З пенсії Дар’я Іванівна, крім обов’язкових комунальних платежів і покупки продуктів на оптовій базі, дозволяла собі зробити невеликий подарунок – пакетик кави в зернах.
Зерна були вже прожарені і коли вона зрізала куточок пакетика, вони видавали запаморочливий аромат. Вдихати треба було обов’язково з закритими очима, відмовившись від усіх почуттів, крім нюху, і тоді траплялося диво!
Разом з дивовижним запахом в тіло ніби вливалася сила, спливали в пам’яті дівочі мрії про далекі країни, снився океанський прибій, шум тропічної зливи, таємничі шерехи в гущавині джунглів і дикі крики мавп, що снують по ліанах…
Нічого цього вона ніколи не бачила, але розповіді тата, який постійно зникав у дослідницьких експедиціях у Південній Америці, вона пам’ятала. Коли він бував удома, то любив розповідати Дарині про пригоди в долині Амазонки, потягуючи міцно зварену каву, і її запах тепер завжди нагадував їй про нього – сухорлявого, жилавого засмаглого мандрівника.
Що батьки були не рідні, вона знала завжди. Вона пам’ятала, як її, трирічну дівчинку, яка втратила рідних, підібрала жінка, яка стала їй мамою на все життя.
Потім – все як у всіх: школа, навчання, робота, заміжжя, народження сина і ось він підсумок – самотність. Син ще років двадцять тому, погодившись на вмовляння дружини, обрав місцем проживання іншу країну і процвітав з родиною в місті Хайфа.
За весь цей час відвідав рідне місто всього лише раз. Зустрічалися по телефону, син щомісяця надсилав їй гроші, але вона їх не витрачала – відкладала на спеціально відкритий рахунок. За двадцять років накопичилася чимала сума, вона повернеться синові. Потім…
Останнім часом її не полишала думка, що вона прожила хороше життя, повне турбот і любові, але – чуже.
Якби не ві…а, у неї була б зовсім інша сім’я, інші батьки, інший рідний дім. Значить і доля була б іншою. Рідних своїх батьків вона майже не пам’ятала, але часто згадувала дівчинку – ровесницю, яка завжди була поруч у ті, майже дитячі роки. Марією її звали. Так і чується, часом, як їх кликали: – «Маріє, Дарино!» Ким вона їй доводилася? Подружкою, сестрою?
Її роздуми перервав короткий сигнал мобільного телефону. Вона поглянула на екран – пенсія прийшла на картку! Ось і добре, дуже до речі! Можна прогулятися в магазин, прикупити кави – останню зварила вчора вранці.
Обережно постукуючи по тротуару палицею, обходячи осінні калюжі, вона підійшла до входу в магазин.
Біля дверей притулилася сіренька, смугаста кішечка, побоюючись поглядала то на перехожих, то на скляні двері. Жалість ворухнулася в серці:
– «Мерзне, бідолашна, та й голодна, напевно. Взяла б тебе додому, та тільки… Кому ти будеш потрібна після мене? А мені залишилося… Не сьогодні, так завтра». Але, шкодуючи нещасну, прикупила їй недорогий пакетик корму.
Вона акуратно видавлювала желейну масу в поліетиленовий лоток, кішка терпляче чекала і поглядала на благодійницю закоханими очима.
Відчинилися двері магазину і на ґанок вийшла огрядна жінка, вираз обличчя якої не віщував нічого доброго. Вона, без зайвих слів, відкинула ногою лоток з кормом так, що желейні грудочки розлетілися по тротуару:
– Кажеш їм, кажеш – ніякого сенсу! – гримнула вона. – Нема чого їх тут годувати! – і, розвернувшись, нервово пішла геть.
Кішка, обережно озираючись, почала підбирати шматочки з тротуару, а Дар’я Іванівна, задихаючись від обурення, відчула перший укол нападу. Вона поспішила до автобусної зупинки – лише там були лавочки. Присівши на одну з них, вона гарячково нишпорила по кишенях, сподіваючись відшукати таблетки, але марно.
А біль безжально накочувався хвилями, голову ніби стискали, в очах темніло, з грудей рвався стогін. Хтось доторкнувся до її плеча. Вона насилу відкрила очі – молоденька дівчина злякано дивилася на неї:
– Вам погано, бабусю? Як Вам допомогти?
– Тут, у пакеті. – Дар’я Іванівна слабо поворухнула рукою. – Там упаковка кави. Дістань і розпакуй.
Вона припала до упаковки, вдихнула аромат смажених зерен раз, другий. Біль не минув, але ослаб.
– Дякую, дівчинко. – Слабо промовила Дар’я Іванівна.
– Мене Поліною звуть, а дякуйте кішці. – Посміхнулася дівчина. – Була поруч з вами і так голосно нявкала!
– І тобі дякую, моя хороша. – Дар’я Іванівна погладила кішку, яка сиділа поруч, на лавці з нею. Ту саму, смугасту.
– Що з вами сталося? – співчутливо поцікавилася дівчина.
– Напад, дівчинко, мігрень. – Зізналася Дар’я Іванівна. – Перенервувала, буває…
– Я проведу вас додому, самій вам буде важко дійти…
– … У моєї бабусі – теж бувають напади мігрені. – Розповідала Поліна, коли вони пили слабку каву з молоком і печивом у квартирі Дар’ї Іванівни.
– Власне, вона мені прабабуся, але я її називаю «бабуся». Вона в селищі живе, разом з моєю бабусею, мамою і татом. А я вчуся тут, в медичному коледжі, на фельдшера.
Бабуся, як і ви, мене дівчинкою називає. І ще – ви так на неї схожі, що я спочатку подумала, що ви – це вона! А ви не пробували шукати своїх родичів, тих, справжніх?
– Поліно, дівчинко, як їх знайдеш? Адже я їх майже й не пам’ятаю. Ні прізвища свого, ні звідки я родом. – Розповідала Дар’я Іванівна, гладячи кішку, що пригрілася на колінах.
– Пам’ятаю – бомбардування, потім танки… А я бігла, бігла так, що себе не пам’ятала! Жах! На все життя жах! Потім мене жінка підібрала, я її все життя мамою називала, і зараз вона для мене мама.
Після ві…и прийшов її чоловік і став мені найкращим татом на світі! Залишилося у мене зі свого – тільки ім’я. А моя рідна сім’я, швидше за все, їх не стало. І мами, і Марії…
Вона не помітила, як після цих слів Поліна здригнулася і подивилася на неї величезними, блакитними очима:
– Дар’я Іванівна, а у вас є родимка на правому плечі, схожа на листочок?
Від несподіванки господиня поперхнулася кавою, а кішка уважно на неї подивилася.
– Звідки тобі це відомо, дівчинко?
– У бабусі точно така сама. – Тихо промовила Поліна. – Її Марією звуть. Вона досі не може стримати сліз, коли згадує свою сестричку – близнючку, Даринку. Вона зникла під час бомбардування. Так і не знайшли, скільки не шукали…
З ранку Дар’я Іванівна не могла знайти собі місця. Вона ходила від вікна до дверей, чекаючи гостей. Сіра, смугаста кішка не відходила від неї ні на крок, з тривогою вдивляючись в обличчя господині.
– Не хвилюйся, Маргоша, зі мною все гаразд, – заспокоювала господиня кішку. – Тільки серце стукає…
Нарешті, продзвенів дверний дзвінок. Дар’я Іванівна, хвилюючись, відчинила двері.
Дві літні жінки, завмерши, мовчки дивилися одна на одну очима, повними надії.
Нарешті, гостя з полегшенням видихнула, посміхнулася, зробила крок назустріч і обійняла господиню:
– Вітаю, Дарино!
А на порозі, витираючи сльози щастя, стояли рідні люди.
Спеціально для сайту Stories
