Валентина Іванівна дивилася на фотографію чоловіка в траурній рамці. Сліз вже не було, та й вона сама намагалася більше не плакати. Валера заборонив.
– Не смій ридати, у тебе тиск, думай тільки про себе. А мені там вже добре буде. Живи і ні в чому собі не відмовляй. – Так і сказав перед відходом в інший світ .
Але Валентина не могла стримувати сліз і плакала. Тоді він приснився їй перед сороковим днем. Пригрозив пальцем, а потім витер її сльози і пішов. Ось тоді вона і перестала плакати.
***
Валерій Миколайович за життя був високий, ставний, йому дуже пасував генеральський костюм. Все життя він служив в органах. Багато роботи, багато спокус, але він був завжди чесним. Хабарів не брав, хоча можливостей було багато.
Все, що у них було з дружиною, вони заробили своєю працею або отримали від батьків. Навіть цей будинок у селищі, де вони жили, дістався Валерію від батька, коли йому було вже майже п’ятдесят. У місті була невелика квартира, яку вони здавали.
Єдиний син не пішов по стопах батька, та й батьки не наполягали. Одружився син рано, діти теж рано народилися. В результаті ні освіти, ні хорошої роботи.
Батьки допомогли з квартирою, розміняли свою велику. Собі залишивши маленьку, сім’ї сина побільше. Допомогли з навчанням. Син з освітою за копійки працювати не хотів. Він працював, але постійно стрибав з місця на місце. В результаті його сім’я постійно потребувала грошей. Тим більше, що і дружина була точно така ж. Тільки вона працювала ще менше. Можна навіть сказати – вони знайшли одне одного.
Але з часом син знайшов хорошу роботу, і вже тримався, навіть кар’єра пішла вгору. Сам радів. Йому все подобалося.
***
Валентина Іванівна дивилася на фотографію чоловіка. Він був старший за неї на десять років і пішов з життя, не доживши до сімдесяти.
Минуло вже півтора року. Сьогодні вона чекала сім’ю сина в гості. Нещодавно їй виповнилося шістдесят, всього шістдесят. День народження вона не святкувала, не любила свята після відходу чоловіка. Просто приїдуть привітати з минулим ювілеєм.
Все готово, зараз приїде Денис з дружиною і онуками. Онуки вже великі, сімнадцять і п’ятнадцять років, скоро їм вступати. Раніше сім’я сина могла розраховувати на допомогу батьків, але тепер Валентина залишилася одна і вже на пенсії.
Ось і приїхали. Радісна бабуся обіймала онуків, сина, невістку.
Перед від’їздом син завів розмову про міську квартиру.
– Мамо, може тобі краще переїхати до міста? І нам не доведеться їздити туди-сюди. Будинок треба продати, він хороших грошей вартий. Я навіть зможу машину нову купити. І дітям треба вступати скоро.
– Може краще квартиру продати?
– Ні, мамо. Квартира знадобиться, адже діти ніколи не поїдуть жити в село.
– Ти вже і про майбутнє думаєш? Добре, що батько заповіт на мене написав.
– Написав, але він напевно припускав, що ти поділишся. Навіщо тобі стільки?
– Синку, я і так віддала тобі половину заощаджень, все як наказав батько. Ти ж тоді радів, що можна машину купити. А зараз знову мова про машину.
– Ну ми і купили машину, пральну, стара зламалася. А грошей там не так і багато було, довелося б брати ще один кредит. А так ми все закрили і дітям купили ще ноутбуки. Ну і на море з’їздили.
– Це добре. Але скільки тобі років? Пора вже жити без моєї допомоги. Я пенсіонерка.
– Але у тебе ж будинок, квартиру здаєш. Тобі вже нічого не треба. А нам дітей вчити.
– Будинок я продавати не буду, а про квартиру подумаю. А чому мені нічого не треба? Дуже навіть треба! Думаєш, у мене вже життя скінчилося? Ні. Вам скільки не дай – все мало.
А мені одній вистачить. Пенсія і гроші з здачі квартири дуже навіть допомагають мені. Пам’ятник батькові поставила, від вас же допомоги не дочекаєшся. І знаєш, синку, твоя дружина повинна працювати.
– Мамо, у нас же діти. Вона займається вихованням.
– А в інших дітей немає? Я все життя працювала, хоча могла б сидіти вдома. Вона вже давно не в декреті. У вас скоро онуки будуть, а ви у мене гроші просите.
– Мамо. Але куди тобі одній гроші.
– А я відпочивати поїду.
– А чим тобі не відпочинок тут? У твоєму віці тільки вдома відпочивати.
– А ось про вік мені не треба говорити. Ти про свій згадай.
– Мамо. Але нам дуже гроші потрібні. Ми іпотеку взяли, хочемо здавати квартиру.
– Ось, квартира сама на себе і буде працювати. Молодці, про майбутнє думаєте.
– Так нам би все погасити, ось і йшов би дохід. А так …
– Ти пропонуєш мені продати будинок і погасити тобі іпотеку? Але ви ж знайшли на перший внесок гроші, тепер здавайте.
– На перший внесок гроші Марині батько дав.
– Так і квартира не твоя?
– Спільна, просто оформлена на тестя.
– Ну я і кажу не твоя. Ти сам подумай. Грошей не дам, продавати нічого не буду. Треба було відразу про це і говорити. Я хоч і в віці, але не настільки тупа. На машину треба, придумали ж. Ось не вірю я вам тепер. Не вірю. Викручуйтеся самі. Я буду жити для себе.
– Мамо, але ця квартира для твого ж онука.
– Ми тобі квартиру купили. А про дітей думайте самі. Грошей у мене немає, путівку вже оплатила.
Син ще кілька разів приїжджав до матері просити гроші, але Валентина твердо стояла на своєму. Вона розуміла, що його посилала Марина. Працювати тій не хотілося, а тут би відразу дохід був. Тільки ось квартира зовсім чужа для сина Валентини.
Валентина добре відпочила. Їздила разом із сусідкою. Та ніколи не була на морі, а вийшовши на пенсію і теж втративши чоловіка, вирішила почати подорожувати.
Валентина приїхала і застала у себе вдома Дениса.
– Мамо, я поживу у тебе?
– Живи, а що сталося?
– Ми розлучаємося. Я півроку платив іпотеку. А потім випадково почув розмову. Марина по телефону говорила, що не вдалося тебе на гроші розкрутити, і з розлученням треба почекати, а то залишиться без квартири.
Кому говорила я не знаю. Ось тоді я і зрозумів, що сім’ї вже немає. Гроші їм мої потрібні, щоб платити їх іпотеку. Ну, а незабаром був платіж, я грошей не дав, і дізнався багато цікавого про себе, про тебе. Вона сильно кричала. Відразу поїхав до тебе. Добре, що у мене є ключі.
– А чого ж ти поїхав? Квартира твоя.
– Але там же діти.
– А ти впевнений, що вони виберуть матір.
– Не знаю.
– Ось і подивимося.
При розлученні Марина хотіла половину квартири, в якій вони жили, але не отримала. Довелося їй переїхати в іпотечну квартиру, яка оформлена на її батька. Старший син залишився з батьком. Дочка пішла з матір’ю, але через місяць втекла від неї. Там з’явився співмешканець матері, її старий знайомий.
***
– Дякую, мамо, що грошей не дала, нічого не продала. І пробач за все. Ми тут з твоїми онуками подарунок для тебе приготували.
– Який ще подарунок?
– У них канікули. Ми їдемо в Буковель. Ти з нами!
– Буковель. Звичайно, я з вами. Тільки наступного разу платити за все буду я.
– Мамо, у нас є гроші. Тепер Марину утримувати не треба.
– А мені куди гроші? Буду вас радувати.
Спеціально для сайту Stories
