— Мамо, ти що?! — здивувався Ілля.
— Що я? — не зрозуміла Анна Вікторівна.
— Я думав, ти нам допоможеш! Ми на тебе розраховували, а ти нас підвела!
— Я?! Підвела? — Анна Вікторівна була обурена до глибини душі. На її очах з’явилися сльози.
Вони посварилися з сином. Він пішов, гнівно грюкнувши дверима, не звертаючи уваги на те, що мати плаче. Ніби йому було все одно.
— Ось як так? Живеш-живеш і не думаєш, що може таке статися. Адже рідні люди! — журилася Анна Вікторівна, ділячись з подругою своїми сумними новинами.
Подруга Елла Андріївна, засмучено знявши окуляри в товстій оправі, похитала головою. Вона подумала про своїх дорослих дітей: а ну як і у неї таке трапиться? На вигляд ніби все тихо-мирно, полюбовно, а копни глибше і виходить, що все це нещиро і до матері одне лише споживче ставлення.
— А це знаєш, як кажуть? Поки по шерстці гладиш, все добре, а як проти, так зовсім по-іншому… — сказала вона задумливо.
— Та що ж я такого жахливого зробила?! — журилася Анна Вікторівна. — Ніби Ілля не знав, що я скоро на пенсію виходжу!
… Анна Вікторівна ось уже рік готувалася до свого виходу на пенсію. Думала, планувала, вирішувала. Пенсійний вік вона переступила вже багато років тому, але продовжувала працювати. Здоров’я, за яким жінка ретельно стежила, дозволяло їй працювати і далі, але вона втомилася. І морально, і фізично.
Син Ілля був зовсім дорослий, мав сім’ю: дружину і двох дітей-підлітків, жив окремо в тому ж місті.
— Ось вийду на пенсію, собаку заведу, будемо з ним гуляти, — мрійливо говорила Анна Вікторівна Елле Андріївні. — Зараз, поки працюю і не завожу нікого, що з того? Буде бідний вихованець один сидіти цілими днями, занудьгує, та ще вити почне, сусіди почнуть скаржитися.
На восьмому поверсі, прямо піді мною, сусіди жили колись, у них хаскі був, так вони, як йшли всі рано вранці на роботу, той залишався один і вити починав, та голосно так, прямо з розуму нас всіх зводив.
Добре, що я теж на роботу потім йшла, а інші сусіди як, не знаю. Чи то господарі його в кімнаті замикали, чи то що ще, але гуркіт стояв, скрегіт, він там і на двері кидався бідолаха від самотності…
— Не треба заводити собаку, раз нікому за ним наглядати! — стиснувши губи, промовила Елла Андріївна. — У нашому будинку на другому поверсі у однієї жінки теж шпіц цілими днями гавкає.
У нас же п’ятиповерхівка, ліфта немає, ось всі, хто по сходах піднімаються, чують цей гавкіт, хоч вуха затуляй. І скаржилися, і говорили їй, все марно.
— Ну, так ось, — продовжувала мріяти Анна Вікторівна, — Заведу собі песика. А ще куплю велосипед. Хочу багато їздити, знаєш, як це корисно! А взимку на лижі встану. Ще хочу записатися в студію розтяжки. Спорт в нашому віці просто необхідний!
— Це ти, матір, переборщила, розтяжка! Скажеш теж! — засміялася Елла Андріївна.
— Нічого смішного! Моя невістка, дружина Ілюшина, ходить в студію балету, ну така у неї мрія завжди була з дитинства займатися балетом, зараз за гроші хоч чим можна займатися, тільки плати. І ось там у неї в групі досить багато літніх.
І дуже літніх, так. Класичною хореографією займаються… Ти б краще перестала сміятися, і сама б чимось корисним зайнялася, — Анна Вікторівна навіть образилася на подругу. — Пенсіонери що, не люди?!
— Ну, вибач! Я уявила нашу Семенівну, мою сусідку, біля балетного верстата, — посміявшись і витираючи сльози, промовила Елла Андріївна.
— Ну так, Семенівна твоя краще біля токарного верстата виглядала б! — Анна Вікторівна перестала ображатися і теж розсміялася…
Словом, мріяла Анна Вікторівна про вихід на пенсію давно, та все не наважувалася. А потім наважилася. Оголосила своє рішення начальству, взяли на її місце молоду дівчину, стала її Анна Вікторівна потихеньку навчати, передавати секрети майстерності.
З сином Іллею Анна Вікторівна про свою пенсію теж не раз говорила. Але він, як завжди, пропускав її слова повз вуха. Ілля любив розповідати матері про себе, про дружину, про дітей. А слухати не дуже любив.
Хоча мати його, звичайно, навчила ввічливості, але було помітно, що він ледь терпить, поки співрозмовник договорить, щоб почати знову розповідати про себе.
Анна Вікторівна часто нарікала, що це вона, напевно, його так привчила, коли він ще вчився в школі. Садила, бувало, сина поруч із собою на диван і розпитувала, як справи, та що у нього сталося за день. Все детально, докладно. Потім уроки готували разом, переказ тексту, вірші вчили. Так і повелося, що Ілля говорить, а мати слухає.
— На пенсію вийду через місяць, буду частіше гуляти… — почала говорити Анна Вікторівна, коли Ілля приїхав до неї в черговий раз в гості.
Син, який сидів поруч з матір’ю на дивані і щось ліниво переглядав у своєму телефоні, підняв брови і подивився на матір.
— Через місяць?! — запитав він і навіть підвівся від подиву. — Зачекай, ти що, все-таки виходиш на пенсію?
— Ілле, я тобі вже сто разів казала! — обурилася Анна Вікторівна.
— Мамо, послухай… Тобі зараз не можна нікуди йти, — раптом заявив Ілля, відклавши телефон.
— Зачекай трохи. Ми хотіли машину поміняти, кращу купити. Наша вже не нова, треба встигнути продати, поки ціна на неї не впала нижче плінтуса. Я думав, ти нам допоможеш, кредит візьмеш.
— Приїхали! Чому я? У тебе хороша зарплата, у Олени теж. Беріть свій кредит на здоров’я…
— Мамо, ти що, забула? Мене звинувачуєш у поганій пам’яті, а сама нічого не пам’ятаєш. У нас більшу частину складає сіра зарплата. А біла — кіт на плакав. У мене десять, у Олени сім тисяч. Хто нам кредит дасть? Адже машина коштує чималих грошей. Почекай поки йти, не час.
— Як це, почекай? Я і начальство вже попередила, замість мене людину взяли, та й офіційно у мене вже все, останні тижні допрацьовую. Перегравати не хочу, навіть не проси.
— Ах так?! Егоїстка ти, мамо, ось що я тобі скажу! Підвела нас! Не попередила! Ми на тебе, між іншим, розраховували, — Ілля говорив ці образливі слова і нервово ходив по кімнаті, розмахуючи руками.
У якийсь момент він зачепив скляну вазу, що стояла на столі, підхопив її в останню секунду і з силою поставив назад на стіл. Від удару ваза розкололася, по ній розійшлися тріщини, і вона, немов у сповільненій зйомці, розділилася на дві великі частини і розсип маленьких шматочків.
Анна Вікторівна ошелешено дивилася на уламки, що лежали на столі, а син просто розвернувся і пішов у коридор. Він натягнув свою куртку, взув кросівки і вийшов, грюкнувши дверима.
Анна Вікторівна застигла з відкритим ротом. Син завжди був запальним і імпульсивним, але з нею він ніколи так себе не поводив. Було дуже прикро.
«Це я егоїстка?!» — думала про себе Анна Вікторівна, ковтаючи сльози і намагаючись акуратно зібрати уламки вази в непотрібну коробку, щоб викинути. У якийсь момент вона все ж порізала палець і побігла на кухню, щоб взяти з аптечки перекис водню і зупинити кров.
Трохи повозившись з відкриванням пляшечки і діставанням вати (однією рукою це було зробити нелегко), вона зупинила кров, перебинтувала палець і пішла назад у кімнату, збирати уламки. У душі все буквально кипіло від образи на сина.
— Я егоїстка, звичайно, так… Тому і подарувала йому перед весіллям свою спадкову квартиру, яка мені дісталася від тітки. А ще раніше на свої гроші відремонтувала її. Щоб вони з молодою дружиною не поневірялися по чужих кутках.
Нате, живіть на здоров’я! А могла ж її здавати! Це я була егоїстка, коли без розмов брала лікарняні майже кожен місяць і сиділа з маленькими онуками, коли вони хворіли?
І сама ж одного разу при цьому хворіла, між іншим, спину лікувала, ледве розгиналася, але це нікого не цікавило, онуків все одно привезли! Мамо, допоможи! Мамо, треба! І мама, випила знеболюючих, йшла і допомагала.
І ночей не спала з дітьми, що мали температуру, ходила, як тінь, але це ж дрібниці!
А коли вони мені привезли онуків, а я після операції, сама ніяка, по стіночці ходила, теж егоїстка? Ну, у них же путівки! Гарячі путівки взяли спонтанно, вигідно дуже, відпочити захотіли, мама знову виручила.
А батьки Олени весь час, то вони не можуть, то захворіли, то взагалі поїхали далеко і живуть тепер там. Зовсім не помічники. Але егоїстка — я!
Зазвучав сигнал мобільного телефону. Анна Вікторівна відповіла на дзвінок.
— Може все-таки передумаєш? — без передмов і вибачень відразу з місця в кар’єр почав син. — Ну, мамо, ну дуже потрібно!
— Ні. Я вже пояснила тобі. Все. Це питання вирішене. Ні, — спокійно і твердо промовила мати. Цей спокій коштував їй величезних зусиль, ще трохи і вона б розплакалася від образи, але син уже кинув слухавку.
***
— Так і посварилися. Два місяці не спілкуємося, — сумно розповідала Анна Вікторівна подрузі. Елла Андріївна їздила надовго в гості до старшого сина і його сім’ї, тому не знала про сварку подруги.
— Ні він не дзвонить, ні я. Ось як так? Я дзвонити не буду, але син! Повинні ж бути якісь почуття в душі до матері?
— Ай, та годі тобі, що від них ще чекати! Діти виросли, мати стала непотрібною, що тепер з тебе толку?! Того й дивись, сама допомога знадобиться! — сердито промовила Елла Андріївна. — Змирися вже з цим.
— Не можу. Прикро. Я не заслужила такого ставлення…
Як тільки вийшла на пенсію, Анна Вікторівна, як і збиралася, купила цуценя. Стала багато часу проводити з ним, гуляючи на вулиці. А також купила велосипед і часто каталася на ньому.
Вона вела активне, цікаве життя, повне приємних турбот, і нудьгувати їй не було коли. Однак ні-ні, та й згадувала вона онуків і сина. Та й невістку згадувала, начебто хороша ж жінка. І вони з нею ніколи не сварилися…
***
— Так не годиться, — говорила Олена чоловікові, вкотре. — Мати є мати. Навіщо ти на неї так насідав? Ну не хоче вона більше працювати, це її право! А машина нам нова не так вже й потрібна, можна на цій поки їздити.
— Тобі вона не потрібна. А мені дуже навіть потрібна, ти нічого не розумієш, — тихо відповів чоловік, стоячи спиною до дружини і схрестивши руки на грудях. Він дивився у вікно і думав. Ця ситуація йому самому не подобалася.
— Ти як маленький, їй Богу! Мама тобі все винна!
— Олено, не злися, і так нудно! — різко сказав Ілля і вийшов з кімнати.
— Ох ти ж батюшки! — пирхнула Олена і почала готувати вечерю. А сама все думала про свекруху. Їй було соромно за те, що Ілля посварився з матір’ю і не спілкується з нею.
Адже вона їм ніколи нічого поганого не зробила, а тільки допомагала. Але чоловік не розумів і продовжував ображатися.
***
— Ганно Вікторівно, вибачте нас! Ілля ж запальний, ви ж знаєте! Наговорить, сам не знає чого, а потім переживає. А миритися не вміє. Але я бачу, що він ходить, як у воду опущений, — гаряче говорила Олена.
Вона дивилася на свекруху і відзначала, що, вийшовши на пенсію, та стала виглядати свіжіше і молодше. Свекрусі було сімдесят два роки, але зараз вона виглядала на шістдесят, не більше. «Молодець, Анна Вікторівна!» — подумала Олена із захопленням.
Вона приїхала до свекрухи в гості з дітьми, не сказавши про це Іллі. Чоловік метушився в пошуках нової роботи і перебував на черговій співбесіді.
— Я така рада вас бачити, моя дівчинко! — сказала Анна Вікторівна і обійняла невістку. — А що з машиною?
— Та нічого. Не беріть до голови. Ілля шукає роботу з нормальною білою зарплатою. Ось влаштується, відпрацює три місяці і буде кредит на себе брати, — відповіла Олена. — А ось і він!
У Олени просигналив телефон, і вона відповіла на дзвінок.
— Та ти що! Здорово, вітаю! Ні, ми не вдома… Ні… Де? У твоєї мами, ось де. Так? Ну, добре, — Олена поклала телефон на стіл і загадково посміхнулася.
— Мамо! Бабусю! Можна ми з Річі погуляємо? — заглянувши в кімнату, запитали діти Олени Поліна і Слава.
— Погуляйте! — за двох відповіла Анна Вікторівна. — Він дуже любить прогулянки, та й погода гарна. Тільки повідець візьміть, Річі ще погано слухається.
Весело переговорюючись, діти пішли з собакою на вулицю і незабаром Олена та її свекруха побачили у вікно, як вони попрямували стежкою в бік парку.
— Зовсім великими стали… — промовила Анна Вікторівна, милуючись онуками.
— Так. Вибачте Іллю, він не хотів вас образити, — ще раз промовила Олена і обійняла свекруху, у якої на очах заблищали сльози.
Коли через годину Поліна і Слава повернулися з прогулянки і сіли в кухні пити чай, раптом хтось подзвонив у двері.
Анна Вікторівна пішла відкривати і побачила сина, а точніше спочатку побачила великий букет квітів, а за ним сина. Ілля увійшов у передпокій, вручив матері квіти, і вона знову розплакалася.
— Мамо… Я це… Купив вазу, схожу на ту, що розбив у тебе тоді, — промовив Ілля, дістаючи з пакета, який тримав у руках, велику коробку і вручаючи її матері.
— Ого! Яка краса! — захопилася Анна Вікторівна, розпакувавши подарунок. — Тільки на стіл я її, мабуть, ставити не буду. У мене тепер з’явився бешкетник, який любить тягнути за скатертину і все скидати на підлогу. Сховаю я цю красу в скляну шафу.
— Мене обіцяли взяти на роботу, Олено, уявляєш! Зарплата вся біла, нарешті буду як нормальна людина, — сказав Ілля і обійняв дружину.
Анна Вікторівна поставила вазу в шафу і подивилася на сина з невісткою. Вона посміхнулася і подумала про те, що Іллі пощастило зустріти таку мудру жінку в особі Олени.
— Це вона мене надихнула на пошуки нової роботи! — важливо повідомив Ілля матері, продовжуючи обіймати дружину.
— Молодці, діти, — посміхнувшись, сказала Анна Вікторівна…
***
— Так і помирилися. Хороша у мене невістка! — розповідала потім Анна Вікторівна подрузі.
— Так… Якби не вона, так і дулися б один на одного, Ілля нізащо б не прийшов миритися, дуже гордий, — посміхнулася Елла Андріївна.
— У тому-то й справа! А сам же переживає, я-то знаю…
— Все добре, що добре закінчується.
— Зовсім не закінчується, я б навіть сказала, що тільки починається, — загадково сказала Анна Вікторівна.
— Що починається? — не зрозуміла подруга.
— Олена, виявляється, чекає дитину, третій місяць пішов. Вчора мені дзвонила і розповіла…
— Ось тобі раз! Тепер зрозуміло, що твоя прекрасна Олена так стелилася перед тобою. Бабусина допомога скоро знадобиться!
— Може знадобиться, а може й ні. Старші діти вже великі, допоможуть, якщо що. Але, знаєш, я тут подумала, це ж добре, що ти комусь потрібна, правда ж?
— Добре! Якби не було у нас дітей і онуків, сиділи б ми з тобою як дві палиці в лісі, безглузді і нікому не потрібні. Самі б давно вже завили від туги, — погодилася Елла Андріївна і засміялася. — А я, знаєш, сходила в студію балету, купила абонемент, буду займатися. Тільки не смійся!
— А чого мені сміятися? Молодець! — похвалила подругу Анна Вікторівна, але все ж не втрималася і розсміялася в кулачок.Спеціально для сайту Stories
