– Дивися, у неї ж лисини на голові. І волосся росте пасмами. Краще б вона перуку носила, чи що. Ще хтось на таку зазіхнув, ось, діти поруч. Нічого собі!
Тут за собою стежиш, одяг там, зачіска, доглянутий вигляд, нікого не можеш знайти. А ось такі швабри завжди біля чоловіків! Чи вони чим страшніші, тим спокійніші?
За цим принципом шукають? Щоб сидіти вдома спокійним, бо така точно нікуди не дінеться і ніхто на неї не зазіхне! Ні, ну реально лиса дівчина!», — говорила одна жінка до іншої.
Це було рік тому на човновій станції. Я стояла за ними і мимоволі стала свідком розмови. Тут вуха не заткнеш, поруч розмовляють. Подивилася в той бік, куди вони руками все махали.
Там стояла дуже худенька дівчина, просто вся повітряна. І двоє дітей. На вигляд — років п’яти. Дві дівчинки. Дійсно, волосся на голові у незнайомки росло… та ніяк не росло, загалом. Його було небагато.
Але це ще не означає, що на неї треба тикати пальцем і кричати, наче з гучномовця. Про що я їм і сказала. Трохи притихли. Але наступного разу, може, подумають, перш ніж ярлики розвішувати.
А коли настала моя черга, з’ясувалося, що човни вже всі розібрали, день був гарний. Я зателефонувала всім, з ким, власне, і планувалася прогулянка. І коли проходила повз, ще раз звернула увагу на ту дівчину. Наші погляди зустрілися, і тут вона звернулася до мене:
– Вибач, а ти одна? Чи зараз хтось підійде?
– Сама. Ми хотіли покататися, але човни зайняті. А що? – відповіла я.
– Ми теж хотіли. І я взяла човен. Тільки у мене чоловік не зміг, у них термінове замовлення, і він був змушений залишитися на роботі.
А діти так хотіли! Я думала, що… Що когось із чоловіків попросимо, щоб нас трохи покатали. Тільки всі парами. Ось я й подумала, якщо до тебе підійде пара, чи не могли б ви нас із собою взяти? – запитала вона.
Ми збиралися провести цей вихідний з одногрупниками. І вони вже, раз човен скасовується, вирушили всі на шашлики.
– Давайте з вами. Я, правда, жодного разу не гребла, але думаю, це не так складно. Заразом навчуся, — сказала я.
Вона довго відмовлялася, зате діти радісно застрибали, побачивши, що поїздка не скасовується. Гребла я, звичайно, так собі. Руки намозолила, але це все дрібниці.
Так ми познайомилися з Інною. І поки Віка та Ніка (їм виявилося по чотири роки, її доньки) радісно вишукували у воді рибок, трохи розговорилися. Я питань не задавала. Просто розмова сама перейшла в це русло.
Все почалося з, на перший погляд, невинної теми про мою подругу. Вона якраз перестаралася із засмагою і тепер на пляж взагалі не ходила.
Тоді Інна й зауважила, що шкідливо під палючим сонцем, як Светка, по п’ять годин валятися. А потім замовкла. І раптом промовила:
– Хоча… Ніколи не знаєш, де шкідливо, а де корисно. Ти помітила, що у мене з головою? Помітила, звичайно. Тільки мовчиш і навіть уваги не звертаєш.
А так вийду, всі пальцем тикають. Я вже й хусточку надягаю, і капелюшки. Але хочеться, щоб шкіра трохи дихала. Сьогодні такий гарний вітерець.
Дивлюся навколо: Боже, які всі люди щасливі! Вони можуть бігати, стрибати, дихати. І при цьому ще постійно нарікають. Вибач, але ж так?
То грошей немає, то чоловік зраджує, то, навпаки, не можуть вийти заміж, то діти погано поводяться. Якби їм, як мені… Хоча…
Та що там, раніше я теж така була. Ні, не злісна до інших, просто зациклена на якійсь дурниці. Тільки потім, коли дізналася, що жити зовсім трохи залишилося, якщо дива не станеться, ось тоді й зрозуміла!
Це як? Сонце буде, дощик буде, а мене — ні? Не побачу, як Вікуся і Нікочка до школи підуть. Не почую їхнього «Мамочко!». Вони вночі засинають, а я сиджу біля ліжечок. Всіх їх цілую, тримаю їхні ручки у своїх. І надивитися не можу.
Які гроші? Які турботи? Ось воно, щастя. Просте, доступне. Тут і зараз! Яка я була дурна…
Думаєш, я не чула, що там ті двоє говорили? Що я лиса. Хоч яка! Нехай лиса. Нехай коса, крива. Лише б жива! Ще б одне літо побачити. Пірнути ось у цю саму воду. Або босоніж по траві пробігтися. Я ж раніше, як ось ці дві, була…
То волосся не таке відростила. То фігуру б підправити. Багато чого упустила. Усі ми упускаємо. Часто говоримо «Люблю?».
Батькові, матері, чоловікові, дружині, дітям? Повсякденність просто засмоктує, і ми крутимося, біжимо. А коли чекає поцілунок від вічності, все, зникають думки про високе. Як у мене зараз.
А раніше б усе це прийшло, можливо, багатьох помилок не зробила б.
Інна обхопила себе руками за плечі. Навколо лунали радісні вигуки. На човнах безтурботно плавали пари. А Віка й Ніка наввипередки розповідали щось своїй мамі.
А я сиділа з цими самими веслами (гребти навіть перестала) і думала про те, як же так… Їй навіть 30 немає!
Ми мовчали десь хвилин 20. Помітила, що кожна з нас перебуває на своїй хвилі. І справжні хвилі теж плескалися за човном. Інна ще говорила, говорила. Вона здавалася дуже хороброю. І начебто навіть вдавала, що все добре, що її не треба жаліти. А потім заплакала. Тихо-тихо.
Доньки притиснулися до неї з обох боків. Маленькі ручки смикали мамину кофтинку, гладили по щоці.
– Мамо… Чому ти плачеш? Тобі шкода, що ті рибки пливуть геть? – запитала Віка.
– Ні! Тому що тата немає з нами! Так, мамочко? – заглянувши Інні в очі, прошепотіла Ніка.
Вона їх гладила. З собою у Інни був термос із трав’яним чаєм. Попили. Ми до цього не були знайомі. По суті, просто випадково зустрілися люди. Але ж люди!
І чужа біда завжди зворушує! У неї було те, від чого досі немає порятунку. І скільки людей йде… Молодих, літніх, зовсім юних… І все-таки Інна запитала:
– А як ти думаєш, що зараз ще можна зробити? Я їжджу в лікарні, звичайно. Але що ще?
– Боротися. Заради ось них. До останнього подиху. Поки є сили. Тут складно давати поради. Але я б усе уклала саме в це слово «боротися». І тоді шанс буде. І вірити треба. Диво може статися, – так сказала.
Так, його не сталося в житті однієї жінки з нашого двору. Вона була спортсменкою, яка обожнювала свою сім’ю та здоровий спосіб життя. Пішла на небо навесні.
Але навіть хитаючись, почуваючись гірше нікуди, вона гуляла, тихенько, вже з паличкою, ходила. І завжди посміхалася. І оченята сяяли на схудлому обличчі. І скільки було часу, весь час говорила чоловікові та синові: «Мої рідні, я вас так люблю. І буду дуже сумувати там, за хмарами!».
Але вона боролася. І є тут якась частка чогось незвичайного.
Тієї ночі, коли вона пішла, народилася її онучка. І з часом усі члени родини почали помічати, що малятко, по-перше, копія бабусі, по-друге, успадкувало її характер. Так само дивиться, посміхається.
Чоловік навіть припустив, що це його Люсенка таким чином переродилася. Загалом, як би там не було, їм від цього легше…
Тільки не здаватися — ось що тут можна побажати. Що ще? Потім, на березі, ми розлучилися. Обійнявшись. Не стали обмінюватися телефонами. Їй було не до того, до причалу тут же підбіг високий темноволосий чоловік — чоловік Інни.
І вони якось всі разом заговорили, він вибачався, що не зміг приїхати, доньки щебетали про рибок, Інна теж щось говорила. Ось я й вислизнула під шум.
І оскільки вир життя дійсно не стоїть на місці, трохи забула цю історію.
І раптом одного разу випадково вийшла на причал. Там були лише поодинокі рибалки. Стояла біля краю води. Іноді треба побути в тиші й самотності, щоб подумати й пошукати якісь відповіді.
Немов з нізвідки з’явився човен. Він пропливав повз мене. Дівчина з короткою стрижкою. Чоловік. Вона піднімає руку і махає. Інна… Я одразу впізнала. Трохи погладшала, як же це добре! І… рік минув!
З нею все добре, значить, шанс є! Човен відпливав все далі. І раптом вона крикнула. Всього три слова: «Привіт! Я борюся!»
