– Доброго дня! – привіталася мила молода дівчина, сідаючи на переднє пасажирське місце у таксі. – Мене Марина звуть, а вас? – звернулася вона до водія.
Той усміхнувся і мовчки постукав пальцем по приклеєному на панель папірці, де було написано: «Здрастуйте, мене звуть Дмитро, я німий». Після цього він завів двигун і почав рухатися.
– Вибачте, ради бога, – залепетала Марина, – я не помітила. А що, зовсім не говорите? – вирішила вона уточнити.
Дмитро кивнув у відповідь.
– Я просто звикла знайомитися з людьми, мені так спокійніше. Коли знайомишся, про погоду поговориш, начебто і не чужі вже, а отже, менше шансів стати жертвою маніяка. Ви ж не маніяк? – спитала вона про всяк випадок.
Дмитро посміхнувся і кивнув головою.
– Зовсім не маніяк? – знову вирішила уточнити дівчина.
Він знову кивнув головою.
– Ну, слава богу. Я просто нещодавно заміжня була, жахлива історія, зараз я вам розповім.
Вона говорила і говорила, а водій мовчки їхав, насолоджуючись цим монологом. Судячи з навігатора, в дорозі вони мали провести разом сорок хвилин. Таксист міг розмовляти, просто не хотів через проблеми зі спадковим даром. Мати Дмитра пішла із сім’ї після його появи.
Вона мала воістину сильний голос і завдяки йому була примадонною в оперному театрі світового класу. Все життя ця жінка провела на гастролях, стрясаючи театри та стадіони своєю акустичною міццю. Гучніше за неї був лише батько Дмитра, який працює на залізничному вокзалі черговим.
Він оголошував про прибуття поїздів без допомоги мікрофона — такий сильний був у нього голос. Ці двоє не могли бути разом. Будь-яка їхня сварка, образно кажучи, могла стати причиною сходження лавин на континенті, а вони лаялися часто.
Дмитро ріс ображеним на весь світ шептуном. Лікарі жартували, що його голосовими зв’язками можна зчеплювати кораблі в морі, а легенями надувати дирижаблі. Все це разом дало Дмитру такий голос, від якого чорти в пеклі каялися.
Варто було Дмитру вдаритися мізинцем об куток ліжка, як сусіди викликали поліцію. Жоден колектив не приймав його. Людям здавалося, що він — неврівноважений псих, який тільки й робить, що кричить, тоді як він просто не міг розмовляти тихіше.
Кілька разів він намагався влаштуватися на віддалену роботу, але жодна співбесіда онлайн так і не відбулася. Дмитро починав говорити, і роботодавець відключався, нарікаючи на перешкоди, а потім надсилав рахунок за зіпсовані динаміки.
– А ви одружені? ― запитала Марина після того, як розповіла свою трагічну історію у двох актах.
Дмитро замотав головою.
– Зовсім? – уточнила Марина.
Йому здавалося, що він чогось не розуміє: мабуть, у цієї дівчини все в житті могло бути «наполовину», але він кивнув. Дмитру подобалося працювати у таксі. Тільки тут люди охоче розмовляли з ним, особливо побачивши наклейку. Багатьом подобалося, що він їм нічого не може відповісти.
Це їх розкривало, давало волю говорити про себе та ділитися своїми поглядами без засудження співрозмовника, а Дмитро просто був радий, що з ним розмовляють, але не сьогодні. Наговорившись про себе, Марина накинулася з питаннями.
― А ви таксист від таксопарку чи приватний? ― не вгамувалася пасажирка.
Дмитро кивнув головою.
— Значить, приватний, — зробила висновок Марина. ― А у вас ставка погодинна чи відрядна?
Дмитро знову кивнув головою.
– Погодинна – це погано, – сказала дівчина. ― Так грошей не заробиш. Я якось працювала на погодинній — жодної мотивації.
Дмитро погано вловлював логіку дівчини, тому просто емоційно зітхнув у відповідь. Марина помовчала трохи, подивилася у вікно, на нігті, на якийсь час у телефон, а потім знову відкрила рот:
― А якщо навігатор зламається, як ви їхатимете у незнайомій місцевості?
Тут Дмитро не знав, як відповісти кивком, тому просто знизав плечима.
– Дуже погано, що не знаєте, а оскільки ви не говорите, то й дорогу спитати не зможете. А що тоді робити пасажиру?
Дмитро знову знизав плечима. Ця розмова починала його страшно дратувати. Хотілося попросити пасажирку замовкнути або хоча б швидко відповісти на всі її безглузді питання, але, якщо він відкриє рота, його відразу випруть з роботи. Марина не вгамувалася.
– Мені ось завжди було цікаво, чим автомат кращий за механіку. У вас, я бачу, автомат, бо рука тягнеться автоматично, ви навіть не дивитеся, — міркувала балакуча дівчина. – Ви знаєте абетку Морзе? – вона постукала кісточками пальців по пластику. — Може, на ній розповісте про принципи роботи коробки?
Дмитру хотілося плакати. Він би з радістю увімкнув радіо, але його в машині не було. Таксист сам зняв магнітолу, щоб люди від нудьги починали свої монологи. Тепер він ненавидів себе за це.
― Я пробувала по відео вивчати, можу скласти кілька простих речень.
Після цих слів Марина почала вистукувати своє повідомлення, періодично збиваючись і починаючи наново та просячи не звертати увагу на пунктуацію.
– Ну, що скажете? – подивилася вона наприкінці з надією на свого співрозмовника.
Дмитро коротко і роздратовано постукав по пластику, наче у двері.
– Та ви хам! – не витримала Марина. – Я не така, як ви щойно сказали!
Дмитро вже не міг стримуватися, йому так хотілося сказати цій ненормальній парі «ласкавих», але вистачило б і одного простого «Будь ласка, припиніть» у його виконанні. Повернувши на кінцеву пряму, Дмитро натиснув на газ, але тут довелося різко зупинитись. Дорогу було перекрито. Десятки роззяв стояли, дивлячись кудись угору. Тут же були швидка, поліція та МНС.
– Як думаєте, що там трапилося? – злякано подивилася Марина на таксиста.
Дмитро ледве чутно заскулив і вийшов із салону. На краю даху шістнадцятиповерхового будинку стояв чоловік, який тримався за антену оператора стільникового зв’язку та явно збирався стрибати. Марина за лічені секунди з’ясувала всю інформацію та передала її Дмитру:
― Стрибнути хоче. Його дружину збила машина годину тому, і йому помилково повідомили, що вона померла, – ділилася інформацією з таксистом Марина. ― Вихід на дах він заблокував, мобільний викинув, а сусідів на всіх верхніх поверхах немає вдома. Психолог із ним намагається через гучномовець спілкуватися.
Немов на підтвердження цих слів з рупора пролунав голос:
— Вам не треба це робити! Ваша дружина жива! Вона непритомна, але жива!
– Марно, вітер відносить голос убік, – сказав фахівець поліцейським.
– Що ж робити? Що робити? Оце кошмар, – нервувала Марина, бігаючи навколо Дмитра.
Тяжко зітхнувши, таксист підійшов до поліцейських і ввічливо сказав:
– Дайте я спробую з ним поговорити.
Спочатку його хотіли обігріти палицею, так сильно він налякав усіх присутніх своїм страшним голосом, але на його захист стала Марина, закривши собою:
– Не смійте бити його! Він німий! – закричала дівчина і, скориставшись збентеженням правоохоронців, вихопила у них мегафон.
– Ось, Дмитре, візьміть. Врятуйте його! – засунула вона мегафон таксисту.
Він натиснув на кнопку рупора, відкрив рота і на весь голос закричав. Вітер замовк. Замовкло все навколо: люди, сирени, собаки, що гавкають. Зграя птахів, що пролітають у небі, змінила курс. Повідомлення було почуте в кількох районах міста.
Коли Дмитро наприкінці додав: «Тобі ще рано вмирати!», багато людей, які в цей момент хворіли, злякавшись, пішли на поправку. І зовсім неважливо, на що вони хворіли. Самогубство скасувалося. Дмитра попросили завтра приїхати до будинку культури для вручення медалі, а заразом дати інтерв’ю телебаченню, але він, звичайно, не зробив цього зі зрозумілих причин.
– Слухайте! Ви справжній герой! – захоплено кричала Марина, сівши в машину. ― Я чула, що у німих в екстреній ситуації прорізається голос! Це просто диво.
Дмитро знову тяжко зітхнув. Здається, Марину зовсім не лякав його страшний голос, але він так від неї втомився, що ладен був справді стати тим, ким прикидався. Дякувати Богові, що йому залишалося проїхати всього якихось п’ятсот метрів — і ця поїздка, і цей день нарешті закінчаться. Він пристебнувся, завів машину і тільки хотів увімкнути передачу, як почув:
– Ой, я, здається, вдома гаманець забула, треба повернутись. Ну нічого, не переживайте, я заплачу як годиться! До того ж у нас з вами тепер буде час пізнати один одного краще, адже ви тепер говорите. Ну, що ви стоїте? Розвертайтеся скоріше, поїхали-поїхали, у мене до вас стільки запитань.
