Посадку вже оголосили, і Віктор вийшов на перон. Після тижневого відрядження повертався додому.
Увійшовши в плацкартний вагон, знайшов своє нижнє місце. Поки розташовувався, почув, як хтось важко дихаючи, йде по вагону.
Повернувся – літня жінка з сумкою, що нагадувала більше рюкзак, в осінньому пальто і кольоровій хустці, стояла навпроти, намагаючись віддихатися.«Ну, все, – подумав Віктор, – бабуля, явно, моя сусідка, зараз нижнє місце буде клянчити».
– Глянь сюди, синку, у мене начебто нижнє, – віддихавшись, промовила пасажирка.Місце і справді виявилося нижнім. Вона почала метушитися, розкладаючи речі.
Віктор помітив, що сусідці років сімдесят. «Треба ж, – подумав він, – і в такому віці їздять, чого вдома не сидиться».
Жінка, нарешті, сіла на свою полицю, склавши зморшкуваті руки на колінах. У вагон проходили пасажири, але на верхні місця їх плацкарту нікого не було.
Віктор уже змирився, що доведеться їхати з літньою пасажиркою, з якою і не поговориш.
Потяг рушив. Незабаром з’явилася провідниця, – принесла білизну. Жінка тут же стала возитися з постільною білизною, обережно розстилаючи і заправляючи. Потім знову сіла і перша заговорила:
– Незвична мені така постіль, вдома у мене ліжко м’яке, а тут доведеться боки пом’яти. З самої молодості не їздила, так вже й не сподівалася, що поїду.
Віктор кивнув і продовжував мовчати.
– Мене Валентина Степанівна звуть. А вас як величати?
– Віктор.
– А по батькові?
– Матвійович. Можна просто Віктор.
– Ну, так, можна, ти ще молодий, можна і по імені. В гості їдеш?
– Чому в гості? – здивувався Віктор. – З відрядження додому їду.
– Ось як! Додому . – Жінка раптом замовкла і стала дивитися у вікно.
Віктору здалося, що в очах з’явилися сльози, хоча і не плаче. Йому раптом стало соромно, що так недружелюбно поставився до своєї літньої сусідки.
– А ви теж додому, чи з дому? – Вирішивши згладити свою невихованість , заговорив Віктор.
– З дому, синку, з дому, – ось і незвично мені, тут їхати вісім годин всього, а неспокійно в дорозі.
– А до кого їдете?
– До доньки їду, – Валентина Степанівна витягла з кишені хустинку і витерла сльозу.
– Так радіти треба, а ви плачете.– А я і радію, п’ять років з донькою не бачилася, вже думала і не побачу більше.
– Розгубилися чи що?
– Розгубилися, синку, з доброї волі розгубилися. Характери наші спокою по молодості не дають, гординя заважає мирно жити, от і не бачилися з нею стільки років. Як тільки підросла дочка, перестали ми з нею ладити.
Без батька її ростила, всяке було у нас: сварилися часто. Заміж перший раз на зло мені вийшла, але розлучилася .А я не підтримала Наталку словом добрим, дорікала, – так і скандалили все життя.
Онуку проти мене налаштувала, все мені поперек робила. А п’ять років тому продала квартиру, поїхала і не сказала, куди. Я і в поліцію ходила довідки наводити, – переживала, вона ж з онукою поїхала.
Потім з’явилася, написавши, що у неї все добре, що заміж вийшла, але щоб я не шукала і не приїжджала ніколи. І ось з цим тягарем на душі я і жила ці роки. За цей час зрозуміла, що теж не права була. Нехай вона мене не слухала, але ж дочка мені рідна.
А тут рік тому лист прийшов від доньки. Написала, де живе, що з чоловіком давно розлучилася, що бабусею вже сама стала і питала про моє здоров’я. Я плакала всю ніч, а потім написала, що життя мені немає без них.
Потім зателефонувала мені , поговорили і зрозуміли, що винні обидві.У онучки дитина наpoдилася, це означає правнук у мене є. Наташа допомагає їй у всьому, не може вирватися, мене ось покликала.
Ось я і зважилася в гості до доньки поїхати, а то невідомо, скільки ще часу мені лишилося, здоров’я немає, та й тиск мучить, – побачитися хочеться.
Віктор мовчав, чужа історія запала в дyшу. Він задумався про свою матір, яку відвідує рідко. Мати живе в селі, там же і старша сестра Віктора, – завжди вважав, що сестра нагляне за матір’ю. А зараз раптом після розповіді пасажирки защемило в гpyдях, навалилася туга, – адже він – син, мати сумує за ним, частіше хоче бачити.
Віктор всю дорогу спілкувався з Валентиною Степанівною, – час пролетів непомітно. Він допоміг вийти сусідці з вагона, побачив , що до них йде миловидна жінка, неспокійно дивлячись в їх бік.
Віктор відійшов. Дві жінки зустрілися поглядом, обнялися і довго не могли відірватися одна від одної . Обидві плакали. Зустріч двох жінок була настільки зворушливою, що Віктор і не сумнівався, що все у них буде добре.
Він якось розхвилювався. Дістав мобільний і набрав номер матері. Чомусь просто захотілося сказати: – Мамо, я приїхав, я на місці, у вихідний чекай в гості.
Іноді випадок змушує нас задуматися про ставлення до батьків, подивитися на себе з боку через призму чужого гіркого прикладу.
