– А я казала, що не пара він тобі! То хто слухає мати? Мамка – ж нічого не знає, хорошого не порадить, – Ганна Іванівна навіть почервоніла від образи. – Я тобі відразу сказала, що він такий самий, як твій недолугий батько, який покинув нас, коли тобі ще три роки було. Ось де тепер твій красень?
До здорової та гарної швиденько перекинувся, а тебе вигнав. І донька не потрібна, інших собі зробить. Скажи, хто має рацію? – Жінка вперла мозолисті руки у свої широкі боки і подивилася на дочку, що плакала, вже зі зловтішним торжеством.
Ліда не хотіла плакати, але сльози лилися з її очей самі по собі, вони капали з очей і палили щоки, наче розпечене залізо. Ліда здригалася від кожного слова матері і думала про те, що не знає, як їй жити далі. Так, вона не послухала її і вийшла заміж за Леоніда, молодого комбайнера.
Ліда тоді тільки закінчила школу і разом із мамою працювала у польовій їдальні. Дівчина збиралася вступати в педучилище в місті, от і хотіла підзаробити, щоб одягтися і виглядати не гірше за інших, але в жодне училище вона не вступила.
Льоня почав залицятися до гарненького скромного дівча з першого дня їхнього знайомства, а через тиждень після закінчення відрядження повернувся і засватав Ліду. Ганна Іванівна була проти цього шлюбу, але Ліда вперлася, мовляв, люблю, жити без Леоніда не можу.
Так ридала, що Ганна Іванівна поступилася. Після весілля, молодята поїхали до селища Льоні. Як вони там жили, Ганна Іванівна не знала, приїжджаючи в гості, дочка ніколи ні на що не скаржилася, але, мабуть, не дуже добре. Інакше не кинув би її Льоня у скрутний час, не зрадив би.
Справа в тому, що Ліда у свої 25 років мала інвалідність після того, як її на дорозі збив п’яний мотоцикліст. Дівчина збиралася до міста на ринок, а потрапила до лікарні. Місцеві лікарі, можливо, і зробили, що змогли, але вона майже осліпла, на обличчі залишилися шрами.
До того ж Ліда втратила три пальці на правій руці. Після лікарні їй довелося купити товсті окуляри і вчитися все робити лівою рукою. Можливо, якби чоловік підтримав її, це й не стало б для неї такою трагедією, в іншому вона залишилася здоровою.
Незабаром Леонід заявив їй, що знайшов іншу і тепер житиме з нею. На відчайдушне запитання дружини, як він може вигнати її, покалічену, до того ж із шестирічною донькою, Льоня спокійно відповів: «Але я здоровий. Я хочу нормального життя, а з тобою тепер і на люди показатися соромно».
Про доньку він навіть говорити не схотів. І ось Ліда з Тетянкою повернулася до батьківського дому. Дівчинка спостерігала за розмовою мами та бабусі і не розуміла, чому вони сваряться. Тетяна була рада, що вони поїхали з дому батька, що вони взагалі поїхали від нього.
Леонід не був дбайливим і люблячим татом, він ніколи не грав із донькою, нікуди не брав її з собою, тільки все завжди їй забороняв, та називав дурною та набридливою. Одного разу, коли мама лежала в лікарні, він через щось розлютившись так штовхнув дочку, що вона впала і розбила голову.
Леонід навіть не подумав її пригорнути, тільки кинув їй рушник, щоб кров витерти і кудись пішов. Тому дівчинка була рада тому, що вони тепер житимуть у бабусі, яка її дуже любила. Минув рік. Тетянка вже навчалася у першому класі.
Ліду спочатку взяли сторожем до дитячого садочка, потім, коли вона навчилася писати лівою рукою, перевели завгоспом. Всі знали, як вона добре навчалася у школі і якою відповідальною завжди була. Дівчина повеселішала, забула про Льону, а потім заявила матері, що виходить заміж.
Ганна Іванівна, коли впізнала за когось, то влаштувала жахливий скандал. Нареченим виявився Степан, у якого два роки тому дружина пішла у засвіти. Він був старший за Ліду на дев’ять років, але проблема була не в цьому.
По-перше, у нього було троє синів – старшому Сашкові 10 років, середньому Мишкові п’ять, а Андрійкові всього два. По-друге, Степан мав інвалідність, він кілька років тому через нещасний випадок на роботі втратив одну ногу.
– Навіщо тобі цей хомут на шию? Як ти з ними справлятись думаєш, з твоєю рукою та очима? Та й що люди скажуть? Два інваліди! На сміх курям. Тож мужика під бік знову захотілося, що на будь-кого згодна, чи, може, ще скажеш, що кохаєш його? – Ганна Іванівна так нервувала, що руки її тремтіли, а дихання перехоплювало. – Я тобі забороняю навіть думати про нього! І ноги його щоб у моїй хаті не було! Сором-то який на мою голову!
Але Ліда мовчала. Вона знала, що її мама так поставиться до Степана, тому не дозволила йому просити її руки, як належить. Ось тільки нічого ганебного Ліда у їхньому бажанні створити сім’ю не бачила. Вона не розповіла матері, що Степан чудовий і добрий, що їх звела його старенька мама, яка вже не могла приходити і допомагати синові з дітьми.
Ліда і Степан давно вже помітили один одного, але самі б вони ніколи не пересилили свою нерішучість і почуття неповноцінності, а познайомившись ближче, вони відчули, що більше не можуть жити по-старому, нарізно, не можуть і не хочуть.
Ліда розуміла, що троє хлопчиків, чужих дітей, це важка ноша, тим більше, що лівою рукою вона ще не все навчилася робити, а права часто боліла, але її тягнуло до Степана, як і його до Ліди, і молоді люди готові були на все: на глузування односельців, на труднощі, аби вони були разом.
Вони дуже хотіли стати однією сім’єю, дружною та міцною, вони знали, що це був їхній останній шанс на щастя. Навіть хлопчаки одразу прийняли Ліду, варто було їй зайти до них додому, а Андрійко вчепився в спідницю і не відпускав. Ліда нічого цього не розповідала, вона лише вперто підібгала губи і відповіла:
– Мам, ми вже подали заяву, за місяць розпис. Весілля не гратимемо, але ми з Тетянкою завтра переїжджаємо жити до Степана.
– Ну вже ні, дочко, Татянку в цей натовп мужиків і злидні я тобі тягти не дозволю! – закричала Ганна Іванівна, вона обхопила руками онучку і міцно притиснувши до себе, заголосила: – Дівчинко моя, ти ж не хочеш, щоб ці хулігани били тебе?
Щоб кривдили, псували твої сукні, хліб останній із рота вихоплювали? Ти ж не хочеш жити з чужим одноногим дядьком? Тут у тебе кімната своя, я тебе дуже люблю. Ти маєш залишитися зі мною! А мамка нехай іде до Степана свого, хай за його бандитами пере та прибирає, раз вона так хоче!
Таня розгубилася, звичайно ж вона хотіла бути поряд з мамою, але не жити в чужому будинку з мужиком, який, як її батько, кричатиме на неї, а може, навіть битиме. Він же має своїх дітей, отже, Тетянка йому зовсім не потрібна. Як і мамі тепер… Дівчинка заплакала й уткнулася в бабусин живіт.
З мамою вона навіть розмовляти не захотіла, тепер та була зрадницею для доньки. Ганна Іванівна ласкаво погладила внучку по голові, а на дочку подивилася з переможною зневажливою усмішкою. Ліда тієї ночі довго не могла заснути.
Мучилась, обираючи між Степаном і Тетянкою, вона дуже любила свою дочку, але й до Степана її тягнуло так, що про все забувалося. Ліда розуміла, що він – її остання надія на щастя, на справжню родину. Не таку, як із Леонідом.
У першому шлюбі Ліда навіть зі здоровою рукою і без шрамів почувала себе нікчемною та нікому непотрібною, а зі Степаном вона ожила, повірила в себе, в те, що життя її не закінчилося, воно тільки починається. І Ліда була впевнена, що це її життя буде по-справжньому щасливим.
Важким, небагатим, але все ж щасливим. Добре подумавши, жінка вирішила, що донька з часом обов’язково пробачить її, Ліда покаже їй, який Степан хороший і що хлопчаки зовсім не хулігани, а нормальні хлопці, Тетянка все це зрозуміє і вони знову житимуть разом. Нехай через якийсь час, але будуть. Прийнявши остаточне рішення, Ліда заспокоїлася і нарешті заснула.
Наступного дня вона зібрала свої речі та пішла. Степан та хлопці прийняли її дуже тепло. Хлопчики вже за тиждень почали називати її мамою, навіть Сашко, старший із них, не встояв. Особливо йому подобалося, що Ліда, як батько, не примушувала його читати книжки молодшим братам на ніч.
Вона сама розповідала їм казки, співала колискову і обов’язково цілувала, бажаючи добрих снів. Зовсім, як їхня рідна мама колись… Ліді було важко, права рука ще боліла, працювати лівою було складно, але Степан із Сашком робили всю важку роботу по господарству, а малюки старанно допомагали їй.
Андрійко навіть намагався підмітати і мити підлогу, правда, іноді виходило навіть гірше, ніж було, але Ліда дуже хвалила хлопчиків, і вони, щасливі, докладали ще більше зусиль. Це добре ставлення підтримувало Ліду і надавало сил.
Тільки думки про Тетянку розривали їй серце, та й Степан часто казав їй, що негоже доньці нарізно з матір’ю жити. Ліда знала, що він мав рацію, але як донести це до Тетянки? Як переконати її, що щастя буває різним.
Для одних воно безтурботне і легке, а для інших може бути іншим, але щастя обов’язково прийде, якщо в душі людини не приховуються образа. Ліда найбільше у світі хотіла, щоб дочка її зрозуміла і пробачила, щоб любила її як раніше.
– Танюш, підемо до нас хоч у гості, будь ласка, – благала вона доньку, коли вкотре забігла до матері, – подивишся, як ми живемо. Тобі сподобається, ось побачиш. Ми живемо небагато і трохи тісно, але в нас добре, і дядько Степан добрий, він постійно про тебе питає, засмучується, що ти не хочеш жити з нами. І мені без тебе погано, я дуже сумую.
– Ага, на горище мене, чи що, поселите? Якщо тобі погано, значить, кидай їх і повертайся до нас, – фиркала Татянка, відштовхуючи матір, – а мені тут добре, бабуся шоколадні цукерки щодня купує, нічого робити не змушує і дім цей на мене перепише, тому що любить мене. Так, бабусю?
– Так, моя радість, – одразу ж підхоплювала Ганна Іванівна, – я тебе ніколи не ображаю, а мамка твоя тепер усе, як Степан скаже робить, для неї ж тепер він дорожчі за нас, он і приходити стала рідше. Взагалі можеш не з’являтися, – сказала вона Ліді, – на тебе тут ніхто не чекає. Подобається чужим дітям соплі підтирати, то будь ласка, йди, витирай, якщо на рідну дочку наплювати!
Ліда з болем дивилася на своїх рідних і нічого не могла вдіяти. Скільки разів вона просила маму не говорити поганого про Степана та хлопчиків, але Ганна Іванівна її не слухала. Вона налаштувала Тетянку так, що дівчинка зненавиділа їх, а на маму образилася. Ця образа настільки віддалила її від Ліди, що дівчинка навіть не хотіла з нею розмовляти.
– Тетянко, а наша матуся скоро нам братика чи сестричку народить, – якось радісно заявив Мишко, зустрівши дівчинку у шкільному коридорі, хлопчик тоді вже пішов у перший клас. – Прийдеш до нас дивитися дитину?
– Не наша, а моя! – Злісно процідила крізь зуби Тетяна. – І мені зовсім не цікаві ваші… ці… Та нічого мені про вас не цікаво і про маму теж! Подумаєш, братика чи сестричку, мені ніхто не потрібен! І не підходь до мене більше.
– Внучечко, не переживай ти так, головне, тобі тут добре, – заспокоювала Ганна Іванівна вдома внучку. – Місця багато, їсти вистачає, суконь повно, а вони там, мабуть, на підлозі сплять, та жують одну картоплю, на материну зарплату і пенсію Степана не розженешся. Мати, он, в одній сукні вже котрий рік ходить, хлопчаки один за одним штани доношують.
Бачила я, у них у всіх одяг у латках. А ще народить, на що вони будуть жити? Говорила я їй, говорила. Так ні, проміняла вона тебе на цього одноногого і його спиногризів, не здригнулася її душенька, значить, не любить вона тебе, чужі їй дорожче. Якби ти з нею пішла, тебе б, моя дівчинко, там загнобили. Тільки я тебе і люблю, кровиночка моя.
Тетянка слухала бабусю і вважала за правильно, що не пішла з матір’ю. Погоджувалася з бабусею, але тільки якось на душі не так їй було, не давало спокою те, яким щасливий мав вигляд Мишко. Він не засмутився, що місця в будинку тепер буде менше, що грошей і так не вистачає, а тут ще один рот.
Мишко був щасливий і щиро чекав на появу цього братика чи сестрички. У Ліди народилася двійня, Оля та Павлик. Через три роки, як багатодітна родина, вони отримали новий будинок, більший. Степан на той час навчився сам робити меблі, разом із хлопчиками зібрав два двоярусні ліжка, стіл і навіть шафу.
Вийшло так добре, що односельці почали робити в нього замовлення, тож із грошима полегшало. До матері Ліда тепер заходила нечасто, клопоту з малюками було багато, та й важко їй було слухати постійні докори та нагадування про її неповноцінність, тому намагалася вона зустрітися з донькою десь на вулиці.
Одного разу все ж таки змогла вмовити дочку прийти до них у гості. Коли Тетянка, старанно напустивши на себе гидливий вигляд, зайшла до їхнього дому, то спочатку злякалася від криків. Малята бігали по затишних кімнатах, верещали і реготали, старші хлопчики спокійно робили уроки, але й водночас встигали ловити молодших, що спіткнулися і летіли стрімголов, і відповідати на їхні нескінченні запитання.
Тетяна дивилася на маму, щасливу від того, що донька все ж таки прийшла до них, на добродушно усміхненого дядька Степана, на те, з якою ніжністю вони ставляться один до одного, дивилася на синів Степана, що з щирою любов’ю піклуються про молодших, на те, як маленькі Оля і Павлик, набігавшись, притиснулися до Ліди, і Тетяні раптом до сліз захотілося залишитися з ними, стати однією з них, верещати, пореготати, міцно, як раніше, обійняти маму, послухати перед сном її колискову.
Дівчинка в душі завжди мріяла про сестричку чи братика, про те, щоб мама була завжди поруч, щоб був тато, добрий, не такий, як Леонід. Вона навіть якось збиралася сходити до мами в її нову родину в гості, не на зовсім жити, звичайно, так, познайомитися, але бабуся щодня старанно вселяла їй, що мама зрадила її, живе там у злиднях, приниженні, що люди сміються з неї, що Тетянці там не місце.
Дівчинка слухала бабусю і бажання йти до мами у неї пропадало геть-чисто, а зараз вона розгубилася, так затишно і спокійно їй ще ніколи не було. Це почуття було незнайоме і від того лякало.
– Доню, – дуже обережно доторкнулася до плеча дівчинки Ліда, – ти приходь до нас ще, будь ласка, тут тебе ніхто не скривдить. Я тебе чекатиму, я дуже тебе люблю…
– Любила б, то не покинула б! – вигукнула Таня, ледве стримуючи сльози, і схопилася, щоб втекти, але тут її перехопив Степан, що стояв біля дверей.
Він м’яко, але міцно обійняв дівчинку, що намагалася вирватися з його рук, і твердо сказав:
– Любить вона тебе, Тетянко, дуже любить, це правда. Уві сні тебе кличе, плаче потім уранці. Хлопцям нашим стільки хорошого про тебе розповідає. Твоя мама чудова, вона заслуговує на щастя; коли ти виростеш, то обов’язково зрозумієш її, скільки часу буде втрачено, багато часу. Пробач маму, їй це дуже потрібне. І тобі це потрібно, повір.
Дівчинка опустила голову, постояла так, а потім повільно обернулася. Ліда не дихала, дивлячись на доньку мокрими від сліз очима, в яких завмерли страх і надія, а позаду неї стояли всі хлопці. Вони дивилися на Тетянку зовсім не зневажливо і холодно, ні, вони посміхалися, привітно і по-рідному, а потім маленька Оля підійшла до Тетяни та взяла її за руку:
– А в мене лялечка є, я її Тетянкою назвала, підемо, покажу, – і потягла сестру до своєї кімнати і Тетяна слухняно пішла за нею…
Ганна Іванівна, коли дізналася, що внучка все ж таки ходила до матері, намагалася знову наговорити гидот про Ліду, але Тетянка спокійно і твердо її перервала:
– Я ходитиму до мами і допомагатиму їй. Якщо ти станеш і далі лаяти її, я і жити до неї піду.
Більше Ганна Іванівна і поганого слова про Ліду не сказала. Злякалася, що може залишитися одна. Згодом вона помирилася з дочкою і навіть іноді бавила онуків, але з зятем так спільної мови і не знайшла. Коли Тетяна виросла, вона часто з жахом думала, як могла обернутися її життя, якби Степан її тоді не зупинив.
У неї не було б такої великої та дружної родини, мами, чудового вітчима, братів, які готові у всьому допомогти, улюбленої сестрички, не було б купи племінників і того щастя, про яке ми всі так мріємо….
