Років сім тому моя троюрідна сестра Даринка вийшла заміж за чеха – Міхаеля. Хоча ми все одно все називали його Мишко. Так, і до речі, чех він тільки по батькові. Мати наполовину росіянина, наполовину українка.
Відразу після весілля Мишко відвіз її до себе у Чехію. У нього там бізнес був невеликий, до того ж мати жила старенька. Невісточку та полюбила, хоч і бачилися не частіше, ніж раз на тиждень, даремно що жили в одному місті.
У свекрухи свій будиночок був у приватному секторі, а у них із чоловіком квартира у новобудові. І все було добре, поки мати чоловіка не захворіла. Спочатку все скаржилася, що важко.
Від смаженого чи борошняного нудить увесь час, а буває, що й гірше почувається. Та й живіт часто болить так, що не розігнешся. Далі більше. Через все це вона схудла, відповідно і сил постійно немає.
Півгодини по дому поробить щось, три лежить. Син одразу почав наполягати, щоб до лікарні її покласти – вона ніяк не погоджувалася. Тоді з дружиною поговорив, щоб забрати де себе у квартиру, бабуся теж у відмову.
Так і довелося самим переїхати на якийсь час, поки їй краще не стане. Тільки краще все не ставало. Від свекрухи сили поступово йшли, сама вся висохла. Син якось все ж наполіг на своєму, провели їй обстеження.
З’ясувалося, що у неї рак підшлункової, остання стадія. Це ще більш-менш було, поки вона хоч трохи їла, а потім зовсім перестала. Даринка розповідала, що в неї сльози наверталися.
Бачить, що свекруха хоче їсти, а шматок проковтне, а їжа не йде. На одній воді й жила. Точніше доживала. Вони з чоловіком навіть їсти намагалися не вдома, щоб зайвий раз не мучити її. І ось сидять якось увечері.
Свекруха дрімає, іноді прокинеться, підніметься над подушкою трошки, ніби хоче стати, а потім назад впаде. Вся суха, щоки впали, на обличчі одні вилиці й лишилися. Сама вже на смерть схожа.
Даринка весь час біля неї, а чоловік у тій самій кімнаті за ноутбуком сидить біля вікна. Раптом стукіт у скло, причому не просто, як вітер гілкою зачепив, а явний такий: тук-тук-тук-тук. Мишко визирнув – нікого.
Хвіртка не скрипіла, кроків теж не було чутно. Минуло хвилини дві, як з іншого боку будинку у двері той самий стукіт – тук-тук-тук-тук. Подружжя переглянулося, в обох волосся дибки від страху.
Щоб біля дверей опинитися, треба повз вікно пройти, де чоловік сидів, а нікого не було. Тут свекруха Дашу схопила за руку: «Доню, відкрий, це до мене». Звичайно, страшно було, але моя сестра пішла відчиняти.
Двері відчинили, мурашки по шкірі – так холодом повіяло, хоч на вулиці душно, літо ж. Виглянула, а там нікого. Повернулась назад, чоловікові розповіла, він плечима знизав, але нічого не каже, видно, що сам злякався.
До свекрухи підійшла, а та їй: «Дякую, Даринко, а то б так і мучилася». І задрімала. Найцікавіше сестрі самій після цього спокійно стало. Наче все гаразд. Ще близько півгодини вони в кімнаті побули, а потім пішли до себе.
Вранці прокинулися, чоловік насамперед до матері, а вона вже вся холодна, але обличчя таке добре, спокійне навіть. Начебто все добре, нічого не сталося. Наче так і мало статися….
