Коли мені виповнилося сім років, у мого батька, у другій сім’ї, з’явився син, якого на честь тата назвали Сергієм. Сергієм Сергійовичем. Одного разу тато увійшов у двір до моєї бабусі з малюком на руках. Чорноволосий і чорноокий карапуз, чавкав соскою і витріщав на нас свої величезні очища.
-Сергійку, познайомся, це твоя сестра.
Коротко, поставивши півторарічного бутуза перед фактом наявності родички. Бабусині жіночі інстинкти перемогли глибоке здивування і вона взяла Сергійка на руки.
З бабусею було все зрозуміло. У ній геть-чисто був відсутній ген нелюбові. Її образа на тата була настільки велика, що часто переростала в пекучу ненависть… До появи мого молодшого зведеного брата.
Сергій ріс, але часто хворів. Він з дитинства був завсідником дитячих кардіологій. Коли тато привозив його до нас, вдома починалася вакханалія, не з’являлися у дворі до самого вечора. Сміх розносився по всіх шести сотках нашої садиби.
-Привозь його до нас частіше.
Саме завдяки моєму братові тато зміг відстояти наше з ним спілкування. Саме завдяки Сергійку мама стала м’якшою і терпимішою до тата. Його не можна було не любити. Він обіймав нас, обвивав рученятами і ніжками, як Мауглі свого пітона і посміхався на весь рот.
-Тітка Неля, я тебе люблю. Бабуся Валя я тебе люблю. Тато – я тебе люблю.
Одного разу тато повіз нас до Києва. Каштани цвіли. Місто просто потопало в цьому білому кольорі. Сергійку тато купив автомат на батарейках, але ось невдача, так малюк цією стріляниною, що швидко розрядив батарейки. Тато, зі мною на плечах бігах по магазину і кричав:
-Доця, дивися уважно, де цей паршивець бігає???!!!!
Сергія знайшли у відділі жіночих сумочок, він там уже навернув у свою релігію трьох продавців та наминав цукерки, якими його нові друзі. Коли він підріс, ми, разом, проходили “виправну трудотерапію” у тата і дядька.
Якщо загадати, то не було й дня, щоб наші вихователі не віддувались за наші витівки. Нас криками і сльозами повертали батькам 29 серпня. В одне з новорічних свят він повіз нас на ялинку.
Зв’язав двоє санок паровозиком і намотував кола по парку. Я досі пам’ятаю наш сміх, і сніжки, якими нас закидав татко. Свято закінчилося лікарнею, де ми сиділи всі разом. Я, тато та мама Сергійка, що приїхала на таксі.
Сиділи і витріщалися один на одного. Мовчки. Після цього Сергія довго до нас не привозили. Як виявилося, його мама була проти “цього незрозумілого гуртожитку”. Батько все розумів і нічого не казав. Минуло чотири місяці.
-Я приїхав, де ви всі????!!! Бабуся!!!!
Я досі пам’ятаю, як мама з бабусею знімали Сергія, що завісився на нашому паркані, і затягували у двір його велосипедик. Потім мама, в істериці, побігла дзвонити татові. Як виявилося братик просто втік з дому.
Йому все було байдуже: він стояв позаду моїх мами та бабусі. Це був дивний симбіоз. Колишня дружина, з глибокою і непрохідною образою, колишній чоловік і двоє дітей, рідних тільки по батькові. І ще бабуся, яку любили всі.
Всяке в житті трапляється. По всякому буває. На моєму випускному він стояв разом із моїми батьками в білосніжній сорочці. На моєму весіллі він був поряд. Мій красень-брат. Коли ховали бабусю він був поряд…
Моєму татові дісталося найжорстокіша у світі тортура – пережити власну дитину. Наш Сергійко пішов у засвіти, коли йому виповнилося 28 років. Єдиною відрадою тата стала моя дочка. Для мене він завжди живий…
