Каті розповідали в дитячому будинку, як її знайшли. Загорнута в дитячу байкову ковдрочку, лежала на ґанку міської лікарні. Їй було всього кілька днів, вся така чистенька, доглянута, хоча й у стареньких пелюшках.
У записці, вкладеній у ковдрочку, стрибаючими літерами було написано: “Пробач мене, донечко!”.
У Каті завжди наверталися на очі сльози, коли це чула. Одного разу попросила показати їй цю записку, що зберігалася в особовій справі. Так розчулилася, що навіть понюхала листок, думаючи, що він пахне мамою…
Після того, як Катю знайшли, на неї чекала доля більшості підкидьків: будинок маляти, дошкільний дитячий будинок, школа-інтернат для дітей-сиріт. Яким болем відгукувалася в ній кожна щаслива історія, коли хтось із ровесників знаходив сім’ю! Особливо заздрила, якщо відшукувалася рідна мама.
Ночами часто плакала в подушку. Плакала не вона одна, але показувати свої переживання було не прийнято, тому тримали їх у собі. Коли Катя забувалася тривожним сном, бачила одну й ту саму жінку, яка ласкаво гладила її по голові й шепотіла:
– Донечко, рідна моя кровиночко!
Видіння було таким виразним, що після сну літала немов на крилах, і була впевнена, що мама її пам’ятає, і вони обов’язково зустрінуться.
Одна з виховательок, немолода Ганна Петрівна, дуже співчувала Каті. Якось увечері, розмовляючи з вихованкою, запропонувала:
– Катрусю, а давай напишемо листа в газету. Може, мама прочитає і знайде тебе.
У Каті загорілися очі, замість відповіді кинулася Ганні Петрівні на шию. Разом склали текст, а вранці, йдучи з роботи, жінка занесла лист до редакції. Його помістили на видному місці з фотографією дівчинки і помітним заголовком “Знайди мене, мамо!”.
Після публікації до школи-інтернату зачастили гості. Одні приходили просто з подарунками, інші хотіли стати для Каті прийомними батьками. Відмовлялася навідріз. Чекала на маму!
Мама, її звали Олександрою Павлівною, жила в глибинці. Сім’ї в неї не було. Близьких подруг теж, власне, в селі не до подруг, занадто багато роботи для одних жіночих рук. Жила скромно, але в будиночку було чисто й затишно. І ніхто не знав, скільки безсонних ночей провела, скільки сліз виплакала в подушку, згадуючи, як мама вмовила залишити доньку на ґанку міської лікарні.
– Ти не впораєшся, – переконувала вона, – а я допомогти не можу, сама хвора, батько гуляє. Якщо привезеш дитину додому, не дасть нам життя. А так, може, дівчинка потрапить у хорошу сім’ю, і її виховають добрі люди.
Олександра, Шурочка, як її тоді звали, пручалася. Але виходу не бачила – вчилася в технікумі, жила на одну стипендію і сама ледве зводила кінці з кінцями.
Кавалер випарувався задовго до появи дитини, сказав, що не готовий до такої відповідальності, а до його батьків Шурочка побоялася йти – мама не шанувала подружку сина, і за першої зустрічі продемонструвала своє “фі”.
У гуртожиток із дитиною не пустили б. З лікарні забирали дві однокурсниці, які жили на орендованій квартирі, і в них провела з донькою кілька днів. А потім з’явилася господиня (хтось із сусідів повідомив, що чують дитячий плач) і веліла Шурочці забиратися. Хотіла і квартиранток виставити, але тим вдалося вмовити її змінити гнів на милість.
У розпачі молода мама написала записку просто на лавці в лікарняному сквері, вклала у згорток із донькою і підійшла до лікарні.
Озирнувшись, поклала спокійно сплячу доньку на ґанок і, обливаючись сльозами, втекла геть. Зупинилася за парканом, віддалік, і коли побачила, що до ґанку підходить жінка, повільно побрела геть, не бачачи перед собою дороги…
Олександра сподівалася, що зможе забрати доньку. Закінчить навчання, влаштується в житті і знайде її. Про те, що дівчинку можуть удочерити, чомусь не думала взагалі. А ще вона їй снилася, уві сні гладила її по голові, шепочучи одну й ту саму фразу: “Донечко, рідна моя кровинка!”.
Час минав, розшукати доньку немов щось заважало. Спочатку не пощастило з роботою. Відпрацювавши належний термін, змушена була поїхати подалі від містечка, куди направили за розподілом. Батьків на той час уже не було: мама пішла через хворобу, батько згорів через свої посиденьки.
Згорів не в переносному сенсі – влаштував пожежу і врятувати його не встигли. Зрештою за безцінь придбала будиночок у далекому селі, влаштувалася листоношею.
Того ранку, сортуючи пошту, впустила обласну газету. Вона розкрилася, і погляд вихопив заголовок “Знайди мене, мамо!”. З фотографії дивилося обличчя її доньки – Олександра впізнала б його з тисячі облич, дівчинка була схожа на неї.
Перед очима все попливло, і вона ледь встигла притулитися до стіни. Підбігла колега:
– Олександро Павлівно, що з вами?..
Працювати того дня не змогла. Керівництво поштового відділення пішло назустріч, підписавши заяву на кілька днів за сімейними обставинами, і Олександра почала збиратися в місто, де знаходилася школа-інтернат.
Рейсовий автобус уже пішов, добре, що зупинилася машина і водій узяв попутницю.
Дізнавшись, куди і навіщо їде, підвіз до школи-інтернату. У жінки підгиналися ноги, коли ступила за хвіртку.
До вікон пригорнулися кілька облич, роздивляючись незнайому тітоньку. Каті серед них не було. Її трохи згодом запросили до кабінету директора. Увійшла й одразу впізнала її – жінку зі своїх снів.
“Мамо!!! Донечко!!!” – кинулися одне одному назустріч…
Мама все просила в Каті вибачення, а вона, почувши драматичну історію, відповідала:
– Матусю, я тебе не звинувачую, у тебе просто не було виходу.
…Минули роки. Катя виросла, вийшла заміж. У неї гарна сім’я, турботливий чоловік, син. І весь цей час поруч була мама, для якої Катруся як світло у віконці.
Допомагаючи доньці з малюком, Олександра Павлівна немов надолужувала те, що упустила. Через свою помилку, провину чи дурість, це вже не мало значення.
А ще не переставала дивуватися доньці, яка була вдячна долі навіть за випробування, пояснюючи, що за щастя треба платити. Обидві заплатили сповна. Що їм залишалося? Правильно, бути щасливими!Спеціально для сайту Stories
