінкою оновив себе повністю.
Рита намагалася не надавати цьому значення. Життя триває, навіть якщо здається, що світ завалився.
Усе змінилося того дня, коли Рита зіткнулася з Денисом, колегою Олега, у торговому центрі. Денис довго вдавав, що не помічає колишню дружину начальника, але Рита сама підійшла.
– Вітаю, Денисе, – сказала Рита спокійно. – Як справи на роботі? Олег як? Не зустрічаєш його?
Денис зобразив натягнуту посмішку.
– Ти хіба не знаєш? Олега звільнили три тижні тому.
Рита здивовано підняла брови.
– А з якої причини?
– Проект завалив, – Денис дивився вбік. – Ну, так вийшло.
– Дивно, Олег завжди був акуратний у роботі, – зауважила Рита.
– Та хто його знає, – знизав плечима Денис. – Може, кохання голову закрутило. Вероніка знає, як відволікти.
В очах Дениса промайнуло щось таке, що змусило Риту насторожитися.
– Ви давно знайомі з Веронікою? – запитала Рита.
– З інститутських часів, – відповів Денис і зупинився, зрозумівши, що бовкнув зайве.
Рита заціпеніла. Вероніка працювала в їхній компанії всього півроку. Про “інститутські роки” Олег їй точно не розповідав. Виходить, Денис і Вероніка знайомі давно?
– А Олег знає, що ви з Веронікою старі друзі? – Рита сама здивувалася прямоті свого запитання.
Денис змінився в обличчі.
– Та годі, Рито. Я взагалі до цього не маю відношення. Просто так вийшло. Вероніка сама вирішила.
– Вирішила що?
– Ну це… втерлася до нього в довіру, – Денис занервував. – Слухай, мені час. Був радий побачитися.
Денис розвернувся і пішов геть, але його останні слова запалили в голові Рити якусь підозру. Втерлася в довіру? Що це означає?
Відповідь прийшла через два дні, коли Рита зустріла Валю, бухгалтера з компанії Олега. Насупившись, Валя зізналася:
– Там підстава була, Рито. Усі знали, але мовчали. Денис давно мітив на місце Олега. Вероніка – його стара подружка. Олег не знав. Вона спеціально його окрутила, щоб відволікти, а потім злила важливі документи конкурентам. Проект зірвався, Олега виставили крайнім. Вибач, я б раніше сказала, але думала, ви разом, і ти в курсі.
Рита вислухала, не перебиваючи. Мозаїка поступово складалася. Як Вероніка “випадково” з’явилася на корпоративі, як швидко поклала око на Олега, як цілеспрямовано за ним залицялася.
– Яку зараз обіймає посаду Денис? – поцікавилася Рита.
– Керівник відділу, – відповіла Валя. – На місці Олега.
Тієї ж ночі у двері квартири Рити пролунав дзвінок. На порозі стояв Олег – блідий, змарнілий, у старій куртці.
– Привіт, – вимовив Олег тихо. – Вибач, що так пізно.
Рита мовчки відступила, пропускаючи колишнього чоловіка у квартиру. Олег зайшов усередину і зупинився посеред вітальні, ніби не знав, куди подіти руки.
– Я можу переночувати? Просто сьогодні… більше нікуди.
Рита кивнула.
– Диван вільний.
Уранці Рита побачила Олега сплячим на дивані. Пом’ята сорочка, дводенна щетина, темні кола під очима. Від колишньої впевненості не залишилося й сліду.
– Вероніка мене кинула, – сказав Олег, прокинувшись і побачивши Риту. – Щойно мене вигнали з роботи. Квартиру я оплатив на місяць наперед, але грошей більше немає. Учора мені довелося з’їхати.
Рита поставила перед ним чашку кави.
– Вероніка і Денис. Вони давно знайомі, так?
Погляд Олега став млявим.
– Ти в курсі.
– Випадково дізналася.
Олег опустив голову.
– Мене підставили. Вероніка і Денис діяли спільно. Денис хотів мою посаду, а Вероніка… мабуть, просто допомагала. За гроші або ще щось між ними. Я вже потім усе зрозумів, коли мене з ганьбою викинули.
Рита слухала мовчки. Не перебивала, не ставила запитань.
– Я не виправдовуюся, – продовжив Олег. – Сам винен. Десять років із тобою прожив, а повівся як хлопчисько на красиву обгортку. Усе сам зруйнував.
Рита знизала плечима.
– Можеш поки що залишитися. На дивані. Але не думай, що я забула або пробачила.
Олег кивнув, приймаючи умови.
Так і повелося. Олег жив у вітальні, Рита – у спальні. Колишній чоловік не нав’язувався, не ліз у душу. Мовчки готував собі їжу, сам прибирав за собою, прав свої речі. Допомагав із дрібними поломками. І ніколи не просив ні про що.
Рита спостерігала за ним. Зміни були вражаючими. Раніше Олег залишав брудний посуд у раковині, розкидав речі і терпіти не міг домашню роботу. Тепер уся квартира сяяла чистотою, а колишній чоловік став майже непомітним сусідом.
– Ти вирішила його пробачити? – запитала Світлана, коли вони зустрілися в кафе.
– Пробачити? – Рита задумалася. – Ні. Просто… знаєш, я почала розуміти, що можна жити без образи. Це не означає, що я забула. Просто рухаюся далі.
Два місяці пролетіли непомітно. Олег знайшов нову роботу – менш престижну, з меншою зарплатою, але стабільну. Робив ремонт у ванній, який Рита відкладала три роки. Вкрутив нові лампочки, полагодив кран, що протікав.
Рита теж не стояла на місці. Записалася на курси фотографії, про які давно мріяла. Почала знову ходити на йогу. Зустрічалася з подругами. Приймала свою матір, не приховуючи, що Олег живе тут же.
– Ти впевнена, що це правильно? – запитала одного разу Ганна Петрівна.
– Я не впевнена ні в чому, – чесно відповіла Рита. – Але я більше не чекаю, що хтось інший зробить мене щасливою. Це моє життя. Моя відповідальність.
Ганна Петрівна довго дивилася на доньку, потім тихо сказала:
– Ти подорослішала. Нарешті.
Увечері того ж дня Олег повернувся з роботи, несучи в руках невелику коробку. Мовчки поставив її на стіл перед Ритою.Спеціально для сайту Stories
Рита відкрила і побачила всередині її улюблене тістечко – карамельний еклер із фундуком із маленької кондитерської на іншому кінці міста.
– Дякую, – сказала Рита. Не посміхнулася, але й не відмовилася.
– Просто проходив повз, – знизав плечима Олег.
Рита відкусила шматочок, заплющивши очі від задоволення.
– Не думай, що ми повернулися до колишніх стосунків, – сказала вона, прожувавши. – Просто мені смачно. Але я не забуду все відразу.
– Я знаю, – відповів Олег. – Я не розраховую. Правда.
Через тиждень Рита сама приготувала вечерю на двох. Нічого особливого – звичайні макарони з куркою. Але вперше за довгий час вони їли разом, за одним столом.
Розмова не клеїлася. Говорили про погоду, про роботу, про новини. Але щось невловимо змінилося. Рита вже не відчувала тієї глухої образи, що терзала її раніше. Залишилися запитання, недовіра. Але пекучий біль притупився.
Увечері, лежачи в ліжку, Рита думала про те, що сталося за ці місяці. Олег зрадив її, зруйнував їхні стосунки, пішов до іншої жінки. Але потім – зломлений, розкаяний – повернувся і намагався спокутувати провину. Чи можна пробачити таке?Чи зможе вона коли-небудь знову довіряти йому так, як раніше?
Минув ще місяць. Олег усе ще спав на дивані у вітальні. Рита все ще зберігала дистанцію. Але чорна порожнеча всередині поступово заповнювалася чимось новим – не колишніми почуттями, а чимось більш зрілим, усвідомленим.
Одного вечора Рита сиділа на балконі з чашкою чаю і дивилася на місто. Вогні висоток, метушня внизу, шум машин. Десь там люди поспішали додому, до родин чи на побачення, сварилися і мирилися, будували плани і розчаровувалися.
Світ не зупинився. І її життя – теж.
Тихо скрипнули двері балкона. Олег став поруч, не наважуючись присісти, немов чекав дозволу.
– Можна? – запитав колишній чоловік.
Рита кивнула.
– Я все думаю, – почав Олег, дивлячись у далечінь, – чи зможу я коли-небудь виправити те, що накоїв. Повернути твою довіру.
Рита помовчала, збираючись із думками.
– Я не знаю, – сказала вона чесно. – Довіру складно відновити. Може, це взагалі неможливо. Але я не хочу більше жити минулим. Не хочу застрявати в образі.
Олег повернувся до неї.
– Це означає…
– Це означає, що я не роблю обіцянок, – перервала його Рита. – Можливо, одного разу я зможу пробачити. А може, ні. Але вибір тепер тільки за мною.
Рита раптом усвідомила, що вперше за довгий час відчуває внутрішню опору. Раніше вона визначала себе через стосунки – спочатку з батьками, потім з Олегом. Тепер вона стояла на власному фундаменті.
І це відчуття вартувало всього пережитого болю.
Вона зробила ковток чаю і посміхнулася своїм думкам. Що б не сталося далі – чи повернеться до неї Олег остаточно, чи піде знову, – вона залишиться із собою. З новою собою, яку знайшла через втрату і біль.
І це було головне.Спеціально для сайту Stories
