–Безпорадний слимак – твій зять!
–Ну-у, по-перше, він мій так само, як і твій. А по-друге, так не можна, Толю. Еля його любить, і він не такий вже й безпорадний.
– Такий-такий: безпорадний, малозабезпечений, та ще й з дурними амбіціями та принципами. Сам – у злиднях жив, і житиме, вибиратися звідти не бажає, та ще й наших – туди ж.
– Не розпалюйся! Не розпалюйся! Знову серце прихватить. Ти цього хочеш? – зітхнула вона, – Не так уже й погано.
– Це ти сама себе заспокоюєш. Я чув – не спала вночі.
Анатолій Андрійович сидів у кріслі на вечірній веранді свого солідного двоповерхового будинку.
Ще вчора тут бігали онуки, а сьогодні – вони з дружиною Лілією – самі. Дочка з зятем переїхали в маленьку двокімнатну квартиру до його матері. Розташовувалася ця квартира в «непрестижному», як казав Анатолій, районі і такому ж будинку.
Та й зять дістався їм «неповноцінний». Що ж поробиш.
Старший син був іншим. Хоч і завдав клопоту, невдало одружившись уперше, але все ж послухався батьків – «завершив» той перший шлюб, і зараз жив із другою дружиною, у повній злагоді з батьками.
А Анатолій, будучи людиною в місті не останньою, що обіймав посаду заступника голови з питань транспорту, міг і хотів своїм дітям допомогти. Його син уже теж обіймав вагому посаду в адміністрації з перспективами кар’єрного зростання, мав свою прекрасну чотирикімнатну квартиру, будував будинок за містом.
Син, як розсудлива людина, розумів, що без допомоги батьків жити не так вже й солодко.
А ось дочка… Ліля народила Елю пізно. Дочка була їхньою втіхою, маленьким щастям, завжди була оточена турботою, благополуччям і достатком.
Зять же Сергій ріс із матір’ю — простою жінкою, робітницею місцевого заводу. Звик задовольнятися малим, розкоші не бачив, виріс, як бур’ян у дворі… Ось так і виріс.
Він не читав тих книг, які, на думку Лілії, мали прочитати всі діти в дитинстві, байдуже дивився на шедеври мистецтва.
Коли вони вперше прийшли до драматичного театру, Сергій просидів недовго. Чекав на них у коридорі, розглядаючи ліпнину стелі. Специфіка ліпнини зацікавила його набагато більше, ніж оперна вистава трупи артистів.
Ліля була в шоці, Анатолій заспокоював.
– Нічого. Зробимо й з нього людину. Раз Елька любить …
Але, на жаль, зять виявився ще й непокірним– він не приймав допомогу. Точніше так: не все приймав.
До перших пол.гів Елі вони жили у його матері. Елька страждала – це було видно по ній. Але вперто тримала сторону чоловіка: «Ми самі повинні всього досягти».
Рік пішов на те, щоб батьки вмовили їх переїхати до них у будинок. Вони облаштували для дітей дві кімнати, окремий вхід, допомагали з новонародженою Даринкою і часто їздили до себе в квартиру, щоб дати молодим побути наодинці.
І все одно обоє відчували, що Сергій перебуває «не в своїй тарілці». Він нібито був у гостях. Тут він не відчував себе главою, не був господарем. Навколо онуки крутилися бабуся й дідусь, не даючи йому стати справжнім, потрібним дочці батьком.
– Сергій хоче орендувати квартиру, – сказала якось Еля, опустивши очі.
Вони обідали в суботу, всі, крім Сергія, були вдома.
– Квартиру? Цікаво, на які гроші? Адже він мене не слухає – не хоче кидати свої дешеві підробітки.
Анатолій вже не раз пропонував зятю допомогу в працевлаштуванні. Не те щоб йому було, прямо, легко просунути зятя на хорошу посаду в адміністрації, але на посаду з перспективою подальшого просування – цілком можливо. Ось тільки для цього потрібне бажання і прагнення самого зятя, а його-то якраз і не було.
– Дякую. Мене влаштовує моя робота. Я сам якось дам собі раду.
– «Якось» нас не влаштовує. Ти ж розумієш, що ми лише допомогти хочемо. Це ж наша дочка, онука…
А незабаром народився й онук. Чи варто говорити, що, живучи з батьками, Сергій та Еля не знали матеріальних проблем? Онуків забезпечували від електричної гойдалки до останньої пінетки, вартість подарунків для Елі часом перевищувала місячну зарплату Сергія.
– Еля, це тобі за онука від нас з татом, – теща простягала коробку, а в ній золотий годинник відомої фірми.
– Ого! Мамо, та він же коштує ого-го…
– Ну, що ми – за онука не можемо зробити дорогий подарунок? – теща поглядала на Сергія.
Він подарував квіти та парфуми.
Звісно, холодильник, який наповнювали батьки, був і їхнім холодильником. Так вважали Анатолій і Ліля. Так звикла вважати й Еля.
Але в один момент Сергій раптом купив і привіз додому новий холодильник.
– Що це, Сергію? Навіщо? – вийшла у двір до кур’єрів Лілія.
– Пора нам з Елею і своїм господарством розширюватися. Тепер наші продукти будуть окремо. Ми й так довго за ваш рахунок харчуємося, – промовив він, розпаковуючи холодильник, не дивлячись на тещу.
– Так для нас це зовсім не обтяжливо. Ми ж не проти. Ми навіть раді.
– Але це неправильно. У нас – своя сім’я, діти.
– Діти… Та вони ж – наші онуки! І куди ти його? – дивилася вона на місткий холодильник, – Він же весь інтер’єр зіпсує.
Ліля була м’якою, а ось Анатолій був категоричним. Повернувшись з роботи, він заявив, що холодильник із кімнати треба прибрати.
– Тільки спробуй – не пускати дитину до нашого холодильника! Я тобі руки відірву! – погрожував він зятю.
Почалася сварка. Вони обоє кричали. Злива, що почалася за вікном, намагалася, але не могла заглушити їхні крики. Потім Еля і Сергій зачинилися в кімнаті, а вранці, коли Анатолій уже був на роботі, зібралися виїжджати.
– Толя! Вони їдуть. Куди-куди! До Світлани. У цю тісноту. Господи! Що ж робити?!
– Нехай їдуть! – Анатолій відключився, але Лілія точно знала – він теж мучиться зараз – шкода онуків.
Вона зрозуміла, що з Сергієм говорити марно, намагалася зупинити дочку.
– Мамо, я з Сергієм. Ну, він же не може жити з татом. Та й взагалі, нам не треба допомагати. Ми самі хочемо спробувати, без вас.
– Але там же ніде розвернутися.
– Орендуємо житло потім…
– Це дорого!
– Нічого, затягнемо паски. Інакше ніяк, мамо. Я Сергія не залишу.
– Це, звичайно, твоє рішення. Але нерозумно жертвувати щастям дітей через упертість або заради чиїхось амбіцій.
Еля подивилася матері в очі.
– А щастя дітей тільки в метрах, достатку та присутності бабусі?
Лілія розгубилася, не знала, що відповісти. Вона дивилася на дочку, ледь приховуючи розчарування.
Ох! Стільки вкладено в неї! Такі надії! А вона сама заганяє себе в безглузде життя. Лілія промовчала, просто образилася і пішла в спальню. А коли дочка заглянула, щоб попрощатися, не стала виходити.
– Ми поїхали, мамо. Не все взяли. Сергій завтра після роботи приїде ще раз.
Вночі Лілія не спала.
– Безпорадний слимак – твій зять!
– Ну-у, по-перше, він такий самий мій, як і твій. А по-друге, так не можна, Толю. Еля його любить, і не такий вже він і безпорадний.
– Такий-такий: безпорадний, малозабезпечений, та ще й з дурними амбіціями та принципами. Сам – у злиднях жив, і житиме, вибиратися звідти не бажає, та ще й наших – туди ж.
Але Лілія за цю ніч багато чого передумала. Вона вчинила неправильно – треба було по-доброму попрощатися. Онуків все одно треба бачити, і допомагати їм треба.
Ненав’язливо допомагати грошима. Хоча б поки Еля не працює.
–Не хвилюйся! Не хвилюйся! Знову серце не витримає. Ти цього хочеш? – зітхнула вона, – Не все так уже й погано.
– Ти просто себе заспокоюєш. Я чув, що ти не спала вночі.
***
– Скільки? Щось дуже дешево… Підозріло дешево, Елю.
– Сергію, просто він завтра їде. Треба сьогодні укласти договір. Я так зрозуміла: для нього головне – комунальні платежі і відсутність турбот.
– А про дітей ти говорила?
– Ну, звичайно. Сергію…
–Та добре, добре. Давай домовляйся про зустріч, подивимося.
– Ура! Зараз тобі фотки кину.
Метушлива від нетерпіння і надії на те, що скоро вони виїдуть з квартири свекрухи, Еля зателефонувала господареві житла і домовилася про зустріч.
Як не намагалася Еля звикнути до тісноти, до життя зі свекрухою, це все одно її обтяжувало.
Вони влаштувалися у великій кімнаті – зі старомодною полірованою стінкою, кришталем і порцеляновими рибками. Тут же зібрали дитячі ліжечка для сина і доньки.
Свекруха за звичкою поверталася до них, сподіваючись ввечері подивитися телевізор, але згадувала, що тепер ця кімната вже не належить їй, просила вибачення, розверталася і йшла геть.
Жінкою вона була скромною, старанною і надмірно поступливою. Хвилювалася, надмірно метушилася, мріючи, щоб невістці в її домі сподобалося. Тут Еля не відчувала себе господинею. Побут, звичний свекрусі, її гнітив.
Вона розуміла, що свекрусі з ними нелегко – у них галасливі маленькі діти.
І хоч у цій квартирі ще до весілля Сергієм був зроблений пристойний ремонт, замінені вікна та двері, сантехніка й батареї, але все одно низькі стелі, тіснота кухні й навіть вид з вікна тиснули на Елю.
А ще більше тяжіла невизначеність майбутнього. Її майбутнього і майбутнього дітей. Вона посміхалася Сергію, вголос говорила, що все її влаштовує, але мріяла переїхати в пристойну квартиру.
Коли ж вони почнуть жити самостійно?!
Тому так завзято вона й взялася за пошук орендованої квартири. Сергій обмежив її фінансово, знайти пристойну квартиру за цю суму було практично нереально.
Вона перебрала безліч варіантів в інтернеті, обдзвонила агентства, ріелторів. Гуляла з дітьми, годувала їх, дивилася в екран телефону — шукала.
І раптом. Це оголошення випливло якось випадково. Вона швидко переглянула фотографії, схопила з столика фломастер і написала на малюнку доньки номер телефону.
Донька обурювалася, але Елі вже не було діла до дрібниць. Вона набрала господаря. Через п’ять хвилин вона вже дзвонила чоловікові. Здавалося, удача посміхнулася їм.
Вона так хотіла орендувати саме цю квартиру, що не довірила це одному Сергію, а зібралася і сама.
Був жовтень, стояли холодні дні, вона тепло одягла дітей, майже бігом по сльотавій дорозі мчала на зупинку. Квартира знаходилася на іншому кінці міста, у хорошому районі.
Сергій мав приїхати на зустріч із господарем з роботи. У призначений час вона вже виходила з автобуса, розклала візочок і попрямувала за адресою.
Район, у якому здавалася квартира, був новим: сучасні яскраві двори, сімнадцятиповерхівки.
Еля зателефонувала чоловікові, він здивувався, але нічого не сказав. Сказав, що скоро теж буде.
Еля навіть встигла посидіти біля пісочниці, гойдаючи сина і дивлячись на доньку, яка бігала по дитячому містечку. Тут, на відміну від їхнього двору, були викладені доріжки, висаджені молоді деревця.
На лавках сиділи такі ж, як і вона, молоді мами. Дітей було багато.
От би вдалося орендувати житло тут!
Господар зателефонував, повідомив, що він на місці, а незабаром приїхав і Сергій.
За простору двокімнатну квартиру з чудовим ремонтом площею шістдесят квадратних метрів господар, чоловік невеликого зросту років сорока, просив десять тисяч і оплату комунальних послуг.
– А чому так дешево? – запитав Сергій.
– Вам не підходить?
– Та ні, просто…
– Знаєте, мені головне – щоб надійно і надовго, щоб комунальні послуги – вчасно. Я в Німеччині живу, приїжджати не зможу. А ви, я бачу, серйозні люди. Квартира під наглядом. Чого ще треба?
Сергій знизував плечима, не вірив такому щастю, сумнівався. Якщо так, чому чоловік дав оголошення, а не здав через знайомих?
Однак документи були в порядку, договір вони уклали, і на вихідних переїхали сюди.
Еля була щаслива. Нарешті вона — повноправна господиня!
І потекли дні молодого самостійного життя. З гордістю вона повідомляла батькам, що у них усе добре, що орендували дуже пристойну квартиру, не бідують. І їхніх доходів цілком вистачає на гідне життя.
Незабаром мама приїхала в гості, хвалила квартиру та господарство доньки. Еля пишалася.
Ось так! Її Сергій — не «бродяга», як назвав його батько у гніві, а цілком заможний чоловік.
Про вартість оренди вони не говорили. Само собою було зрозуміло, що така квартира не може бути дешевою.
Поступово стосунки з батьками налагодилися. Вони навіть приїхали в гості. Сергій з батьком не розмовляв, лише привітався і попрощався. А Еля розуміла, що Сергій теж пишається тим, що зміг непогано влаштувати свою сім’ю – ніби доводив тестю, що й він на щось здатний без будь-якої допомоги з боку.
У дворі вона швидко познайомилася з молодими мамами, склалася компанія, встигла завести подруг.
І одного разу у дворі дізналася, що сім’я її нової знайомої Юлі, молодої матусі двох дівчаток, орендує цих будинках однокімнатну квартиру за двадцять п’ять тисяч.
– А ви скільки за двокімнатну платите? Дорого ж…, – запитала її Юлія.
– Та я й не знаю. Чоловік платить. Не вникаю, – відмахнулася Еля.
Еля була не дурна, шукала підступ, задавала питання в інтернеті. З Сергієм теж часто розмовляли про це. Але відповіді так і не знайшли.
Просто пощастило. А від добра добра не шукають.
А ось до травня Еля згадала, що в підвалі рідного будинку у неї зимують цибулинні квіти. Вона зателефонувала матері, але та трубку не взяла. Еля вирішила поїхати. Тут, у квартирі, квітів не було, та й нова подруга Юлія зацікавилася і легко взяла на себе дітей.
У будинку нікого не виявилося. Мамин телефон вимкнений, батька Еля турбувати не стала.
Вхід у підвал знаходився у передпокої їхнього великого будинку, під сходами, що вели на другий поверх. Блідо-жовтий квітковий паросток дивився на неї з докором — запізно.
Вона підхопила пару горщиків, зробила крок нагору, як раптом почула голоси батьків. Зачинилися вхідні двері.
«Ось і чудово. Можна побачитися, трохи поговорити», — встигла подумати вона. Вона зробила ще один крок нагору.
– Дурням ніколи не щастить даром. Це правда, моя люба, – продовжував розмову батько, – А наш зять і є самозакоханий дурень, раз повірив, що йому так пощастило з квартирою.
– Та й Еля ж повірила, – відповідала мама, – Начебто не дурна.
– Не дурна. Просто любов сліпа. Закохана, як кішка, ось і… А гординя просто розриває їх. Ось дурня! Ха, – посміхався батько.
Еля так і завмерла з однією ногою на сходинці. У передпокої стояла її сумка, у підвалі горіло світло, але батьки помітили це занадто пізно.
–Еля? – побачивши сумку, покликала Лілія, – Ти що, вдома?
Еля вийшла з підвалу з горщиками в руках. І незрозуміло, хто був сумнішим: квіти чи вона.
–Ох, Еля, – розгублено бурмотіла мати. – А чому не подзвонила? Ой, у мене телефон розрядився, я… Ти все чула?
–Так. Так що там з нашою квартирою?
Виявилося, все дуже просто. Батьки змушені були зізнатися. Це оголошення якимось чином підкинув Елі помічник батька, працівник сайту їхньої адміністрації. Вона була дорогою, батько легко домовився з господарем, заплативши наперед, та ще й з гаком за брехню.
А вони з Сергієм вирішили, що їм дуже пощастило. Невиправдано дурно й наївно вирішили.
– Еля, ну, ти нас теж повинна зрозуміти. Ми не могли допустити, щоб ви опинилися в якихось злиднях. Ти зрозумій…
Мама виправдовувалася, а батько дивився похмуро.
Еля перебувала у стані внутрішнього заціпеніння. Лише через деякий час заціпеніння відпустило, зникло, як тінистий приплив, залишивши після себе острівці брудного мулу. Треба було прийняти реальність, усвідомити її, а для цього потрібен був час.
Вона збирала горщики в пакет, а мама метушилася поруч, виправдовуючи свій проступок, просячи вибачення. У Елі на душі лежала туга. У передпокої з’явився батько.
— Елька, бери дітей і приїжджай додому. Досить вже тинятися по квартирах.
— А Сергій?
— Нащо він тобі потрібен! — махнув рукою батько.
— Потрібен, тату. І мені, і дітям.
Лише в автобусі вона прийшла до тями. Треба було прийняти рішення: говорити про це Сергію? І чим ближче вона під’їжджала до будинку, тим більше сумнівалася.
Вже біля під’їзду Юлі набрала номер господаря квартири. Він зізнався – так, квартиру йому оплатив Анатолій Андрійович. Трохи оплати поклали на них, щоб не було зовсім неправдоподібно.
– Щось сталося? Невже через квіти так засмутилася, Елю? Ти просто не в собі, – запитувала Юлія.
Розповідати їй Еля не стала. Сама ще не переварила, не обдумала.
А ось Сергію не розповісти не змогла. Просто не змогла. Розповіла того ж вечора.
– Сергію, ну, не мовчи. Я ж не винна.
– Завтра почнемо шукати інше житло.
– Тато оплатив рік, до жовтня, – нагадала вона, опустивши очі.
– Завтра почнемо шукати квартиру, Елю.
Вона встала з-за столу, пройшла в кімнату і повернулася з золотим годинником відомої фірми.
– Це зайве, Елю.
– Це моє рішення. Я продам.
Анатолій Андрійович, шанована і важлива в місті людина, тепер не знав, де живуть його дочка і онуки. Не знала цього і його дружина.
Дочка не зникла, вона дзвонила, надсилала фото онуків, але в гостях з того самого часу не бувала, скільки Лілія не благала дочку – привезти онуків. У гості теж не кликала.
