Миша, розумієте, миша? Він мені якось подарував мишу. Я йому говорю:
-Це взагалі що таке?
А він мені відповідає:
-Як що? Миша.
– Та я бачу, що то миша. Чого ти її додому до нас притяг?
-Ну, як чого? Подарунок тобі хотів зробити. Це рідкісна африканська миша.
-Чудово. Це все змінює. Чого вона така квола, а?
Виявляється вона вже старенька. Він повз зоомагазин проходив, і йому її віддали безкоштовно. Якби не він, то нею би вже давно нагодували якогось удава. Я думала, що його тим щуром африканським нагодую. Зовсім збожеволів, чи що?
Адже так було не завжди. Колись він був цілком нормальним і навіть милим, але все хороше ніби залишилося там – у минулому, перед носом якого наш шлюб зачинив залізні двері. Колись він мені дарував щось хороше, приємне, а не гризунів усіляких. І що з ним тільки сталося? Яка муха його вкусила? Живемо ми з ним на орендованій квартирі. Платимо навпіл.
Він прямо-таки кожну копійку рахує. Воду зайвий раз не відкриває. Якби не я, він би, напевно, взагалі перейшов на свічки. Жив би у суцільній темряві, як граф Дракула. Якось я його застала ввечері у нас у дворі, він сидів на лавочці і читав газету. Я його спитала:
— А ти чого додому не йдеш?
А він мені:
– Так тут ліхтар. Він безкоштовний.
Колись він, мабуть, перейде і на грязьові ванни і на купання в калюжах, але це вже без мене. Мені вистачило цього щастя. По горло ним вже сита. Коли я готувала, він завжди стояв у мене над душею. Слідкував за тим, як я насипаю рис чи гречку в каструлю.
— Стій, стій, стій, стій, стій, – верещав він, – годі, ми стільки не з’їмо, нам стільки не треба.
Якби не окріп, він би, напевно, голими руками поліз у каструлю і взявся б виловлювати звідти крупу. Ех, а колись у студентські роки ми з ним такі бенкети влаштовували. За студентськими мірками наші застілля і справді відрізнялися особливою розкішшю. Ось пришлють нам, наприклад, з села мішок картоплі.
Ми її зваримо, поллємо олією, купимо кріп, ще в когось ковбаси і сиру попросимо, покличемо друзів – наїмося. Краса. А тепер? Не знаю, як він ще не почав гризти сиру картоплю, щоб заощадити на електриці. У борг він ніколи і ні в кого не бере, мені також забороняє. А звати когось у гості… Ми вже давно відмовилися від цієї практики.
— Хто тільки вигадав гостей? – обурюється чоловік, – вже давно настав час їх заборонити. Адже на них не напасешся. Прийдуть, з’їдять усе, що побачать, а що потім робити?
— А ти, Петро, все одно скоро перейдеш на енергію всесвіту. Чого тобі ця їжа здалася?
Свята для нього не виняток. Він має календарик, у якому відзначені дні народження всіх його родичів. Ще за тиждень до чергового дня народження він починає нити:
– За що? Чому я повинен їм щось дарувати, адже вони просто стали на рік старшими.
І ось сидить він у себе в кімнаті та листівки малює, щоб нічого більше дарувати, адже головне не подарунок, а увага. Малювати він не вміє, тому виходять швидше прикраси на Гелловін, ніж вітальні листівки. Я для нього не виняток. Квіти він мені востаннє дарував на весілля. Та й ті були якісь дивні. Такі ж кволі, як та африканська миша.
Не знаю, може він їх нарвав у якомусь парку поряд із хімічним заводом? Від нього все можна очікувати. Я дуже люблю квіти. Не те щоб вони коштують якихось нечуваних грошей. Ні, він вважає, що купівля квітів – справа марна. Якось, правда, я його застала, як він відірвав пелюсток шипшини і почав його жувати.
Йому, здається, не сподобалось. А шкода. От якби він смакував – купував би мені тоді замість гречки троянди. Вони б у нас стояли кілька днів, наливалися соком, а потім ми б їх дружно їли. Якби ви бачили, що він мені дарував. Зазвичай, такі подарунки отримують від дітей. І тоді вони справді тішать. Але тут інша справа: дорослий чоловік, а блукає пляжем і мушлі для мене збирає.
Це все могло б бути дуже зворушливо, але на мушлях далеко не поїдеш. Мене ж він постійно дорікав за те, що я витрачаю надто багато грошей, а я ж свої гроші, не його, витрачаю. Йому це байдуже. Він вважає, що всі повинні поводитися так само, як він. Навіть свою сім’ю він привчає до економії. Якби не я, він би, мабуть, свою маму голодом уморив.
Вона якось попросила його доглянути за нею якийсь час. Він так за нею дивився, що у мами досі нижня губа трясеться. Купив їй пакет гречки в понеділок і сказав: «Все, більше не проси. Це на тиждень». Якби я про все це не дізналася. Страшно навіть уявити, що було б. До магазину він мене одну не відпускав. Скрізь ув’язувався за мною, як песик.
Навіть якщо я йшла обирати собі одіг. Зазвичай чоловіки бігають, як від вогню, від цих походів по магазинах. Як же я їх розумію. Я і сама почала уникати цих походів, тому що з моїм чоловіком було просто неможливо ходити за покупками. Ось сподобалося мені якась сукня, він її одразу ж став критикувати.
— Навіщо тобі ця сукня? Давай ми тобі краще шкарпетки купимо.
Справді, як це я раніше не здогадалася. Тепер скрізь ходитиму в шкарпетках. В одних шкарпетках. Про продукти я вже мовчу. Щочетверга він прокидається ні світло ні зоря і плентається на ринок на інший кінець міста. Приходить і починає торгуватись. Продавці вже й не раді, що з ним зв’язалися. Дехто й безкоштовно готовий віддати товар, аби позбутися його.
Не знаю, як він ще не почав торгуватись у супермаркетах. Він би, мабуть, і милостиню пішов просити. А що? Вкладати у цю справу нічого не треба. Можна почати без досвіду – з нуля, так би мовити. Вища освіта необов’язкова. Кар’єрного росту ніякого, зате якась стабільність! І найголовніше – чистий прибуток…
Якось друзі покликали мене з чоловіком святкувати Новий рік разом. Це були ті самі друзі з університету, з якими ми колись ділили одну картоплю на шістьох. Ми регулярно зідзвонювалися, списувалися, але зустрічалися не так часто, як хотілося б. І ось сталося новорічне диво: ніхто нікуди не поїхав і не працював у нічну зміну.
Той Новий рік мав стати одним із найкращих у моєму житті. Річ у тім, що 1 січня мені зазвичай дуже сумно. Завжди віриш, що у новому році все зміниться, але ось роки йдуть, а нічого не змінюється, але тепер я хотіла повеселитися на славу, прогнати смуток і просто відпочити від, як завжди, складного, метушливого грудня.
Повеселитися не вийшло, зате у новий рікя того разу і справді увійшла новою людиною. Ніщо не віщувало біди. Втім, жодного лиха і не сталося. Для мене це стало визволенням. У мене, нарешті, розкрилися очі. Як я могла стільки часу тримати їх заплющеними? Не розумію. А ось для мого чоловіка те, що сталося, справді було бідою.
Як він умудрився мене втратити? Таку терплячу, таку слухняну та слабку? Не знаю. Мабуть, у нього талант та біди з головою. Коли ми прийшли, то всі вже були в зборі. Запізнилися ми через те, що мій чоловік забороняв мені надіти туфлі, які я хотіла. Вони, мовляв, надто дорогі, надто блискучі. Ще заздритимуть.
Подумають: «Он як. У них грошей кури не клюють, раз вона в таких туфлях ходить, а напросимося ми до них у гості… » Друзі дуже тепло нас зустріли. Усі були вже за столом. Я дуже давно з ними не бачилася і хіба не стрибала від щастя. Я вже й думати забула про туфлі. Головне, що друзі зі мною. Все були таке гарне – як на картинках у випуску журналу до Нового року.
Особливо чудово виглядав стіл. Такій пишноті могли позаздрити навіть королі та королеви. Ми переглядалися із друзями, сміялися, розповідали останні новини, а розповісти нам усім було про що, бо останні новини, якщо давно з кимось не бачишся, можуть охопити кілька місяців.
Дивлячись на стіл, ми не могли не згадати студентські роки, коли така розкіш нам й не снилася. Всі були веселі, окрім мого чоловіка. Він на всіх дивився з-під лоба. Раптом він раптом нахилився до мене і почав шепотіти мені на вухо.
— Цезар…
Я його питаю:
– Що “Цезар”?
А він знову за своє:
— Цезар…
Мене це вже починає дратувати:
— Та що «Цезар»?
— Його забагато. Навіщо вони витратили стільки грошей? Краще б нам віддали. Ми змогли б тоді запастися гречкою тижня на два вперед.
Я навіть не знала, що на це відповісти. Він перевершив себе. Рахувати чужі гроші – адже це ціле мистецтво.
— А тарталетки, – продовжував нашіптувати мій чоловік, – адже в них ікра… Очам своїм не вірю. Скільки ж це рису ми могли б купити.
На щастя, його роздуми були грубо перервані. Вирішили подарувати один одному подарунки до того, як наступить північ. Надто вже всім не терпілося їх побачити. Входячи, гості ставили їх під ялинку, де тепер височіла ціла гора подарунків, яка була чи не вище за саму ялинку. Ми раптом перетворилися на дітей.
І ось ми по черзі почали підходити до ялинки, шукати наші подарунки і дарувати їх один одному. Уся ця процедура розтягнулася мало не на цілу годину. Ми роздивлялися подарунки, сміялися, дякували. Стільки красивих речей ми вийняли тоді з блискучих пакетів та коробочок. Хтось подарував краватку, хтось – дорогі парфуми.
І, як на мене, всі подарунки були дуже добре підібрані. Кожен отримав саме те, що мріяв. Так… Але найдивовижнішим, звісно, виявився подарунок мого чоловіка. Справа в тому, що його подарунок був невидимим. Так. Можливо, це була невидима африканська миша. Можливо, невидимий автомобіль. Хто ж його знає?
Друзі, помітивши моє нерозуміння, запитали мого чоловіка, чи дарує він мені подарунки, чи це у нас така традиція? Традиція така, розумієте: я йому дарую годинник, він їх тут же ховає в кишеню з таким виглядом, ніби завтра ж понесе їх у ломбард, і у відповідь… У відповідь нічого мені не дарує. Він анітрохи не зніяковів:
-Дружина у мене невибаглива, я їй на свята зазвичай шампунь дарую, – заявив чоловік.
Я прямо-таки згорала від сорому. Знову був Новий рік, і мені знову хотілося плакати. На щастя, поряд були друзі. На жаль, поряд був мій чоловік, але коли настала північ, я відчула, що нічого вже не буде так, як раніше. Цілий вечір ми з ним не розмовляли. Він навіть не намагався вибачитися. Мабуть, йому здавалося, що так і має бути. Нехай йому й надалі так здається.
Нехай іншим тепер дарує своїх мишей і рахує рисинки в каструлі. Друзі просили нас залишитися на всю ніч, і я, мабуть, з радістю залишилася б, але мені раптом дуже захотілося спати. Я раптом зрозуміла, наскільки я втомилася. Наступного дня мало змінитися все, тому мені потрібно було як слід відпочити та зібратися з силами.
Я постелила чоловікові на кухні, а сама замкнулася в кімнаті, трохи покрутилася, але все-таки заснула. Наступного дня з ранку я зібрала речі і сказала чоловікові, що він мені більше не чоловік. Тут тільки в ньому щось забриніло. Він раптом почав мене вмовляти лишитися. Він, мовляв, без мене не може. Звісно, він без мене не може. Отож і воно. Нехай спробує.
Він мало не навколішки переді мною встав, але я й не думала прощати його. Настав час діяти, і я діяла. Надто довго я чекала цього дня. Добре, що він таки настав. Добре, що урвався мій терпець. Коли я вже вийшла на сходи, він мені ще щось кричав, навіть перейшов до погроз, але я не слухала його. Почався новий рік. Нове життя.
Навколо все було білим-біло. Ось і я теж вирішила почати все з чистого аркуша. Пожила деякий час у батьків, а потім винайняла іншу квартиру. Сама впоралася. Їсти хоч нормально стала. Мама за мене раділа. Вона мого чоловіка на дух не переносила. Того дня я привітала її зі святом, а точніше одразу з двома.
Він мені потім ще дзвонив якийсь час. Та я навіть слухавку не брала. Я начебто вийшла нарешті з темного лісу на цей білий сніг. Мене просто пересмикувало від однієї думки про те, як я жила раніше. Якщо йому так подобається, хай хоч ніжки стільців гризе. Це не дуже поживно, зате не дуже калорійно. Приємного йому апетиту.
