Це важко, в 30 років залишитися одній. Та ще й із маленькою дитиною на руках. Але так, мабуть, мені було визначено. Чоловік пішов молодим, і всі тяготи й негаразди ми долали з донькою разом.
Пощастило, що працювала я одразу після закінчення інституту і материнство не вибило з мене залишки професійних навичок, але тим не менш було дуже важко. Ми економили на всьому, на чому було можна.
Я прокидалася рано, приходила додому дуже пізно. Мама допомогла з донькою. Вона її няньчила, навчала, готувала, якщо на це вистачало часу. Трохи пізніше стало легше.
Донька підросла, і на неї вже не потрібно було витрачати стільки уваги. Перші п’ять років я не могла й подумати про те, щоб почати шукати якогось іншого чоловіка.
Я розуміла, що дівчинці потрібен батько, але не могла себе ніяк пересилити. Далі почалося навчання, дорослішання дитини. У цей період ми неабияк попсували одне одному нерви, але потім, на щастя, помирилися.
У неї, бачте, почався той самий, складний вік, а я лише хотіла спокою і хоч якоїсь віддачі та відповідальності. Коли почався інститут, ми негласно вирішили не лізти у справи одне одного.
Я могла лише побіжно поцікавитися її хлопцем, але нічого більше. Вона вже доросла, а мені потрібно тримати свої інтереси при собі. Так, напевно, усі живуть. У той момент мій колега запропонував мені піти разом у театр чи ще кудись.
Якось мило, але дуже стримано виказував знаки уваги. У нас було кілька побачень, утім, які ні до чого не призвели. Я була ще не готова завести нове кохання, а він не міг забути колишню дружину.
Загалом, усе закінчилося, не встигнувши початися. З іншого боку, я хоч і ненадовго, але відчула себе жінкою. Із залицяннями, дзвінками, боязким букетом квітів зовсім недоречним. Так, відтоді минув час.
Донька вже заміжня. У неї з’явилася дитина, а в мене онук. Гарна сім’я, зять мені дуже подобається. Я бачу, що він пристосувався до непростого характеру дочки, отже, кохає її по-справжньому. Я вже немолода.
І не розраховувала на якісь ніжні почуття у своєму-то віці. Життя пройшло повз, але натомість дало мені можливість підняти дитину і самій залишитися чесною, нормальною людиною.
Тому мені було вдвічі дивніше познайомитися з одним дуже цікавим чоловіком, який до того ж виявився, як і я, давнім вдівцем. Я теж, як виявилося, йому сподобалася. Ми разом багато гуляємо, розмовляємо.
Оскільки його робота була пов’язана з постійними від’їздами, багато часу він провів за кордоном. Тож співрозмовник із нього вийшов вельми розумний і начитаний. Донька наш союз дуже сильно не схвалює.
Їй рішуче не подобається все, що стосується мого нового кавалера. І те, що він більшість свого майна передав дітям. І те, що він молодший за мене, нехай і на три роки. Навіть його вуса дратують доньку.
Хоча в самої чоловік носить довжелезну бороду. Я все зрозуміти не можу, коли це скінчиться. Так, з донькою ми, як і раніше, дружні. Хоча вона заходить у гості не частіше ніж раз на місяць.
Вона моя дочка, тому має право висловити свою думку про мій вибір. Хто знає, раптом він стане їй вітчимом? Але стільки негативу, і адже на порожньому місці. Я навіть кілька разів брехала їй, що ми вже давно не бачилися.
Але так тривати довго не може. Не зрозумію, що обрати. Пожертвувати своїм щастям на старості років. Або остаточно посваритися з єдиною дитиною, якій, по суті, я присвятила своє життя.
Так чи інакше нічого доброго ця ситуація не обіцяє. Можливо, якщо запросити їх усіх за стіл, ситуація хоч якось покращиться. Або ж просто буде грандіозний скандал. Вже не знаю, але час покаже.
