– Віка, я старію, – знову почав розмову Сергій Миколайович.
Він дивився на дочку, яка збиралася на роботу і підводила очі, дивлячись у дзеркало.
– Тату, тобі ще шістдесяти немає. Ти зовсім не старієш.
– Так скоро буду. Дочко, ну не виходить у тебе в сімейному житті щастя свого знайти, так може бути хоч одну дитину візьмеш в нашу маленьку сім’ю? Невже не виділяєш нікого з дітлахів? Могла б і не одну навіть взяти.
– Тату, як я можу когось виділити? – вона важко зітхнула. – Вони ж для мене всі як рідні, у кожного свій характер, своя важка історія, свої звички і захоплення. І люблять вони мене всі, і я їх люблю.
Кожного, не виділяючи нікого. Іноді ось Володька зробить щось, ми лаємо, караємо, а потім шкодуємо. Або ось Ніка… ну погано вчиться дівчинка, не дається їй навчання, то що ж тепер? Зате до спорту тягнеться і завжди на допомогу приходить.
– А ось це кому все дістанеться? – він обвів руками навколо себе. – Для кого я будинок будував? Для кого сад вирощував? Я ж сподівався, що ти вийдеш заміж і ви з чоловіком тут будете діточок ростити.
Будинок будував на шість великих кімнат, для онуків, для правнуків. Родове гніздо! А тепер що? Тобі тридцять вісім, а ні чоловіка, ні дитини.
– Тату, до вечора! – Віка поцілувала батька і вийшла з дому.
Сергій Миколайович тільки зітхнув і пішов у свою столярну майстерню.
Він був рукастим чоловіком і не міг сидіти без діла. Він військовий пенсіонер, дослужив до полковника і пішов на пенсію. Зайнявся своєю улюбленою справою – роботою по дереву. Здавалося б, це хобі, але у нього такі чудові речі виходили, що люди неодмінно хотіли купити гарний стіл, тумби, комоди, стільці.
Два роки тому він одній сімейній парі кухню робив своїми руками. А ще він міг в старі меблі життя вдихнути, відреставрувавши їх.
Десять років тому вони з дружиною почали будувати ось цей будинок. Але ледь встигли новосілля, як дружина захворіла і через рік пішла з життя. У нього залишилася тільки дочка Віка, та й та непутяща.
Вперше вийшла заміж за своє юнацьке кохання. З Аркадієм прожили три роки і розбіглися. Другим чоловіком став Юрій, але через сім років подружнього життя він подав на розлучення, зрозумівши, що дітей його дружина народити не може.
Віка робила обстеження і шансів стати матір’ю у неї практично не було. Це було її болем, так як дітей жінка любила, можливо з тієї причини, що не на кого було витрачати свою материнську ніжність, вона і влаштувалася працювати в дитячий будинок вихователем.
Зірок з неба Віка ніколи не хапала, грошей в родині, завдяки рукам Сергія Миколайовича вдома вистачало. Вона просто дбала про сиріток.
Дитячий будинок був маленький, як і саме містечко, в якому вони проживали. На даний момент всього сімнадцять діточок в ньому проживало, і то на наступний рік троє з них отримають квиток у доросле життя.
Як хотів Сергій Миколайович, щоб в його будинку лунали дитячі голоси, але на жаль… Віка народити не могла, а усиновити нікого не хотіла. Боялася, що інші діти образяться.
Сергій Миколайович чотири години провів у майстерні, а потім піднявся до вітальні і набрав номер мера.
– Олексій, твої стільці готові, завтра можеш забрати.
– Дякую вам, Сергію Миколайовичу, – почув він у слухавці голос. – Скажіть, а чи не могли б ви такі ж стільці зробити і для моєї мами? Так само комплект із шести штук?
– Зробимо, – посміхнувся літній чоловік. – Завтра до дванадцятої приїжджай.
Сергій Миколайович поклав слухавку і посміхнувся. Ах, Льошка, Льошка… Колись клаповухим хлопчиськом бігав за його донькою, а та Аркадія вибрала.
Поїхав Олексій до міста, здобув вищу освіту, а потім повернувся сюди. Одружився, дітей виростив, в адміністрації працював. А три роки тому мером став і почав порядки наводити. Хороший чоловік, і його, Сергія Миколайовича, поважав. Здавалося, навіть боявся полковника у відставці.
І для нього він завжди залишиться клаповухим хлопчиськом, що червоніє при вигляді офіцера.
***
Настали вихідні. Віка попередила батька, що поїде на базу відпочинку, де її подруга вирішила зіграти своє весілля. Купивши подарунок, одягнувшись відповідно, вона сіла в машину і поїхала. Сергій Миколайович спустився в столярну майстерню, але не минуло й двох годин, як нагорі задзвонив телефон.
Він підняв трубку і почув незнайомий голос.
Далі все було як у тумані. Інспектор повідомив йому про те, що Віка не впоралася з керуванням і її машина вилетіла з дороги, врізавшись у дерево.
Йому стало нічим дихати, ніби зі словами інспектора хтось викачав з нього повітря. Він не міг повірити, що його дочки, веселої і ласкавої Віки більше немає. Він не вірив, не хотів.
Півгодини він у ступорі дивився на телефон і беззвучно плакав. Потім набрав номер Олексія і попросив приїхати.
Він не хотів вірити, але це виявилося правдою. Сергій Миколайович ледь витримав похорон, і якби не Олексій з дружиною, напевно, слідом за нею б пішов.
На третій день йому стало зле і чоловіка відвезли до лікарні. Олексій обіцяв доглянути за будинком і годувати собаку.
– Сергію Миколайовичу, – перед ним сиділа директор дитячого будинку Марина Геннадіївна. – Ми вам співчуваємо. Для нас для всіх це дуже велика втрата.
Він мовчки кивнув, змахнувши сльозу. Вчора він виписався з лікарні, а сьогодні до нього завітала гостя.
– Діти дуже сумують, я насилу знайшла слова, щоб пояснити, що сталося. Вони вам передали листи, – вона поклала складені аркуші паперу на стіл. – Якщо з нашого боку ми можемо вам чимось допомогти, звертайтеся.
– Можете, – раптом підняв він очі і подивився на жінку. – Дозвольте мені бути поруч з тими, кого любила моя Віка.
– Я не розумію вас, Сергію Миколайовичу, – здивовано вона підняла брову.
– Дозвольте мені бути поруч з дітьми. Я можу в дитячому будинку робити щось по господарству, майструвати меблі, лагодити розетки, крани. Віка говорила, що минулий завгосп, або як ви його там називаєте, на пенсію вийшов і поїхав до рідних. Що ви тепер до ремонтників звертаєтеся з різних компаній.
Марина Геннадіївна кілька секунд дивилася на вбит ого горем батька покійної виховательки і кивнула. Вона погодилася з чисто людських переконань, щоб підтримати його.
Їй зрозумілі почуття чоловіка, який залишився один у цьому світі і зараз йому гостро потрібно було бути комусь потрібним, щоб поруч був той, хто його підтримає.
****
Минув рік. За цей час Марина Геннадіївна жодного разу не пошкодувала про те, що дозволила Сергію Миколайовичу бути поруч з дітьми. Вона не уявляла, як могла б і далі обходитися без його золотих рук.
Було полагоджено все, що потребувало ремонту. А ще він зайнявся виготовленням нових ліжок і тумбочок для дітей. Олексій, який теж підтримував Сергія Миколайовича, дістав йому для цього необхідну кількість деревини.
Чоловік приводив хлопчиків до свого столярного цеху і під його наглядом вони всі разом обробляли дерево.
Він зрозумів, чому його дочка так любила свою роботу і цих діточок – вони всі були, як одна сім’я. Троє – Іван, Софія і Катя випустилися з дитячого будинку, але взимку привезли ще й шестирічного Захара. І він відразу влився в цю велику сім’ю.
Директор, вихователь і дві нянечки зробили все, щоб діти між собою дружили і кожен один за одного стояв горою. А Сергія Миколайовича вони називали просто – дідусем.
– Сергію Миколайовичу, ми завтра вирушаємо в похід, з наметами. Ви з нами? – запитала Марина Геннадіївна.
– А як же? Гітару з собою візьму, заспіваємо з дітьми. Вчора Арсеній грав на гітарі, непогано виходить, значить не дурниця всі ці шкільні гуртки, – посміхнувся Сергій Миколайович.
– Та киньте, – махнула рукою директорка і засміялася. – Не ходить він на ці гуртки, більше ваша заслуга. Вчора Настя заявила, що теж буде ходити в столярну майстерню і що вона не гірша за хлопчаків, що теж хоче навчитися обробляти дерево. А ще два місяці тому мріяла в ательє працювати і сукні шити.
Сергій Миколайович прийшов додому і, пов’язавши фартух, вирішив замісити тісто. Він умів ще й пироги пекти, тому вирішив побалувати діточок ватрушками.
По дорозі додому він купив домашній сир, жирний, соковитий. Славні ватрушки вийдуть!
До вечора, укладені в тазу ватрушки були накриті рушником, а Сергій Миколайович готувався до походу, складаючи намет і приготувавши гітару. Обов’язково спрей від комарів треба взяти, адже на добу йдуть…
Раптом він відчув біль у грудях. Так було рік тому, коли він ліг до лікарні. Випивши ліки і посидівши в кріслі, він заснув.
Наступного дня всі зібралися в похід, дітлахи були задоволені. Вони і ватрушки поїли, і пісні під гітару підспівували, і з цікавістю слухали захоплюючі історії Сергія Миколайовича про його службу в армії.
Вночі, коли діти розійшлися по наметах, він сидів біля річки і раптом знову відчув знайомий біль. Ліки вже були в кишені…
***
– Ну що ж ви, Сергію Миколайовичу! – докоряв йому Василь Степанович, лікуючий лікар. – Ви що, як дитина мала? Адже я наказав вам дотримуватися режиму і спокою, регулярно приймати ліки. Я дзвонив вам у травні, просив лягти на обстеження, але ви тактовно відмовилися. Що мені з вами робити?
– Та зрозумійте ви, Василю Степановичу, – зітхнув чоловік. – Коли моєї Вікі не стало, думав і я піду за нею, а тут дітлахи. Моє серце для них відкрилося, ніби життя в мене вдихнули. Я з ними і в похід, і в майстерню, і пісні біля багаття. Вони мене дідусем називають! Рік мене нічого не турбувало, а тут раптом дало про себе знати.
– Лягайте в стаціонар, – наказав лікар і почав писати направлення.
– Так як же? У Ніки змагання, як я можу пропустити? Вона так до них готувалася.
– Ніка, Сашко, Петро… Скільки ще буде тих змагань, а серце у вас одне. До стаціонару і крапка! – підвищив голос Василь Степанович.
***
Через два тижні Сергій Миколайович сидів у кабінеті в Олексія.
– Значить, вирішили свою садибу дитячому будинку віддати, Сергію Миколайовичу?
– Вирішив. Відчуваю, що мені недовго залишилося. Василь хоч і намагається говорити оптимістично, але по очах бачу, що він прикидається. Та й я не вчора на світ з’явився, дещо розумію.
Тож, Олексій, допоможеш? Чув я, на другий термін ти йдеш, а люди оберуть тебе, я знаю. Дивись, як ти тут лад наводиш. Розумієш, на тебе тільки покластися можу і тобі довірити.
Дай Бог ще поживу, але все ж хочу, щоб після моєї смер ті дитячий будинок перевели до мене на ділянку. Там же благодать – шість великих кімнат, вітальня, кухня, сад хороший. Ти тільки майданчик дитячий там влаштуй. Сам поміркуй, кому мені ще заповісти все, щоб було побудовано своїми руками?
Спадкоємців немає, будинок державі відійде, ось і хочеться, щоб все було по-розумному. Тим більше будівля нинішнього дитячого будинку вже на ладан дихає. Вони ж мені як онуки.
– Та знаю я, – махнув рукою Олексій. – Скільки не латай, нова будівля потрібна. А грошей не виділять. Сергію Миколайовичу, дякую тобі. У тебе відкрите і добре серце. Зараз я юриста покличу і все зробимо.
ЕПІЛОГ
Олексій став мером вдруге. Через рік після обрання він особисто займався похоронами Сергія Миколайовича, який пішов з життя тихо, уві сні. Його відкрите і добре серце зупинилося…
Проводжали його в останній шлях багато жителів невеликого містечка. Були там і персонал, і вихованці дитячого будинку. На вінках колихалися стрічки з написами «Улюбленому дідусеві від онуків».
Через півроку дитячий будинок переїхав у двоповерхову будівлю, яку з любов’ю будував Сергій Миколайович. І, як він мріяв за життя, садиба наповнилася дитячими голосами.
Один із вихованців, у якого найкраще виходило працювати з деревом, здобув освіту і продовжив справу Сергія Миколайовича.
Спеціально для сайту Stories
