– Мамо, привіт. Як справи?
– Все добре, Ваня. Щось сталося?
– Та ні, нормально начебто все. Доньки вирішили, що скучили за бабусею. Ми до тебе на тижні приїдемо.
– Звісно, приїжджайте! Ти ж знаєш, я завжди вам рада!
– Тут така справа… Іван трохи запнувся, не знаючи як краще поставити питання Валентині Сергіївні, і, немов кинувшись у вир із головою, продовжив.- Взяти я хотів Тетяну із собою
Повисла невелика пауза, Іван вже встиг пошкодувати, що про це заговорив, але тут почув голос своєї тещі в телефоні:
– Приїжджайте, Ваню, приїжджайте разом із Тетяною…
Валентина Сергіївна повільно поклала телефон перед собою на стіл і замислилась.
Думки пролітали в голові зі швидкістю світла, але зосередитися на чомусь одному жінка так і не змогла. Минуле, страшне минуле перепліталося з дійсністю, створюючи свої незрозумілі дивні візерунки.
Свої почуття Валентина Сергіївна часом не могла зрозуміти, начебто життя продовжується, але пам’ять про минуле іноді просто не давала зітхнути.
І ось зараз, звістка про приїзд Тетяни, наводила на певні думки. Ці думки були про те, що треба неодмінно жити далі, перестати дивитися в минуле, але як важко було намагатися забути свою доньку Любу.
Ще начебто зовсім недавно, три роки тому, таким же спекотним літом, до Валентини Сергіївни приїжджала в гості її дочка Люба зі своїм чоловіком Іваном та доньками, дворічною Олею та восьмирічною Іриною.
Нічого тоді не віщувало біди, звичайна сім’я, зі своїми, хай невеликими, радощами та турботами. І буквально через два місяці прогримів страшний діагноз для Люби – рак шлунка.
Для Валентини Сергіївни це було просто величезним ударом, адже за три роки до цього, від такого діагнозу, вона втратила свого чоловіка, а за сім років до цього свекруху . Півроку завзятої боротьби з онкологією нічого не принесли. Весняним сонячним днем Люба, що втратила будь-яку надію на покращення, сказала Іванові:
– Я додому хочу, до рідного села, до мами…
До машини Люба ще могла дійти, щоб поїхати до мами, але в рідну хату, Іван уже вносив сильно схудлу, в перуці, Любу на руках. За кілька днів Люби не стало.
Півроку Валентина Сергіївна допомагала Івану з доньками, але пропозицію залишити доньок із бабусею Іван категорично відкинув. Сказав, що у дівчаток мами не стало, але батько у них є.
Робота дозволяла бути на віддаленні, тож своїх доньок Іван став виховувати сам.
Відносини між Валентиною Сергіївною та зятем завжди були теплими та рідними.
Іван із доньками так само часто приїжджав у село до жінки, називаючи її мамою. У Валентини Сергіївни Люба була єдиною дитиною, у Івана бабуся, яка виховала його, давно пішла з життя , рідних, крім тещі, більше не лишилося.
Через два роки Іван зустрів Тетяну. За кілька місяців знайомства, вона переїхала жити до Івана. Іван майже відразу розповів Валентині Сергіївні про Таню, розповів по телефону трохи бентежачись, наче вибачаючись.
Але Валентина Сергіївна відразу відповіла, майже без роздумів, перервавши потік жалю від Вані:
– Ванечка, треба жити далі, не дивлячись ні на що. Любу не повернеш… Тільки дивись, щоб дівчаток не ображала…
– Мамо, моїх дітей ніхто не скривдить, я не дозволю. Та й Таня дуже добре до Олі та Іришки ставиться.
І ось вони приїхали. По доріжці до будинку мчали дві дівчинки:
– Бабуся, ми приїхали!
– Оля! Іришка! Як же я по Вам скучила!
Валентина Сергіївна обіймала онучок, розглядаючи і одночасно цілуючи їх у почервонілі щічки.
– Іришка, у тебе якісь красиві колоски заплетені! Сама заплітала?
– Ні, ця заплела… раптом похмуріла Ірина.
– Вона так тітку Таню називає, — довірливо прошепотіла Оля бабусі. – Хоч тітка Таня гарна, любить нас. Але Іра каже, що вона погана, і що вона нам не мати…
Ірина докірливо глянула на сестру і Оля замовкла. Валентина Сергіївна пильно подивилася на онучок і промовчала. Тим більше, що в хвіртку входили Іван та Тетяна.
– Привіт, мамо. Це Тетяна, просто сказав Іван, підійшовши до Валентини Сергіївни.
– Здрастуйте, Валентино Сергіївно.
Молода, симпатична жінка з коротким темним волоссям, усміхнулася і простягла руку Валентині.
Валентина Сергіївна, не сумніваючись ні в чому, усміхнулася у відповідь, взяла обома руками простягнуту Тетяною руку і, злегка потиснувши її, сказала:
– Здрастуйте, я рада, що Ви приїхали…
Протягом дня Валентина Сергіївна непомітно спостерігала за Тетяною. Поки те, що вона бачила, тільки тішило її. Відразу було помітно, що Тетяна та Іван люблять одне одного.
За минулі роки Валентина щиро прив’язалася до Івана, те, що він знову щасливий, наповнювало її теплом. Тішило і ставлення Тетяни до дівчаток. Було помітно, що молодша Оля дуже прив’язалася до Тетяни, хоча її й підмовляла Ірина, яка категорично не хотіла спілкуватися з Тетяною.
Тетяна вдавала, що не помічає грубостей Ірини, і завжди розмовляла з нею лише доброзичливо.
Увечері, за столом у саду, зібралася вся родина.Валентина Сергіївна дістала свою фірмову аджику , гостру як ніж, яку сама закривала
– Тетяна, спробуйте…
– Вибачте, мені не можна гостре.І кинула погляд на свій ще зовсім не помітний животик.
Валентина Сергіївна уважно подивилася на молоду жінку і раптом їй на думку спала одна думка:
– Ти часом не дитину чекаєшь?
– Так, мамо, Тетяна чекає на дитину, сказав Іван, ми хотіли, щоб ти дізналася однією з перших.
Валентина Сергіївна кілька секунд мовчала, вдивляючись у напружені обличчя Івана та Тетяни, потім зітхнула, ніби погодившись із чимось, і сказала:
– Ну що ж, я буду рада ще одній онуці, чи онуку…
Оля, яка весь цей час уважно слухала дорослих, голосно сповістила:
– Ура! У мене буде ще братик чи сестричка!
Дорослі розсміялися з реакції Олі і потім перевели погляд на Ірину. Ірина всю вечерю просиділа, дивлячись у телефон, проте зараз мовчки і з жахом дивилася на тих, хто сидів за столом. Коли тато перевів погляд на неї, Ірина схопилася з-за столу і попрямувала до будинку.
– Ірина! Ірино, повернися за стіл!
Ірина йшла до будинку, не зважаючи на окрики батька.
Ваня, не треба, не кричи на неї. Я сама з нею поговорю, Валентина Сергіївна поклала руку на руку Івана, заспокоюючи його.
Ірина сиділа в кімнаті на дивані і тихо, приречено плакала. Валентина Сергіївна сіла поряд із онукою та обняла її.
– Розкажи, що мучить тебе?
Якийсь час Ірина сиділа, уткнувшись обличчям у бабусине плече, і тихенько схліпувала, потім підняла обличчя і здавлено пробурмотіла:
– А як моя мама? Батько забув про неї?
У Валентини Сергіївни перехопило подих, на очі навернулися сльози, але вона змогла взяти себе в руки і відповісти онучці.
– Тато не забув твою маму, і ми всі її пам’ятатимемо. Але нам треба жити далі. У тому, що вона покинула нас, ніхто не винен, а твій тато тим більше. Та й Тетяна тут ні до чого, не треба мститися за маму . Чому ти так погано ставишся до неї? Вона кривдить тебе?
Ірина промовчала, лише негативно хитнувши головою. Бабуся продовжила:
– То в чому ж справа?
Ірина трохи помовчала, наче збираючись із думками, потім сказала бабусі:
– Вона нас у дитбудинок віддасть!
Валентина Сергіївна охнула і здивовано запитала:
– Ти с чого це взяла?
Мені подруги у школі розповідали! Хороших мачух не буває! А зараз у неї своя дитина з’явитися, ми не будемо потрібні! Це всі знають.
Валентина Сергіївна насилу стримувала себе, щоб не сильно різко висловитись у бік шкільних подруг Ірини. Бабуся довго сиділа з онукою, пояснюючи тій, що в сім’ї її та Олю дуже люблять, і не дадуть нікому в образу.
Пояснювала на прикладі себе та Івана, що не обов’язково бути кровними родичами, щоб любити та піклуватися один про одного. Ірина уважно слухала бабусю, потім запитала:
– Значить, тітка Таня хороша?
– Добра, сказала Валентина Сергіївна, спробуй дати їй шанс…
Іван і Тетяна дивилися з настороженістю на Валентину Сергіївну та Ірину, що підійшли до столу. Ірина підійшла до Тетяни і сказала просто:
– Тетя Таня, я рада, що в мене народиться братик чи сестричка.
Тетяна заплакала та обійняла Ірину. Оля, що весь цей час спостерігала за сестрою, теж підійшла до Тетяни і голосно прошепотіла:
– А можна я називатиму тебе мамою?
