Колись дуже давно, багато років тому, дід Федір, вирушивши до лісу за лісовими горіхами, знайшов цуценя.
Одному Богу відомо, як ця дитина опинилася в глухому лісі. Вона просто мовчки бродила серед дерев.
Цуценя навіть не було прив’язане… Маленьке, мокре після дощу «щось». Дід Федір нахмурився і підійшов ближче. Маленький підліток собаки… Незграбний, не дуже гарний… Але все ж… На нього поглянули карі очі. Очі не підлітка… Очі мудрого звіра…
Дід Федір замислився: “Ходи зі мною, звіре! У мене зараз двір без собаки.
Будеш хорошим сторожем — не ображу!”
Сів на велосипед і поїхав у село. По дорозі дід Федір озирнувся не раз і не два… Але ніхто за ним не біг.
Федір вже й забув про цю лісову зустріч. Впорався з господарством. А господарство у сім’ї Козаченків було чималим: три кабанчики, свиня з десятьма поросятами, корова, з десяток курей, шість качок з каченятами, та кіт Пістон…
Дід Федір відкрив хвіртку і зібрався, нарешті, розслабитися і посидіти на лавочці біля будинку. Як раптом остовпів… На нього дивилися два карих ока…
Дивилися так уважно… І так дивно, що дід не знав, що йому робити. «Ну, пішли чи що, у двір? …» Після великої паузи щеня позадкувало і зникло в темряві.
Так тривало не день і не два… Карі очі дивилися на нього щовечора, ніби оцінювали його, ніби шукали в ньому рідну душу…
І ось одного разу, коли дід Федір сидів на лавочці біля будинку, до нього підійшло «воно». Обнюхало його і вляглося біля ніг… Дід Федір навіть розгубився.
За життя він не був таким вже ласкавим чоловіком, до тварин звик ставитися скоріше споживчо… Та й не порахувати, скільки за його життя було забито свиней, корів, курей та інших тварин…
Ну а собака потрібен для охорони, коти — мишей ловити… Він вже й згадати не міг, скільки собак пішло з життя у дворі. Кого отруїли, хто сам від різних хвороб пішов… Ось і зараз будка у дворі стояла порожня.
На початку літа Грім Богу душу віддав. Ветеринар сказав: кліщі. Та й не сумував особливо ніхто за Громом. Дід Федір — чоловік суворий, скупий на сльозу.
А його дружина Катерина була ще гірша. Ох, і характер у бабці. Все село досі пліткує, як теля кулаком між очей одним ударом забила, тільки за те, що грався та бодався, коли поїти прийшла…
Дід Федір затягнувся самокруткою і подивився на цуценя, що лежало біля його ніг… Карі очі уважно стежили за ним.
«Ну що, звіре, схоже, ти вирішив залишитися жити у мене? Тоді слухай… Годуватиму двічі на день, чим Бог пошле… Але ображати не буду. Будка є. Тепла. Відпускати іноді буду на волю ночами, на пару годин… З тебе охорона двору! Щоб ніхто чужий повз двір без страху не пройшов! Якщо згоден — ходи зі мною!»
Дізнавшись, що цуценя виявилося жіночої статі, дід Федір назвав її Стеллою. Де він почув таке гарне і милозвучне ім’я, залишається загадкою.
Тепер у Стелли була тепла будка, велике господарство і ланцюг. Час минав, і з незграбного підлітка вона перетворилася на величезну, красиву собаку, яку побоювалося все село. Ходили навіть розмови, що в роду у Стелли точно були вовки. Така вона була страшенно красива і незвичайна. Та й звички у неї були аж ніяк не собачі.
Ніяких улесливих вилянь хвостом, ніяких облизувань рук. Коли до неї наближався дід Федір, його дружина або рідні, Стелла просто спокійно лежала і уважно дивилася на них своїми розумними очима…
Ну а чужинців вона готова була розірвати. Вона майже не гавкала. Вона гарчала. І цей рик був жахливий.
Але тільки вдень. Тому її будку навіть перенесли з двору в город, щоб односельці не боялися стукати в хвіртку…
Зате вночі дід Федір іноді відпускав її з ланцюга зі словами: «Через три години прийду, щоб була тут! Дивись, доярки бояться на ранкове доїння йти через тебе! Щоб нікого не чіпала! Три години!..”
І Стелла зривалася, як куля з ланцюга, і мчала в ліс і поля по своїх собачих, а може все-таки вовчих, справах.
Нікого жодного разу не покусала і не налякала. Мабуть, у неї були інші інтереси… Але в призначений час дід Федір завжди знаходив її в будці, за що дуже її поважав. А може…Ні, тоді він ще не вмів.
Треба сказати, що Стелла регулярно народжувала цуценят, як і належить за природою. Але найдивніше, що цуценята розліталися, як гарячі пиріжки. Приїжджали навіть з інших сіл за цуценятами. Тому що, хоч і боялися Стеллу, але поважали. За те, що просто так горло не рвала. Тільки по справі…
Це був звичайний літній день. Після сніданку Стелла спокійно лежала біля своєї будки, грілася на сонечку і одним оком спостерігала, як маленька Марія грається в пісочниці під тінню величезного дерева біля хвіртки, а іншим оком — як бабця Катя шурхотить у городі.
Стелла вже знала, що бабця Катя прив’язує свою онучку до дерева, щоб та нікуди не пішла, і йде займатися господарством.
Маії тоді тільки виповнилося три рочки, і батьки іноді привозили її в село на вихідні. І ось це малятко відразу бігло не до кого-небудь, а саме до Стелли, широко розкинувши ручки: «Тееелла! Тееелла!» І собаче серце стискалося від радості і любові до цього людського дитинча!
Ось і в той нещасливий день Стелла стежила за Марійкою, за бабусею Катериною… І задрімала. Прокинулася вона від того, що хтось боляче шкребе її по носі кігтями!
Стелла відкрила очі. Кіт Пістон сидів перед її мордою і майже хрипів: «Зроби щось! Марія зараз потоне!» Стелла подивилася за паркан. Марії ніде не було — ні в пісочниці, ні на гойдалці, ні біля дерева.
Стелла подивилася на кота. «Вона там, біля ставка. Там у воді її панамка! Ну давай же, допоможи їй! Мене ніхто не чує!»
І Стелла подала голос! Вона гавкала. Так голосно, як ніколи в житті. Стрибала, рвалася, злітала вгору, намагаючись зірватися з ланцюга… Бабця Катя випрямилася і озирнулася на собаку:
«Зовсім з розуму з’їхала, псина…» — подумала вона і далі заглибилася в капусту.
…І тоді Стелла завила. І не просто завила. Жахливе вовче виття пронеслося над селом. Настільки гучне і страшне, що у всіх, хто його чув, волосся стало дибки. А Стелла все вила і вила… І такий біль був у цьому витті, що словами передати неможливо.
І тільки почувши це страшне виття, бабця Катя зрозуміла, що сталося щось жахливе, і кинулася шукати Марію. Слава Богу, і інші сусіди вискочили зі своїх дворів. Марійку в останній момент виявили і витягли з невеликого ставка неподалік від будинків.
У селі був переполох. Приїхала швидка… Батьки Марійки плакали і раділи одночасно…
А ввечері всі заспокоїлося, і до Стелли прийшла ціла делегація: тато Марійки Ілля, його дружина і дід Федір. Ілля присів перед нею навпочіпки і заговорив:
«Дякую тобі, що врятувала мою дівчинку! Дякую. Ніколи цього не забуду! Прошу тебе, поїхала жити до мене! У мене будинок у місті. У тебе буде великий вольєр. Я буду годувати тебе смачно і багато, будеш гуляти зі мною! Тобі буде дуже добре у мене!»
Стелла дивилася на нього своїми карими очима. І мовчала. Потім підійшла і поклала свою голову йому на плече. На кілька секунд. І пішла до свого господаря, діда Федора.
Підійшла і лягла біля його ніг. А він стояв як укопаний… І не знав, як реагувати на ці «тваринні ласки». І тільки скупа чоловіча сльоза зрадницьки скотилася по його зморшкуватій щоці. Він навчився…
Навчився любити… тварин.
Спеціально для сайту Stories
