Жіноче щастя Валентини заблукало десь на просторах неосяжної країни. По молодості було в неї кохання неземне — хлопець із сусіднього села, але він залишився на чужині, одружився і забрав до себе батьків. Довгі роки ніхто не міг розтопити серце гордої красуні.
Шість років тому односельці помітили, що Валентина почала повніти, а потім і живіт з’явився. Жінка гордо ходила вулицею, не звертаючи уваги на шепіт і пересуд за спиною. Про те, хто батько майбутньої дитини, вона не розповіла навіть найкращим подругам.
У належний час з’явився на світ хлопчина, який отримав ім’я Василь на честь отця Валентини. Кумушки з цікавістю заглядали в коляску, сподіваючись побачити в немовля риси когось із односельців, але хлопчина з блакитними очима та лляними волосинками не був ні на кого схожий.
Тоді сусідки вирішили, що Валентина прижила пацана від когось із райцентру, куди їздила до лікарні, та заспокоїлися. Хлопець ріс спритним, шебутним, але добрим і тямущим. Валентина вийшла на роботу, і життя маленької родини потекло своєю чергою.
— Валентино, там твій байстрюк б’ється!
– Ох! Васько, а ну до хати! — жінка кинула мотику, вибігла з городу надвір.
Купка пацанів валялася в дорозі в пилюці, роздаючи тумаки один одному. Валентина висмикнула свого білобрисого Ваську, відважила потиличник і потягла до хати.
— Ось покарання боже! Що ж тобі не живеться спокійно?
П’ятирічний хлопчик дивиться спідлоба, розмазуючи по брудному обличчю сльози та соплі. Він давно вже затвердив своє становище на вулиці. Пацани перестали його дражнити, побоюючись хоч і маленьких, але міцних кулаків, а ще якогось відчайдушного, загостреного почуття справедливості.
Дорослі, бачачи, як старанно маленький Васько допомагає матері перестали тикати пальцями та засуджувати Валентину, але цього разу причина бійки була серйозною: хлопчаки кидали каміння в цуценя. Малюк скиглив, кидався між деревами, спотикався і падав і Васько кинувся на мучителів собаки. Минали тижні, місяці, роки.
— Валентино, там твій байстрюк бика випустив. І не побоявся!
– Ох, Василю! Що ж ти накоїв? Бичара півсела налякав.
— Мамо, йому ж нудно одному.
І знову немає спокою матері.
— Валентино, там Михалич на річці Ваську твоєму вуха дере!
— Миколо, ти збожеволів? Відпусти дитину! — шулікою налетіла на сусіда жінка.
— Твій байстрюк усю мою рибу назад у річку випустив!
– Мамо, їй же боляче. Вона без води загине, – хлопчина дивиться на дорослих наївними блакитними очима.
Іде Валентина додому із магазину. На краю селища стоїть натовп, дивляться на вершину дерева. Підняла жінка голову, а на верху сидить її Василь і ворон від пташиного гнізда відганяє. Заліз хлопчина нагору, а злізти боїться. Цуценята, кошенята, сорока з перебитим крилом і навіть зайченя – кого тільки не знаходила Валентина в сараї.
І всіх Василь відмивав, годував, лікував та випускав чи прилаштовував по сусідах. Летіли роки, от і до школи син пішов.
— Валентино, тебе до школи викликають. Там твій Васька знову щось накоїв.
— Ой, зараз! — жінка переодяглася в нову сукню, накинула чисту хустку і пішла до школи.
Восьмирічний хлопчик дивиться спідлоба, підозріло шморгаючи носом.
— Поясни мені та своїй мамі, чому ти побився? – Вчителька дивиться поверх окулярів.
— За справу, – пацан згадав, як злякалася Оленка жабки, яку підкинули однокласники до портфеля.
Дівчинка діставала підручники, і їй просто на руку стрибнула маленька і холодна грудочка. Оленка впустила на підлогу свої акуратні зошити, розсипала олівці та ручки і відчайдушно розплакалася. Хлопчаки засміялися, показуючи на дівчинку пальцями:
– Плакса!
Василь, не замислюючись, відважив пару потиличників пацанам, які дражнили Оленку, і вже збирався закріпити викладений урок тумаками, але тут увійшла вчителька. Минають місяці, роки, підростають хлопці. Шум та крики на шкільному дворі.
Хлопчаки з весняного снігу, що підтанув, ліплять сніжки і кидають у собаку. Жива ціль відчайдушно намагається втекти, але кривдників дуже багато. З розбігу одного хулігана Василь штовхає в кучугуру, іншому суне за комір сніг… Пацани з криками розбігаються. Оленка запускає їм услід кілька сніжків і подає портфель своєму другові.
— Не смійте кривдити маленьких!
Весняне сонце розтопило сніг, пробивається перша трава на проталинах, на дорогах величезні калюжі. Олена обережно пробирається узбіччям, обминаючи бруд. Сусідський хлопчик штовхає дівчинку в калюжу і з регітом тікає.
Василь ловить бешкетника на сусідній вулиці, згрібає в оберемок, заносить у велику калюжу і акуратно ставить у найглибшому місці. Хлопчику дістанеться від матері за промоклі черевики та брудні штани.
— Не забудь потім вибачитись перед Оленкою, – Василь загрожує кулаком хулігану.
Парочка друзів камінням та палицями намагається збити пташине гніздо на верхівці берези. Василь йде до директора школи і про щось довго з нею говорить. За тиждень у класі хуліганів домашнє завдання – зробити шпаківню.
— Сьогодні всі залишаються після уроків та розвішують на деревах пташині будиночки. Подякуйте за це тим, хто так любить жбурляти каміння, – вчителька суворо дивиться на хлопчаків.
Літо, канікули, спека, дитина купається в річці. Пацан років семи ридає, сидячи на піску. Він порізав ногу уламком пляшки. Наступного дня Василь приносить пакети для сміття та роздає відпочиваючим. Увечері на пляж заїжджає на тракторі сусід і відвозить мішки на смітник.
Пролетіли шкільні роки, відшумів випускний, колишні однокласники прощаються. Олена вступила до педагогічного, Василь залишився працювати у рідному селищі. Він вирішив спочатку відслужити в армії, а потім продовжити навчання.
— Валентино, там твоєму повістка прийшла. Як швидко виріс у тебе синок!
Плаче мати, сумує Олена.
— Олено, ти мені писатимеш?
– Буду. Я чекатиму на тебе, Васю.
– Валентино, лист тобі. Дивний якийсь…
— Дякую, Надія, – жінка з хвилюванням взяла конверт із кількома печатками. – Ох, що це таке? З Василем щось?
Неслухняними тремтячими пальцями розірвала Валентина конверт. Друкарські чорні букви дрібними жучками розбіглися перед очима. Жінка важко опустилася на лаву, безсило впустила руки на коліна. Зітхнула глибоко кілька разів піднесла листок до очей.
«Шановна Валентино Василівно! Ваш син, сержант Петров Василь Іванович, виконуючи військовий обов’язок перед Батьківщиною, виявивши ініціативу та майстерність, з честю виконав завдання командування. Завдяки професійним діям довірене йому відділення здобуло перемогу над умовним противником. Від імені командування частини висловлюю подяку та вдячність за відмінне виховання сина. Командир частини…»
Олена, яка дізналася від листоноші про дивний лист, отриманий Валентиною, вже стояла у дверях.
— Тьотю Валю, що трапилося? Що з Васею?
— У відпустку їде Василь. Нагородило його командування за відмінну службу, – жінка не приховує щасливих сліз.
Час пролетів у турботах і очікуванні.
– Валентино, там твій повернувся!
Перехопило подих, потемніло в очах, ноги тремтять… Бігти б назустріч синові, та сил немає. Присіла Валентина на лаву, тільки сльози, що струмком біжать, втирає, а син, що змужнів і зміцнів, уже на порозі рідного дому.
Шумить по селищу весілля веселе, накриті столи в саду. Гості вшановують батьків, вітають молодих, а Василь із Оленою тільки один на одного й дивляться, рук не відпускають… Минають роки, не зупинити їх…
— Валентино, там твої пострілята воюють!
Виглядає бабуся Валя у вікно. У провулку п’ятирічний білобрисий хлопчисько дивиться спідлоба, розмазуючи по брудному обличчю сльози та соплі. За його спиною стоїть пацан молодший, притискає до грудей кошеня. Навпроти стоїть купка хлопців, кричать, руками махають, але не підходять.
— Оленко, – гукає Валентина невістку. – Щось наші там творять?
Вийшла надвір молода жінка.
— Іване, Степане, а ну в хату!
– Мамо, можна кошеня взяти? Хлопці в нього кидали камінням, а він голодний, – молодший син, Степан, дивиться наївними блакитними очима. – А ще вони хочуть його втопити.
— Ну, що з вами робити, – зітхає Олена. – Беріть, але годуватимете його самі. Подивимося ще, що скаже батько. Брати переглядаються. Вони вже точно знають, що татко дозволить залишити кошеня.
