Навколо панував справжній хаос. Брат із дружиною з’ясовували стосунки, а діти бігали по всій квартирі , періодично вигукували “Залатала” з радістю в голосі.
Терпіти це було нелегко, враховуючи, що Настя за своєю натурою людина спокійна, врівноважена. Але те, що відбувалося останні кілька місяців, вибивало її з колії звичного життя.
Одного суботнього ранку ідилію тиші та спокою порушив пронизливий звук дверного дзвінка. На порозі, на свій подив, Настя побачила свого брата з дітьми та дружиною. Приголомшена приходом непроханих гостей вона навіть не зрозуміла, як вони опинилися всередині і вже знімають взуття та верхній одяг.
– А ти що стоїш, як у гостях? — пожартував брат, проходячи повз Насті. — Де в тебе кухня там?
– Привіт, Настюшко, а ми ось у гості до тебе приїхали. У нас такі добрі новини, не повіриш! — радісно повідомила Віка, братова дружина, проходячи слідом за чоловіком.
Все сталося так швидко та несподівано, що для Насті це було потрясіння. Вона не любила гостей, тим більше непроханих. Їй чудово жилося одній в місті і їй навіть не хотілося згадувати минуле, коли вона ще жила в селі з родиною. Їй було дуже некомфортно тулитися в одній кімнаті з братом і сестрою і терпіти ставлення батьків, які постійно дорікали і навчали життю.
Втіхою була лише бабуся, яка завжди була рада бачити “Свою Настюшку” і могла вислухати та підтримати. Вирватися вдалося, коли Настя закінчила школу. Вона вступила до інституту та почала знімати маленьку квартирку на околиці міста. Добиратися було далеко, проте ціна невелика.
Коли бабусі не стало, з’ясувалося, що та оформила дарчу на квартиру в місті, і тепер Настя була повноправною господаркою жилплощі. І ось тепер ця господиня стоїть на кухні і спостерігає, як “улюблені” родичі досліджують її кухню, анітрохи не соромлячись.
– У тебе є щось перекусити? Ми так зголодніли з дороги — казав брат, активно виглядаючи в холодильнику готову їжу.
– Я не готувала сьогодні.
– Як же так, у нас діти голодні, — влізла в розмову Віка. — Ну а солодке в тебе є? Чим мені дітей зараз годувати? – обурювалася невістка.
– Там ковбаса на верхній полиці та хліб. А чому ви так несподівано приїхали? — поцікавилася Настя, сідаючи біля столу.
– А ти навіть чай нам не зробиш? — промовив брат із ковбасою в роті.
– Чайник на плиті, — огризнулася Настя, розуміючи, що тримати себе в руках стає дедалі складніше.
– А гостинність проявити, ми ж втомилися з дороги. Маша, тихіше! – Віка зробила зауваження доньці. Від шуму, що з’явився з появою родичів, у Насті починала боліти голова. Простіше було встати і зробити чай, ніж сперечатися з ними.
– То що вас привело сюди, до міста?
– Я тут влаштовуюсь на роботу. У мене знайомий тут живе, пропонує добру посаду, — не без гордості заявив брат.
– Це чудово. Тепер ти зможеш повернути мені борги, — новина справді була хороша. Настя втомилася постійно давати братові гроші і навіть подумувала просто не брати слухавки, коли він дзвонить, але жалість до його родини не дозволяла. Брат все таки.
– Зараз не час думати про це, нам би облаштуватись, звикнути до міста. — відповів брат, запихаючи собі до рота величезний бутерброд.
– Як тобі взагалі не соромно таке казати. Ти ж чудово знаєш, як ми живемо. Дмитро тракторист, я вдома з дітьми, грошей завжди не вистачає. Ти б пораділа краще.
– Я радію, — спокійно відповіла Настя, ставлячи на стіл кухлі з чаєм. Вона давно звикла до їхньої родини, і ввічливістю вони ніколи не відрізнялися. — А де ви хочете облаштовуватися?
– Як це де? У тебе, звісно! — реготав брат, ніби це не зрозуміло.
– А мене спитати ви не забули?
– А ти що, відмовиш рідному братові? У нас двоє дітей, грошей мало, куди ми підемо? – влізла Віка.
– Скільки ви збираєтесь у мене гостювати? — Настя задала хвилююче її питання і сподівалася, що термін буде мінімальний.
– Ми пару місяців за твій рахунок поживемо – заявив мені нахабний брат зі своїм сімейством.
Настя видихнула, намагаючись впоратися з злобою, що накотила. Пару місяців це не короткий термін, вона вже запасалася терпінням.
– Ходімо, я вам покажу кімнату.
– А це добре, з цього й треба було починати, — щасливо відповів брат, встаючи з-за столу і витираючи брудні руки об джинси.
– Тихіше, ну тихіше. Що ж ти плачеш, я ж тебе погодувала, — невдоволено почала Віка і взяла одну дитину на руки, а другу за руку.
– Ось, освоюйтесь. Диван розкладається. Він великий, тож місця вистачить усім.
– Непогано, Настю. Я дивлюся, ти меблі нові прикупила. Ну, звичайно, у місті зарплати більші, тим більше ти сама живеш. Катаєшся тут як сир у маслі.
– Не скаржусь. Освоюйтесь, — кинула Настя наприкінці і пішла на кухню. Збираючи брудний посуд, вона зупинилася біля раковини і втомлено опустила голову.
Ну, як це терпіти? Ще й так довго! Сьогодні мав бути приємний ранок вихідного дня, а тепер треба стояти та мити брудний посуд за іншими. Чому ніхто не спитав її думки? Та тому, що нікого це не хвилює, як завжди. Цього ж дня Насті зателефонувала мамі.
– Привіт, Настюшо, ну як тобі сюрприз?
– Чудовий.
– А що так не радісно? Чи не рада бачити брата?
– Мамо, зазвичай про таке попереджають.
– Зазвичай попереджають, а вони сюрприз схотіли зробити. Що ж у цьому поганого? Тим більше, новина яка хороша, Діму на роботу беруть. У місті житимуть, ну яка радість.
– Радість, згодна.
– А що з голосом? Потрібно вміти радіти за інших.
– Радію, правда. Просто новина несподівана.
– От і добре, будь гостинною, як я навчала. Не чужі ж люди, зрештою. Ну все, мені час. Цілую, доню.
– І я тебе, мамо.
Настя впала на ліжко і заплющила очі. З сусідньої кімнати долинали крики невістки на дітей, ті, здається, почали бігати і щось кричати. Глибоко зітхнувши, Настя побажала собі сил.
Так розпочалися два місяці випробувань для Насті. Вдень робота, а ввечері крик, гамір, постійні суперечки. Настя навіть почала пізніше повертатися з роботи, бо перебувати вдома стало просто нестерпно.
Діти часто сваряться, кричать, не слухаються. Скрізь валяються іграшки, у раковині постійно немитий посуд, а Дмитро зі своєю дружиною лише пред’являють: “- Чому не приготувала вечерю? А посуд довго стоятиме? Треба б у магазин сходити”.
І все б нічого, якби від них була подяка, але вони навіть гроші на продукти не дають. Єдине місце, яке завжди було порятунком від труднощів, місцем відпочинку та душевного спокою тепер стало небажаним та некомфортним.
– Я вдома, – втомлено сказала Настя, знімаючи туфлі і з насолодою розминаючи ноги. Вона мешкала на третьому поверсі. Начебто не високо, але коли в руках важкий пакет з продуктами, це значно ускладнює завдання.
Кухня знову зустрічає брудним посудом і столом, за яким їли, але який не спромоглися за собою прибрати. Ноги неприємно прилипають до плитки, і Настя кривиться, переступаючи на чисте місце.
– Віко, що тут розлили?
– Ану стій! Кому сказала, не біжи, — у Настю врізається племінниця, від чого падає на підлогу і одразу ж починає плакати. Від несподіванки Настя випустила пакет, з якого одразу ж викотилися пляшка молока та яблука.
– Казала ж, стій, ні, вона біжить кудись. Ось куди ти бігла? — Віка почала сварити дочку. — А що ти стоїш? Чи не могла відійти? Навіть не допомогла дитині встати.
– Я не бачила її, – Настя відразу ж почала збирати продукти. — Тут щось липке на підлозі, можеш витерти за собою? І стіл не прибраний…
– Взяла б та вже протерла, — перебила Настю жінка, взявши дочку на руки. — Ти не обурювалася б. У мене двоє дітей, а я одна. Ти ж вільна зараз, можеш прибратися. — Віка збиралася повертатися до кімнати, але на виході з кухні розгорнулася і додала. — А, ще ми там борщ доїли, треба щось приготувати. Ну, все-все, не плач, зараз до тата підемо. Так? Хочеш до тата? – продовжувала заспокоювати дочку Віка.
– А що, Діма вже вдома? — здивувалася Настя й зачинила дверцята холодильника, до якого склала всі продукти з пакета.
– А де він має бути?
– На роботі. Він так рано закінчує? Я як не прийду, він завжди вдома.
– А, ну так так. Такий графік. Все, мені час із дитиною грати, — і поки Настя не встигла нічого сказати, прошмигнула до кімнати.
– Ще трохи, лишилося трохи, — заспокоювала сама себе Настя, приступаючи до миття посуду.
Ноги гули після важкого робочого дня, очі втомилися, а треба ще приготувати поїсти, прибрати та сходити в душ.
Взявши себе до рук, Настя приступила до приготування їжі.
– Скоро там буде готове? Я голодний, — зайшов на кухню Дмитро.
– Тату, Маша забрала мою ляльку, – кричала Катя з кімнати.
– Машо, не можна забирати іграшки. Потрібно ділитися, — кричав у відповідь Діма. — То що з їжею? — він нахилився через плече Насті і почав відкривати кришки.
– Скоро, відійди, — роздратовано відповіла Настя.
– Липко тут щось, чого ти не помила, ходити неможливо.
– А ти чого не протер? – Огризнулася сестра.
– Дімо, дай пройти, — увійшла на кухню Віка. – Настю, тут дівчаткам треба нові босоніжки купити, а в нас уже гроші закінчуються. А мені ще манікюр треба оновити. Дай у борг, я потім віддам.
– А що, манікюр зараз терміново потрібний, так? — Настя кинула кришку назад на каструлю і розвернулася до Віки.
Втомлена, голодна вона важко тримала себе в руках. У себе вдома вона почувала себе, як у гостях. А постійний шум і крики не дають навіть більш-менш прийти до тями після роботи.
– Чого ти обурюєшся, шкода, правда? Може ти не звикла стежити за собою, а я люблю доглянутість. А дівчаткам ходити нема в чому, для племінниць жалко? Соромно, Настя, соромно.
– Дімо, коли в тебе вже буде аванс? У мене зарплата не гумова, я не можу сплачувати за все, що вам потрібно.
– Ну, аванс… Ще не сказали, але ж мені треба до роботи звикнути, розумієш? У тебе там не горить? — чемно поцікавився брат, і Настя одразу кинулася вимикати плиту. — Так і без вечері можна залишитися.
– Вже півтора місяці минуло, ще не звик? — кинула Настя через плече, але відповіді не було.
– Він до дівчат пішов, вони всі іграшку поділити не можуть, – відповіла за чоловіка Віка. — Ну то що, займеш?
– Ні, Віка, не займу. Я не маю грошей.
– Настю, ну як так, я знаю, які у вас тут у місті зарплати. Нам правда треба.
– Правда треба? — Настя вимкнула газ. На щастя, вечеря готова. — Манікюр це так важливо, коли ви кінці з кінцями зводите. — Нерви здавали. Постійна напруга не давала розслабитися, а настирливе почуття, що тобою користуються, турбує все сильніше.
– Так, Настю, якби ми знали, що ти така…
– То все одно приїхали б, — закінчила за неї Настя. — Вечеря на плиті, приберете самі. Я втомилася, вона мовчки пішла до своєї кімнати. Нема сил щось робити. Ось як людям не соромно?
Наступного ранку нічого не змінилося. І наступного дня теж. Рутина продовжувалася, але Настя заспокоювала себе думкою, що скоро все закінчиться. Другий місяць добігав кінця, і це не могло не тішити. Настя уявляла, як прибере квартиру після перебування в ній родичів, як спокій повернеться до неї, і вона знову насолоджуватиметься комфортом у своєму житлі.
Однак після закінчення терміну нічого не змінилося. Брат зі своєю родиною гостювали у Насті вже два місяці. Вона продовжувала прибиратися і готувати сама, а подробиць про роботу від брата вона не могла досягти. Але сьогодні вона була рішуче налаштована дізнатись, коли родичі з’їдуть.
– Привіт, а я вас зачекалася, — родичі сьогодні повернулися пізно. Ці кілька годин у тиші після роботи були такі прекрасні, що Настя і забула, як це. Вона чудово провела час віч-на-віч із собою і навіть встигла зробити справи по дому, і цього разу вони не обтяжували, а навіть були в радість.
– Ми гуляли, тут у місті так добре. Є на що подивитись, не те, що наше село, — радісно почав розповідати брат.
– Рада, що вам подобається, — усміхнулася сестра. І це була щира посмішка. Відчувши себе відпочившою, її стан значно покращав.
– Привіт, а що в нас на вечерю? – На кухню зайшла Віка.
– Нічого, – просто відповіла Настя.
– Як це, а що ми будемо їсти?
– Мені теж цікаво, що ви їстимете.
– Не дам, це моє. – Маша бігла з кімнати з морозивом у руках.
– Дай, дай, моє закінчилося.
Сестра встигла наздогнати Машу, але не розрахувала і врізалася в її спину, і таке бажане морозиво полетіло на вимиту Настею підлогу. Дівчата почали плакати.
– Мамо!
– Що це таке? Я скільки разів говорила не бігати квартирою? Нове купувати не буду. Самі винні, — дівчата почали плакати ще дужче. — Все, швидко спати. — Віка повела дівчаток до кімнати, заспокоюючи їх.
– То що до їжі? — спитав Дмитро.
– А що до роботи?
– А що з нею не так?
– Ти казав, що буде аванс, що ви переїдете за два місяці. А насправді що? Ти ще ні копійки не заробив.
– Аванс затримують просто, я ж не винен, — почав грубити брат.
– А що з роботою? Може, вже розкажеш: де, який графік?
Після цих слів на кухню увійшла Віка. Мабуть, почувши розмову, вона вирішила, що їй обов’язково треба бути.
– А що ти так цікавишся? Тебе це не стосується.
– Ах, не стосується? – Ці слова розлютили Настю. Та як Віка може говорити це після всього, що вона зробила для них.
У цей момент дівчатка знову вибігли з кімнати і почали бігати та періодично вигукували “Залатала” з радістю в голосі. Але зараз батьки були надто зайняті розмовою, щоб їх заспокоювати.
– Настю, розумієш… — почав Дмитро.
– Та що ти перед нею виправдовуєшся?
– Може, тому що ви два місяці живете у моїй квартирі? Може, тому що я за все плачу, прибираю за вами і готую?
– Який подвиг! Ти прибираєшся у своїй квартирі. Так, готуєш. Але ж і для себе. Подумаєш, порції більше робити, щоб на всіх вистачило, — Віка, здається, і не намагалася стримувати себе .
– Дімо, я чекаю на відповідь, — ігноруючи крики жінки, Настя зверталася до брата.
– Не вийшло з роботою, Настю. Мене обдурили, не буде жодної роботи.
Приголомшена цією новиною, Настя навіть не знала, що сказати. Як це не буде роботи? І чи давно вони про це знали? Невже вони просто користувалися її добротою і чудово почувалися? Взявши себе до рук, Настя спокійно запитала.
– Коли ви збираєтесь з’їжджати?
– Куди з’їжджати? – не зрозумів брат.
– Додому, Дімо, до себе додому.
– Ми поки що не думали про це…
– Ах, ви не думали, – обурилася Настя. — А що ви думали? Де краще погуляти? Або що смачніше поїсти?
– А що ти обурюєшся? – Почала кричати Віка, але чоловік її перебив.
– Не лізь, коли я говорю!
– А що ти мені вказуєш? Мене це стосується так само, як і тебе.
– Може, ви мені відповісте, а потім з’ясовуватимете стосунки?
– А ти що взагалі ображаєшся? Тобі ця квартира від бабусі дісталася. Ти що, краще за нас? Ми заслуговуємо на цю квартиру так само, як і ти. Потрібно бути добрішими, ділитися. Нам також ця квартира потрібна.
– Знаєш, Дімо, це вже перебір. Я старалася, правда. Я була гостинною, готувала, купувала продукти за свої гроші та постійно вам займала. Але ви цього не цінуєте. Ви все приймаєте як даність, але вам ніхто нічого не винен. І я не винна, так що йдіть.
– Та як ти смієш таке говорити? Ми тут уже обжилися, нам сподобалося місто. Що нам робити у цьому селі? – Віка не переставала.
– Звісно, вам сподобалося у місті.Ви живете на всьому готовому, що може не сподобатися.
– Настю, годі… — почав брат, але Настя перебила його. Настав час це закінчувати.
– Мабуть, годі. Досить це терпіти. Завтра вранці я вас проведу, — вже спокійно відповіла Настя і, пропускаючи повз вуха вигуки Вікі, пройшла до своєї кімнати.
Ранок почався голосно. Сьогодні їдуть родичі, і ця думка заряджала її позитивною енергією. Вона радісно готувала чай, посміхаючись, розуміючи, що сьогодні субота.
Два місяці тому в такий же ранок вихідного дня почалися її життєві труднощі, які Настя переживала насилу, але сьогодні вони закінчилися, і це не може не тішити.
Щаслива, вона проводила незадоволену від’їздом сім’ю та зачинила за ними двері. Ось і все. Кінець випробувань.
Тишу порушив телефонний дзвінок.
– Привіт, мамо. Так, у нього не вийшло з роботою, і я послала їх додому. Хочуть жити у місті, нехай працюють та переїжджають. Ні, не соромно. Мамо, я поважаю свою працю і ціную себе. Я не думаю, а впевнена, що я маю рацію. Не можна дозволяти користуватися собою. Вибач, мені ніколи говорити. Цілую.
Насправді час поговорити у Насті був, але вислуховувати від мами, що вона погано вчинила, не хотілося. Їй справді не було соромно. Настя знає, що вчинила правильно. І зараз вона щаслива піде пити чай цього чудового суботнього ранку.
