З Кірою таке траплялося нерідко – засинаючи, вона поверталася в дитинство. Кудись туди, в п’ятирічний вік, коли ще був тато, і мама посміхалася.
Чому саме п’ять років? Кіру це завжди дивувало. Можливо, тому що тоді вона вперше помітила зміни: як мамина посмішка стала натягнутою, як тато все частіше затримувався на роботі, як ночами з батьківської спальні долинали приглушені, але злісні перепалки.
Ось і зараз, засинаючи поруч з чоловіком, Кіра розуміла, як провалюється в сон-спогад. Тато тримає її на руках, вони йдуть по парку, збирають листя для гербарію.
Тато розповідає про кожне дерево, як воно називається, чому листя змінює колір. Його голос спокійний, теплий. Ніякої фальші, ніякої втоми від спілкування з нею.
— Моя дівчинко, ти — найцінніше, що у мене є.
Тато завжди так говорив. Не «ви з мамою», а саме «ти». Тільки через багато років вона зрозуміла чому.
— Кохана, прокидайся. — Голос Славка повернув її до реальності. — У тебе телефон розривається.
Кіра неохоче відкрила очі. Сонце вже щосили світило крізь нещільно закриті штори. На екрані телефону висвітилося «Мати».
— Не буду брати, — пробурмотіла Кіра і перевернулася на інший бік.
Славко делікатно вийшов з кімнати, даючи їй можливість вирішити самій. Який він все-таки хороший. Розуміючий.
Коли вони тільки почали зустрічатися, Кіра відразу попередила: з мамою у неї складні стосунки. Дуже складні. Настільки, що краще взагалі не питати про це.
Телефон замовк, але через хвилину задзвонив знову.
– Чорт з тобою, – зітхнула Кіра і взяла трубку. – Алло.
– Нарешті! – голос Ніни Павлівни прозвучав незвично жваво. – Я вже думала, ти телефон загубила.
— Ні, просто спала. Щось сталося?
— Чому відразу сталося? Хіба мати не може зателефонувати дочці просто так?
«Може, — подумала Кіра. — Але не ти».
За останні п’ять років мати дзвонила рівно двічі. Перший раз – щоб повідомити про своє заміжжя і вимагала, щоб Кіра виписалася з квартири. Другий – коли дізналася про майбутнє весілля дочки, і то лише тому, що Славко наполіг запросити її.
– Мамо, давай без прелюдій. Що ти задумала?
— Кірочка, ну що ти відразу так? Я просто дізнатися, як ви там зі Славою. Може, заглянемо з Ігорем, посидимо, чаю вип’ємо?
З вітчимом? Чаю випити? За п’ять років їхнього шлюбу мати жодного разу не виявила бажання «просто посидіти». У дверях зловила стурбований погляд чоловіка.
— Давай начистоту. Навіщо хочеш прийти?
У трубці почувся важкий подих.
— Ти завжди була недовірливою, вся в батька. Гаразд. Ми з Ігорем Семеновичем дізналися, що ви на море збираєтеся. Хотіли обговорити…
— Звідки дізналася? — перебила Кіра.
Пауза.
— Твоя свекруха сказала.
Ну звичайно. Наталя Сергіївна. Довірлива до непристойності. Варто було Ніні Павлівні один раз мило посміхнутися на весіллі, і свекруха вирішила, що вони найкращі подруги.
— Мамо, якщо ти хочеш попросити доглянути за квартирою, то…
— Що ти, донечко! — занадто поспішно заперечила мати. — Ми з Ігорем просто скучили. Та й обговорити дещо хочемо. Ми через годинку під’їдемо, добре?
Не чекаючи відповіді, вона відключилася.
Кіра повільно опустила телефон.
— Що сталося? — чоловік присів поруч, обійняв за плечі.
— Мама з вітчимом їдуть до нас. «Скучили», — Кіра зобразила лапки пальцями.
Славко хмикнув:
— А правду скажеш?
— Щось пов’язане з нашою поїздкою. Але я навіть боюся уявити, що саме.
Через півтори години, коли вони зі Славою вже закінчували пізній сніданок, у двері подзвонили. На порозі стояла Ніна Павлівна — така сама струнка, з укладеним волоссям і макіяжем.
За нею маячив Ігор Семенович — невисокий повненький чоловік з вічно вологими долонями.
— Кірочка, золотко! — мати розквітла і потягнулася обійняти дочку.
Кіра ніяково дозволила себе обійняти. Від матері пахло парфумами, але цей запах завжди викликав у Кіри тривогу, а не приємні спогади.
— Доброго дня, Ніно Павлівно, Ігоре Семеновичу. — Славко ввічливо потиснув руки гостям. — Проходьте, чай якраз готовий.
Вони розташувалися у вітальні. Кіра мовчки розливала чай, спостерігаючи, як мати з цікавістю оглядає скромну орендовану квартиру.
— Затишно у вас, — промовила Ніна Павлівна. – Хоча, звичайно, власне житло – це зовсім інша справа.
Кіра ледь стрималася, щоб не закотити очі. Починається.
– Мамо, ти сказала, що хотіла щось обговорити.
– Ох, яка ти нетерпляча! – мати манірно розсміялася. – Ну добре. Знаєш, я так багато думала останнім часом про нашу сім’ю, про те, яка я була… не найуважніша мати.
«Не найуважніша» – це м’яко сказано для людини, яка роками була присутня вдома лише номінально, переклавши всі турботи про дитину на чоловіка.
– Я хочу це виправити, золотко. Почати спочатку. Бути ближче.
Мати потягнулася і накрила долоню дочки своєю рукою. Кіра інстинктивно відсмикнулася.
– І як же ти збираєшся це зробити?
Мати переможно глянула на вітчима. Той важливо кивнув, підтверджуючи невисловлене.
– Ми їдемо з вами на море!
Настала тиша. Кіра переглянулася зі Славою, який виглядав не менш ошелешеним.
— Що, вибач?
— Ми з Ігорем вирішили, що це чудовий шанс провести час разом, по-сімейному. Ви ж на цілих два тижні їдете! Уявляєш, скільки всього ми встигнемо надолужити!
Їх довгоочікувана відпустка, ретельно спланована і оплачена, їхній час удвох… і раптом — мати з вітчимом.
— Мамо, ми їдемо відпочивати з друзями. Це не сімейна поїздка.
– Ой, та які проблеми! – вступив Ігор Семенович. – Подумаєш, друзі! Я теж люблю компанії. Буде веселіше!
– Ні, – Кіра намагалася говорити твердо, але ввічливо. – По-перше, ми вже все забронювали конкретно на чотирьох. По-друге, у нас свої плани.
— Плани можна змінити, — відмахнулася мати. — А щодо бронювання — Ігор Семенович все владнає, правда, дорогий?
Вітчим самовдоволено кивнув.
— До того ж, — продовжила мати, знизивши голос, — я стільки років тебе виховувала, піклувалася. Невже складно зробити таку дрібницю для мене?
Ця нахабна брехня… Але Кіра стрималася. Глибоко вдихнувши, вона подивилася матері прямо в очі.
— Давай начистоту. Ми не спонсоруємо ваш відпочинок.
Обличчя Ніни Павлівни миттєво змінилося. Посмішка зникла, очі звузилися.
– Що значить «спонсоруємо»? Ми самі за себе заплатимо!
– Правда? – Кіра скептично підняла брову. – І квитки, і готель, і харчування? За двох?
— Ну… — Ніна Павлівна запнулася. — Може, ви трохи допоможете. Все-таки у вас обох є робота, а у нас з Ігорем тільки пенсія…
Ось воно. Кіра хмикнула.
— Трохи — це скільки? Половину? Три чверті? Або просто оплатити все повністю?
— Ну що ти починаєш! — голос матері став ображеним. — Я ж не прошу неможливого. Просто хочу побути з дочкою.
— Після п’ятнадцяти років забуття? — Кіра вже не стримувалася. — Після того, як ти практично вигнала мене з дому, коли з’явився твій новий чоловік? Після того, як на моє весілля прийшла з порожніми руками?
— Та як ти!.. — підхопилася мати. — Я тебе виростила!
— Ні! Мене виростив тато. Ти просто іноді заходила додому, коли закінчувалися гроші. Тато водив мене до школи, готував їжу, допомагав з уроками, лікував, коли я хворіла. А ти гуляла незрозуміло де і незрозуміло з ким.
— Ти завжди була невдячною! — обличчя Ніни Павлівни спотворилося від злості. — Ігоре, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
Вітчим важливо відкашлявся і випростався, готуючись виголосити монолог, але тут втрутився Славко.
— Думаю, вам краще піти, — сказав він спокійно, але твердо. — Дружина висловила свою позицію, і я її повністю підтримую. Ми не візьмемо вас з собою і не будемо оплачувати ваш відпочинок.
— Та хто ти такий, щоб вказувати мені! — верескнула теща. — Це моя дочка!
— Ні, мамо, — Кіра встала, відчуваючи дивний спокій. — Я давно вже не твоя дочка. У мене немає матері з тих пір, як пішов з життя тато. І знаєш, я рада, що у мене більше немає такої бездарної матері, як ти.
Ніна Павлівна зблідла.
— Якщо ти так до мене ставишся, то у тебе взагалі не буде матері! — закричала вона.
— Саме це я і сказала, — кивнула Кіра. — І мене це більш ніж влаштовує.
Вітчим теж підвівся, розгублено переводивши погляд з дружини на падчерку.
— Ніно, може, не варто гарячкувати…
— Замовкни! — гримнула Ніна Павлівна. — Ми йдемо. А ти, — вона тицьнула пальцем у бік дочки, — пошкодуєш про це!
Коли двері за ними зачинилися, Славко мовчки обійняв Кіру, і вона вдячно пригорнулася до чоловіка.
— Я правильно вчинила? — прошепотіла вона.
— Більш ніж, — Славко поцілував її в маківку. — Давно треба було розставити всі крапки над «i».
Наступного дня вони полетіли на море. Телефон Кіри розривався від дзвінків — мати явно не збиралася так просто відступати. Кіра вимкнула звук і насолоджувалася відпусткою, поки на третій день Славко не простягнув їй свій смартфон:
— Тут мені твоя мати дзвонить. З третього номера вже.
Кіра поглянула на екран і скривилася. Дійсно, незнайомий номер, але вона не сумнівалася, хто дзвонить.
— Давай я відповім, — зітхнула вона. — Інакше вона і твоїх батьків дістане.
— Алло.
— Нарешті! — звично почала Ніна Павлівна, немов і не було недавнього скандалу.
— Ні, мамо. Я просто не хочу з тобою розмовляти.
— Слухай, золотко, — в голосі матері з’явилися улесливі нотки, — тут така справа… У Ігоря Семеновича невеликі фінансові труднощі. Тимчасові, зрозуміло. Нам би перечекати трохи…
Кіра закрила очі. Все як завжди — ніяких вибачень, тільки вимоги.
— Ні.
— Що значить «ні»?! — одразу ж вигукнула мати. — У нас комунальні не оплачені, а ти…
— Це не мої проблеми. Я на відпочинку, який сама оплатила. Не дзвони нам більше.
Не чекаючи на відповідну тираду, Кіра скинула дзвінок і повернула телефон чоловікові.
— Блокую номер, — похмуро сказав Славко.
Через годину з Кірою зв’язався вітчим. Його тон був майже загрозливим:
— Дівчинко, що ти собі дозволяєш? Мати в сльозах, а ти на пляжі прохолоджуєшся! Негайно скинь грошей, інакше…
— Інакше що, Ігоре Семеновичу? — Кіра навіть не намагалася приховати презирства в голосі. — Ви не мій батько і навіть не близький родич. Ви просто чоловік, який живе з моєю матір’ю. Тож не потрібно вчити мене, як поводитися.
Ця розмова остаточно переконала Кіру: потрібно вживати рішучих заходів.
Повернувшись з відпустки, вона виявила в поштовій скриньці три рекомендовані листи від матері. Не відкриваючи, Кіра склала їх і сіла за комп’ютер. Дві години вона складала офіційний лист, в якому чітко і юридично грамотно пропонувала матері викупити її частку в батьківській квартирі.
— Думаєш, вона погодиться? — запитав Славко, коли Кіра показала йому чернетку.
— Ні, але це буде перший крок до примусового продажу. Я вже консультувалася з юристом.
Відповідь прийшла через тиждень — не від матері, а від вітчима. Фотографія, на якій Ігор Семенович демонстративно використовував лист Кіри як туалетний папір. Підпис гласив: «Ось що я думаю про твої претензії, дівчинко».
Кіра мовчки показала знімок Славі.
— Знаєш, — задумливо сказав він, — твоя мати вибирає собі дивно тупих чоловіків.
— Інших вона просто не заслуговує, — знизала плечима Кіра і набрала номер юриста.
Суд відбувся через чотири місяці. Кіра не прийшла — її інтереси представляв молодий, але дуже тямущий юрист. Сама вона сиділа вдома, притиснувшись до Славка, і чекала дзвінка.
— Виграли, — лаконічно повідомив юрист. — Суд постановив продати квартиру з розподілом виручених коштів пропорційно часткам.
Кіра розплакалася від полегшення. Не через гроші — через розрив останньої нитки, що пов’язувала її з минулим.
Мати з вітчимом нагрянули раптово — просто подзвонили у двері орендованої квартири через тиждень після суду.
— Де вона? — кричала Ніна Павлівна, намагаючись прорватися всередину. — Де ця невдячна?
— Кіра тут більше не живе, — спокійно відповів сусід, якому молодята залишили ключі, щоб він забрав останні речі. — Вони переїхали.
— Куди?! — вимогливо запитала жінка. — Кажи, куди вони переїхали!
— Не маю права розголошувати таку інформацію, — знизав плечима сусід і зачинив двері.
Через півроку квартиру було продано. Свою частку Кіра відразу направила на початковий внесок за іпотеку — двокімнатну квартиру. На той час у них зі Славою була ще одна радість: УЗД показало, що у них буде дівчинка.
— Як назвемо? — запитував Славко, погладжуючи вже помітний животик дружини.
— Знаєш, — задумливо відповіла Кіра, — хочу на честь тата. Він був Валентин, а наша малятко буде Валентина.
— Прекрасне ім’я, — погодився Славко. — Сподіваюся, вона візьме від твого батька тільки найкраще.
Про матір Кіра дізнавалася рідко і випадково — через спільних знайомих. Ходили чутки, що вітчим втік через кілька місяців після продажу квартири, прихопивши практично всі гроші.
Ніна Павлівна залишилася з мінімальною сумою і тепер орендувала кімнату десь у комуналці.
Іноді, заколисуючи маленьку Валю, Кіра думала про те, наскільки різними можуть бути батьки. І щоразу обіцяла собі, що її дочка ніколи не пізнає того болю відторгнення, який довелося випробувати їй самій.
— У неї буде справжня сім’я, — шепотіла Кіра, цілуючи рожеву щічку. — І дар заперечення їй не знадобиться.
Кіра нарешті знайшла те, чого їй так не вистачало всі ці роки — дім, наповнений любов’ю.
Спеціально для сайту Stories
