Якось вночі сидів з другом в машині біля Макдоналдса, їли свої бургери та картоплю. Тут стукіт у вікно. Відкриваю. Бомжуватого вигляду мужичок з якимись сумками в клітинку і трохи ззаду, хлопчик років десяти.
Чоловік попросив трохи грошей. Спочатку підкотила хвиля недовіри. Знову ці жебраки точно не на їжу ж просять грошей, от і запитав, чому чоловік не працює на гідне життя для своєї родини, а жебракує.
Чоловік вибачився, опустив очі якось невпевнено обернувся, взяв сина за руку і потягли свої сумки геть. Не знаю, чому, але щось мені підказало вийти з машини. Я окликнув його і запитав, чому вони вночі гуляють.
Чоловік зупинився і відповів, що не може поїхати додому. Він приїжджав до дружини в лікарню з села, а там такі ціни на медикаменти, що все віддав… і заборгував, а тепер не знає, як віддавати…
Дитина цілий день нічого не їла, от він і вирішив, що може хто з добрих людей яку копійку дасть, щоб синові поїсти купити. Не змовляючись, удвох з другом вискочили з машини та й пішли до вікна замовлень.
Купили багато всього, впхнули їм у руки. Батько спочатку соромився, а потім накинувся разом із сином на їжу. Тим часом ми розпитали у них, що електричка відходить за півтори-дві години.
Вони планували спробувати доїхати зайцями до рідного села. Ми дізналися, скільки коштують квитки і дали в чотири рази більше грошей. Чоловік бурмотів, що точно віддасть гроші за першої ж змоги.
Звича йно ж, нам не треба було нічого повертати. Хлопчик сказав, щось нерозбірливе, але очі його все сказали і без слів. Місяця через два я знову побачив того чоловіка, але вже краще вбраного і грошей вже не просив.
Сподіваюся, наші гроші допомогли йому вийти зі скрутної ситуації. Я ніколи не забуду ті емоції, які я відчув, коли дивився слідом за цими двома, які поспішали до вокзалу, зі своїми картатими сумками, весь час оглядаючись.
