– Донечко, відкрий! Це ж я, твоя мама!
Марина застигла перед вхідними дверима своєї квартири. Цей голос вона не чула двадцять років, але впізнала миттєво. Серце забилося десь у горлі… – Мариночко, я знаю, що ти вдома.
Дерев’яні пальці намацали дверну ручку. Марина повільно відчинила двері.
На порозі стояла жінка з фарбованим рудим волоссям, зібраним у недбалий пучок. Модне пальто, яскравий макіяж, помітні прикраси – усе кричало про бажання виглядати молодшою за свої роки.
– Мамо? – Марина насилу проштовхнула це слово крізь пересохле горло.
– Донечко! – Валентина зробила крок уперед із розпростертими руками.
Марина інстинктивно відступила:
– Що ти тут робиш?
– Ну як що? Приїхала побачити рідну доньку! Двадцять років не бачилися, а ти навіть обійняти не хочеш?
Марина мовчки дивилася на матір. У голові крутилися спогади: п’ятнадцятий день народження, коли мама не прийшла додому, записка на столі, татові червоні очі, самотні вечори біля вікна, чекаючи дзвінка чи листа.
– Проходь, – нарешті промовила вона, відступаючи вбік.
Валентина впорхнула в передпокій, цокаючи підборами по ламінату:
– Яка в тебе чистота! І ремонт гарний. Сама робила?
– Так, – коротко відповіла Марина, проходячи на кухню. – Будеш чай?
– Звичайно, мила! – Валентина влаштувалася за столом, поклавши сумочку поруч.
– Розкажи, як ти живеш? Заміжня? Діти є?
– Ні, – Марина ввімкнула чайник. – Живу сама. Працюю в будівельній компанії.
– Одна? У такому віці? – Валентина похитала головою. – А я-то сподівалася онуків понянчити.
Марина різко обернулася:
– Сподівалася? А де ти була всі ці роки? Чому жодного разу не подзвонила? Не написала?
– Донечко, – Валентина винувато опустила очі. – Я знаю, що винна. Але в мене були причини…
– Які причини можуть бути в матері, щоб кинути п’ятнадцятирічну дитину?
– Я була молода, закохана… Михайло обіцяв золоті гори. Ми поїхали в Ужгород, він займався бізнесом…
– І як, збулися обіцянки? – Марина поставила чашки на стіл.
Валентина важко зітхнула:
– Ні. Місяць тому ми розлучилися. Він… знайшов молодшу жінку. А квартира записана на нього.
Марина завмерла з чайником у руці:
– І тому ти приїхала?
– Донечко, – Валентина подалася вперед, – мені більше нікуди йти. Можна, я поживу в тебе трохи? Зовсім недовго, кілька місяців, поки не встану на ноги?
У тиші, що настала, було чутно, як десь у під’їзді грюкнули двері. Марина повільно опустилася на стілець, дивлячись на жінку, яку колись називала мамою.
– Я подумаю, – нарешті промовила вона. – Зараз мені потрібно на роботу.
– Звісно-звісно, – Валентина дістала з сумочки телефон. – Давай я запишу твій номер.
Уже на роботі, сидячи за комп’ютером, Марина ніяк не могла зосередитися. Перед очима стояло обличчя матері. Вона набрала знайомий номер:
– Тату, привіт.
– Мариночка! Як справи?
– Тату… Мама приїхала.
У слухавці повисла важка пауза.
– Коли?
– Сьогодні вранці. Прийшла без попередження. Проситься пожити в мене.
– А що сталося?
– Каже, з чоловіком розлучилася, жити ніде.
Микола зітхнув:
– Що думаєш робити?
– Не знаю, тату. З одного боку – як її вигнати? А з іншого – вона ж чужа людина зовсім.
– Марино, ти доросла, сама вирішуй. Але пам’ятай – ти їй нічого не винна.
Увечері Марина застала матір біля будинку – та чекала її на лавочці біля під’їзду.
– Донечко, я тут подумала – давай я приготую вечерю? Пам’ятаєш, як я раніше готувала твої улюблені котлети?
Марина пам’ятала. Пам’ятала й те, як після маминого відходу місяцями не могла їсти котлети – тато старався, але виходило не так.
На кухні Валентина метушилася біля плити, раз у раз ставлячи запитання:
– А багато отримуєш на роботі? А квартира в іпотеці? А скільки залишилося платити?
Марина відповідала односкладово. Раптово у двері подзвонили.
– Це до мене, – Марина пішла відчиняти.
На порозі стояла Дарина – молодша сестра по батькові, з великим пакетом у руках:
– Привіт! Я тут пиріг спекла, вирішила занести.
– Проходь.
Дарина увійшла в кухню і завмерла, побачивши Валентину. Та оцінювально подивилася на дівчину:
– А це хто?
– Це Дарина, моя сестра.
– Сестра? – Валентина примружилася. – А, це… Від другої дружини твого батька?
– Так, – спокійно відповіла Дарина. – Дуже приємно познайомитися.
Валентина демонстративно відвернулася до плити:
– Марино, у тебе сіль де?
Дарина поставила пиріг на стіл:
– Марино, можна тебе на хвилинку?
У кімнаті Дарина понизила голос:
– Це твоя мама? Та сама?
Марина кивнула.
– А що вона тут робить?
– Жити проситься. Каже, чоловік вигнав.
– І ти погодилася?
– Не знаю ще. А що?
Дар’я зам’ялася:
– Розумієш… Ми з Максом… Загалом, його переводять під Харків. Через два тижні потрібно переїжджати. А житло там поки не дали. Я хотіла запитати – можна ми в тебе поживемо трохи? Я ж при надії…
Марина обійняла сестру:
– Звичайно, можна. Ти ж знаєш – ти завжди можеш на мене розраховувати.
– Правда? – Дарина просяяла. – А як же…
Вона кивнула в бік кухні.
– Розберемося, – твердо сказала Марина.
Вечір пройшов у напруженій атмосфері. Валентина намагалася розпитувати Дарину про сім’ю, але кожне запитання звучало як докір. Особливо її цікавило, чому молода сім’я не може зняти квартиру.
– Чоловіку мало платять, так? – запитувала вона з погано прихованою перевагою. – Ось Марині не доведеться по чужих кутках поневірятися, вона себе забезпечити може.
– Мамо, – різко обірвала її Марина. – Припини.
Коли Дарина пішла, Валентина почала збирати посуд:
– Треба ж, яка неприємна дівчина. І в кого вона така? Батько твій завжди був порядною людиною, а ця…
– Що ця? – Марина розвернулася до матері. – Домовляй.
– Ну сама подумай – чекає на дитину, а чоловік навіть забезпечити сім’ю невзмозі! І не соромно по родичах жебракувати?
– А тобі не соромно?
Валентина завмерла з тарілкою в руках:
– Що ти маєш на увазі?
– Те, що ти покинула мене в п’ятнадцять років, а тепер з’явилася і просиш дати притулок тобі. При цьому дозволяєш собі засуджувати мою сестру, яка, на відміну від тебе, завжди була мені рідною людиною!
Валентина поставила тарілку в раковину:
– Я розумію, ти ображена. Але я ж твоя мати. Рідна кров.
– Рідна кров? – Марина гірко усміхнулася. – А де була ця рідна кров, коли я школу закінчувала? Коли в інститут вступала? Коли ночами підробляла, щоб татові допомогти?
– Я писала тобі! – вигукнула Валентина. – На електронну пошту! Ти не відповідала!
– Коли? – Марина сторопіла.
– У перший рік… чи в другий… Не пам’ятаю точно. Але я писала!
Марина похитала головою:
– Один лист за двадцять років. І ти навіть не пам’ятаєш, коли його написала.
– Я думала про тебе! Щодня думала!
– Думала? – Марина дістала телефон. – Хочеш, покажу фотографії? Ось мій випускний. Ось вступ до інституту. Перша робота. Новосілля. Де ти була?
Валентина опустилася на стілець:
– Я не могла повернутися. Михайло був проти.
– Проти чого? Проти дзвінка доньці?
– Ти не розумієш… Він ревнував. Не хотів, щоб я спілкувалася з минулою родиною.
– А ти? Чого хотіла ти?
Валентина промовчала. Марина зітхнула:
– Гаразд, можеш залишитися. Але тільки на місяць. І за однієї умови – не лізти в моє життя і не засуджувати моїх близьких.
Наступного дня Марина допомогла матері перевезти речі – дві великі валізи і кілька коробок із посудом. Валентина швидко освоїлася: розставила свої фотографії, розвісила сукні в шафі, зайняла полицю у ванній.
Через тиждень почалися дзвінки. Валентина обдзвонювала агентства нерухомості, але не для пошуку власного житла.
– Уявляєте, двокімнатна квартира в цьому районі! – щебетала вона в трубку. – У чудовому стані. Так-так, можна показати… Що? Ні, господиня вдома не буває до вечора.
Марина дізналася про це випадково – сусідка розповіла, що бачила, як ріелтори оглядають їхній поверх.
– Навіщо ти показуєш мою квартиру? – запитала вона матір увечері.
– Донечко, я все продумала! Твоя квартира коштує хороших грошей. Можна продати її і купити трикімнатну в спальному районі. Будемо жити разом, у кожної своя кімната…
– Що? – Марина не вірила своїм вухам. – Ти хочеш продати мою квартиру?
– Нашу квартиру, люба! Я ж твоя мати, ми повинні триматися разом.
– Мамо, – Марина намагалася говорити спокійно. – Ця квартира тільки моя. Я сама взяла іпотеку, сама платила всі ці роки. Ти не маєш права…
– Як ти можеш так говорити! – Валентина картинно схопилася за серце. – Я одна, без житла, на старості років…
– Тобі п’ятдесят вісім, ти цілком можеш працювати.
– У моєму віці? Кому я потрібна?
– Я дізнавалася. У сусідньому супермаркеті потрібні касири. У дитячому садку – помічник вихователя.
– Я? За прилавком? – Валентина обурено стиснула губи. – Або з чужими дітьми няньчитися? Ні вже, звільніть.
У цей момент зателефонувала Дарина:
– Марино, привіт! Слухай, ми з Максом завтра приїдемо, можна? Потрібно дещо обговорити.
– Звичайно, приїжджайте.
Валентина при згадці сестри демонстративно пішла в іншу кімнату.
Наступного дня Дарина з чоловіком приїхали рано вранці. Максим, високий із добрими очима, одразу сподобався Марині своєю прямотою:
– Розумієте, Марино, нам дають службову квартиру, але через два місяці. А переїжджати потрібно за два тижні.
Дарина взяла чоловіка за руку:
– Ми можемо поки що в батьків пожити, але там дуже тісно – дві молодші сестри в одній кімнаті…
– Навіть не думайте про це, – перебила Марина. – Поживете в мене.
Зі своєї кімнати вийшла Валентина, демонстративно поправляючи зачіску:
– А де ж я житиму?
Марина повернулася до матері:
– Мамо, ми ж домовилися – один місяць.
– Але я думала…
– Ні, – твердо сказала Марина. – Дарина в положенні, їй потрібні нормальні умови.
– А мені, значить, не потрібні? – Валентина підвищила голос. – Рідну матір на вулицю, а цю…
– Не смій! – Марина стукнула долонею по столу. – Не смій говорити про неї так!
Максим підвівся:
– Марино, дякую, але, напевно, нам краще пошукати інші варіанти.
– Ні, – Марина була непохитна. – Ви будете жити тут. Мама може пожити у своєї сестри в сусідньому місті. Я вже зідзвонювалася з тіткою Вірою.
– Із Вірою? Нізащо! Вона завжди мене терпіти не могла!
– Вона згодна прийняти тебе на час. І навіть знайшла роботу – у продуктовому магазині її подруги.
– Значить, ось як? – Валентина звузила очі. – Рідну матір проміняла на це дівчисько? На чужу кров?
– Дарина мені не чужа. А ти… – Марина зробила глибокий вдих. – Ти сама зробила свій вибір двадцять років тому.
Увечері, коли Дарина з чоловіком поїхали, Валентина влаштувала справжній скандал. Вона кричала про невдячність, про материнське серце, про те, що Марина така ж черства, як її батько.
– А знаєш, що твій шляхетний татусь творив, поки ти росла? – кричала вона. – Думаєш, він святий?
– Не смій чіпати тата.
– Чому? Боїшся правди? А ти запитай у нього, чому він так швидко одружився після мого відходу! Думаєш, вони не зустрічалися раніше?
Марина мовчки зібрала речі і поїхала до батька. Усю дорогу за місто вона крутила в голові слова матері. Микола зустрів її на ґанку – ніби знав, що дочка приїде.
– Тату, можна з тобою поговорити?
Вони сиділи на веранді. Микола слухав мовчки, зрідка киваючи.
– Мама сказала… – Марина запнулася. – Сказала, що ви з Ганною…
– Ні, – спокійно відповів батько. – Я познайомився з Ганною через рік після того, як пішла твоя мама.
– Справді?
– Так. Знаєш, я довго не міг повірити, що твоя мама не повернеться. Чекав. А потім зрозумів – треба жити далі. Заради тебе.
Марина притулилася до батька, як у дитинстві: – Вибач, що запитала.
– Усе правильно. Сумніви потрібно вирішувати.
Наступного дня Марина повернулася додому. Валентина зустріла її в сльозах:
– Пробач мені! Я не повинна була говорити таке про твого батька. Я просто… я так боюся залишитися одна.
– Мамо, – Марина втомлено опустилася в крісло. – Ти не залишишся сама. Тітка Віра чекає на тебе. У тебе буде дах над головою і робота. А далі – усе в твоїх руках.
– Але як же ти? Невже зовсім не сумувала за мною?
– Сумувала. Щодня сумувала. Двадцять років сумувала. А тепер… тепер я просто хочу, щоб ти почала своє життя. Без маніпуляцій, без спроб за мій рахунок вирішити свої проблеми.
Валентина довго мовчала, дивлячись у вікно:
– Коли я їхала, мені здавалося – попереду нове життя. Красиве, легке. Михайло обіцяв золоті гори. Казав – будемо подорожувати, відкриємо свою справу…
– І що сталося?
– Перші п’ять років усе йшло добре. Потім почалися проблеми з бізнесом. Михайло став дратівливим, дедалі частіше затримувався на роботі. А три роки тому в нього з’явилася молода помічниця…
– Мамо, – перебила Марина. – Це все сумно. Але чому ти не працювала сама? Не намагалася стати незалежною?
– Михайло вважав – дружина має бути домогосподаркою. Я звикла, що він усе вирішує. А тепер… – Валентина безпорадно розвела руками.
– Тепер саме час навчитися вирішувати самій.
Наступного дня вони разом поїхали до тітки Віри. Та жила в невеликому містечку за годину їзди від Харкова, у затишній двокімнатній квартирі.
– Валя, – зустріла сестру тітка Віра. – Ну нарешті за розум взялася.
Валентина хотіла огризнутися, але промовчала. Тітка Віра показала їй кімнату:
– Розташовуйся. Завтра підемо в магазин, познайомлю з Тетяною Сергіївною – майбутньою начальницею.
Коли мати розбирала речі, тітка Віра відвела Марину на кухню:
– Не переживай. Я за нею догляну.
– Дякую. Я допоможу матеріально, якщо що.
– Не треба. Нехай сама встає на ноги. Їй давно треба.
Прощання вийшло сухим. Валентина трималася відсторонено, але коли Марина вже сіла в машину, раптом вибігла на вулицю:
– Доню! Вибач мені… за все.
Марина кивнула:
– Дзвони, мамо. Не через двадцять років – а просто дзвони.
Через тиждень у квартиру Марини в’їхали Дарина з чоловіком. Максим одразу зайнявся дрібним ремонтом – підтягнув кран, полагодив дверну ручку. Дарина наповнила будинок затишком – розставила квіти, повісила нові фіранки.
Марина тимчасово перебралася до батька за місто. Щоранку вона їздила до Харкова на роботу, а ввечері поверталася в батьківський дім, де пахло свіжою випічкою.
– Ганна, друга дружина батька, дуже любила готувати.
Валентина зателефонувала через місяць:
– Уявляєш, мене підвищили! Тепер я старший продавець. І ще вчуся на курсах бухгалтерського обліку – вечорами.
– Молодець, мамо. Я рада за тебе.
– Марино… Дякую тобі. Якби ти тоді не наполягла…
– Усе добре, мамо. Головне – не зупиняйся.
Через два місяці Дарина з Максимом переїхали в службову квартиру. На новосілля зібралися всі – батько з Ганною, молодші сестри, Марина. Валентина надіслала подарунок – гарний чайний сервіз і листівку з привітаннями.
Марина повернулася у свою квартиру, але щось змінилося. Вона більше не відчувала тієї тяжкості, з якою жила стільки років. Дитяча образа на матір поступово відпускала, змінюючись спокійним прийняттям: кожна людина йде своїм шляхом, робить свої помилки і сама відповідає за свої рішення.
Увечері вона стояла біля вікна, дивлячись на вогні, що запалюються в будинках. Задзвонив телефон – Дар’я надіслала фотографію: вони з чоловіком у новій квартирі, щасливі, усміхнені.
“Дякую тобі за все!” – свідчив підпис.
Марина посміхнулася. У житті не буває ідеальних рішень і простих відповідей. Але бувають моменти, коли потрібно знайти в собі сили сказати “ні” – навіть найближчим людям.
Не з помсти чи образи, а тому що іноді любов проявляється саме в тому, щоб дозволити людині самій знайти свій шлях.
Вона набрала номер:
– Привіт, мамо. Як ти там?
