Ася, важко дихаючи й озираючись, зупинилася. Навіть не глянувши на сина, залишила візок біля якогось обшарпаного гаража і пішла. Серце билося так сильно, що готове було вистрибнути з грудей. Жінка прискорила крок. Лише на мить у голову закралася думка – чи не робить вона найстрашнішу і найжахливішу помилку у своєму житті.
Чи правильно чинити з живою людиною ось так? Блискнула блискавка і прогримів грім. Злива посилилася. Ася навмисне чекала поганої погоди. У дощ мало хто ходить вулицею. Більше шансів залишитись непоміченою. З іншого боку, хто її помітить у цьому забутому всіма місці на околиці міста? Лише безхазяйні гаражі та бродячі собаки.
Ася зупинилася і змусила себе обернутися. Чи можна сказати, що, залишивши дитину, вона вчинила найнелюднішим чином? Ася похитала головою. Для себе вона виглядала правою і просто позбавлялася тягаря. Совість була чиста. Дійшовши до будинку, жінка зітхнула і завалившись на ліжко в одному одязі, забулася глибоким спокійним сном.
Галина репетувала на чоловіка так сильно, що в якусь мить охрипла. Степан з непроникним обличчям сидів і вислуховував усе, що вона про нього думала. Справа в тому, що він продав свою квартиру, яка дісталася йому від батьків. Він збирався порозумітися, але дружина не давала йому і слова вставити.
– Люди все життя працюють, щоб нерухомість придбати і в старості гідно жити, а ти… ти…, – хрипіла Галина. – Забирайся геть!
– Та куди ж я піду?
Ніколи ще й жодна сварка не закінчувалася такою істерикою. Точно у дружину демони вселилися. Галину не особливо хвилювало, куди піде чоловік. Жили у її просторій двокімнатній квартирі, а квартиру Степана здавали. Дохід від здачі нерухомості мав стати гарною підмогою у старості. Тепер усе зруйнувалося.
Але Галину розлютив не стільки факт продажу, скільки те, що Степан не порадився з нею. На очі така пелена впала, що жінка ще близько двох годин сиділа і думала чому так репетувала. Для завжди стриманої та врівноваженої жінки така поведінка була неприйнятною. Точно невидима сила змусила її втратити контроль над своїми словами.
Степан, який у будь-якій дрібній сварці шукав компроміс і вважав, що будь-який конфлікт можна вирішити розмовою, надувся.
– Ось піду, потім не плач!
Пояснювати свій вчинок розхотілося. Він з гордо піднятою головою вийшов із квартири і грюкнув дверима так сильно, як тільки міг. Дав зрозуміти: він теж має характер. Надворі лив дощ. Іти не було куди. Батьків він втратив, коли йому було 20 років. Друзям про сварку з дружиною розповідати не хотів.
Щоб між ними з Галею не відбувалося, але скаржитися на своє життя остання справа. Чим він буде кращим за сварливу базарну бабу? Сівши в машину, Степан вирішив, що ночуватиме тут. Помітивши, що Галина дивиться на нього з вікна, вирішив від’їхати кудись подалі. Нехай гадає, куди він подівся… Їй же гірше буде від своїх думок.
Ще пошкодує, що була така необережна у своїх словах, а то розперезалася… Істеричка. Трохи охолонувши, Степан вирішив, що даремно свою квартиру продав і з дружиною не порадився. Після лікування, Галина стала сама не своя. Дружина мріяла про дитину. Робила все, щоб радісний момент у їхньому житті таки настав, але дива не траплялося.
Лікування було марним і принесло більше проблем зі здоров’ям, ніж думалося, а скільки грошей на ці обстеження пішло… Не порахувати. Деколи Степанові здавалося, що вони працюють виключно на клініку. Якось він поставив сам собі серйозне питання про те, чого йому хочеться більше: бачити поряд із собою здорову жінку чи щасливу.
В глибині душі вже змирився, що дітей у них ніколи не буде. Мабуть, така доля. Думок, щоб кинути дружину та знайти іншу у нього ніколи не було. Якщо діти не від Галини, то навіщо вони взагалі потрібні? Краще тоді усиновити якогось малюка і займатися його вихованням. Він намагався донести їй свої думки, але вона й слухати не стала, сприйняла все вороже.
– Є інша? – Запитала вона. – Тому ти просиш мене здатися? Мені тоді й жити не варто.
Дружина ніби не могла повірити в те, що він готовий відмовитися від думок про своїх дітей. Стало ясно, що без дитини Галина ніколи не почуватиметься щасливою. Степан виїхав із двору на проспект. Згадав, що на околиці міста він має гараж. Ніч можна провести там. Гаражем із дружиною вони майже не користувалися.
Зберігали там шини та інший мотлох, який варто було б викинути, та руки не піднімалися. По-хорошому слід там розібрати все, але про гараж згадували двічі на рік, коли настав час «перевзувати» машину. Дорога була порожня. У вихідний день люди відсиджувалися вдома. Треба думати… Злива була така сильна, що дощові каналізації не справлялися з потоками води.
Степан натиснув на педаль газу, не боячись упіймати водяний клин. Хотілося якнайшвидше дістатися до гаража. Там має лежати старий електричний чайник. Галина, не помітивши машини під вікнами, занервувала. Вона майже відразу пошкодувала про свої слова. Їй хотілося набрати номер чоловіка та вибачитися, але щось її зупиняло. Степан доїхав до гаражів за рекордний час.
Коляску помітив одразу. У голові не було думок про те, що в ній лежить маленька дитина. Тільки-но вийшовши з машини і почувши голосний плач, зрозумів що до чого. Всі сварки, чвари з дружиною вилетіли з голови і тепер не мали жодного значення. Дитина була роздягнена. Він замерз, промок і хотів їсти. По-хорошому треба було викликати швидку допомогу.
У колясці лежало зім’яте свідоцтво про народження та сире м’ясо. Останнє здивувало, але думати про це не було часу. Степан вирішив забрати дитину та відвезти додому. Галина, слухаючи невиразні пояснення чоловіка і притискаючи до себе немовля, не могла повірити в те, що хтось міг у таку погоду залишити дитину.
Трохи пізніше ця думка змінилася іншою, подумалося: «Доля. Якою є доля». Хіба можливо, що її чоловік за випадковим збігом обставин міг випадково знайти викинуте немовля? У тому випадку… Дитину довелося віддати. Галина тримала до останнього хлопчика на руках і не хотіла відпускати.
Степан давав пояснення: де, коли, о котрій знайшов дитину. Співробітників поліції здивувало, що у візку лежало сире м’ясо. Складалося враження, що з матір’ю щось трапилося.
– Можливо, мама хлопчика пішла до магазину. Її застава злива, і вона вирішила скоротити шлях через гаражі, але щось із нею трапилося, – будувала теорії Галя.
– А може вона просто хотіла позбутися сина? — Степан не робив ілюзій. – Ніколи не бачив, щоб у магазині продавали м’ясо і не пакували його хоча б у пакет.
– Коли дітей викидають, м’ясо не купують. Жінка потрапила у біду, – наполягала дружина, відчуваючи, що чоловік має рацію. Повірити в його теорію однаково, що визнати – потвори серед нас існують.
– Або ж хотіла, щоб дитини допомогли позбутися бродячі пси. Виставити все як нещасний випадок. Люблячі матері ніколи не кидають своїх дітей. Після землетрусів жінок найчастіше знаходять в обіймах зі своїми дітьми.
Степан здригнувся від своїх слів, згадавши страшні кадри з новин.
– Такого не буває, – Галина представила зграю собак, і вся зблідла. – Жодна мати так не вчинить.
– Знаєш, що не буває… Не буває таких подарунків долі. Стільки років ми боремося за право мати власну дитину і ось… Я ж і квартиру продав, щоб спробувати ще… Хотів відвезти тебе до найкращої клініки. Зробити все, щоб ти була щасливою.
Галина не відповіла. Їй було соромно. Помутніння, яке її накрило з головою, було незрозуміле. Нині вона була майже рада своїй нестримності. Якби не скандал, то ніколи б у житті в неї язик не повернувся вигнати найближчу для себе людину з дому. Степан не поїхав би в гараж і не знайшов дитину. Хто знає, що трапилося б із хлопчиком…
Однак із прийомом ліків треба закінчувати. Має рацію Степан. Якщо не судилося мати дітей, то не судилося. І будь що буде. Галина і Степан займалися усиновленням знайденого хлопчика, як це стало можливо. На все знадобилося багато часу. У своєму рішенні подружжя не сумнівалося. Хоча раніше категорично не хотіли брати дитину з сиротинця.
Страх, не впоратися з вихованням чужої дитини, не полюбити її, тоді був майже відчутний. Та й що лукавити – хотілося свою рідну кровиночку. На цей раз таких суперечок не виникло. Якось Галина зізналася, що, бігаючи по всіх конторах, було почуття наче вона бореться за право забрати свого хлопчика додому.
Степан відчував те саме. І це було найдивовижніше. Мати покинутої дитини знайшли швидко. Спочатку вона намагалася збрехати про те, що не збиралася залишати візок. Казала, що на неї напали бродячі пси і нічого не залишалася, крім того, як тікати, але її досить швидко спіймали на брехні.
Хіба мати буде спокійно спати, знаючи, що хтось прямо зараз завдає шкоди її дитині? Як мінімум вона мала заявити про те, що сталося, і викликати швидку допомогу.
– Як дивитимуться на матір, яка в хвилину небезпеки втекла? – доводила свою позицію Ася. – Ніхто й не подумає, що у страху очі великі. Я просто злякалася і не могла ні про що інше думати. Я боялася засудження.
В останній її фразі ховалася відповідь на головне питання про те, чому вона кинула дитину, а не віддала до сиротинця. Галина, думаючи про цю жінку, відчувала таку злість, що важко дихало. Не можна судити і бажати зла іншій людині, але це був той випадок, який можна назвати винятком.
Ася не просто залишила дитину, вона залишила її на розтерзання бродячим собакам. Чи могла вона вважатися людиною після цього? Одного разу Степан заїкнувся про мотиви її вчинку, але Галина суворо заперечила:
– Не важливо, якими мотивами вона керувалася: грошей немає, важко, спати хочеться, працювати треба. Виправдань, а тим більше розуміння в таких ситуаціях не може бути. Вона викинула дитину разом із коляскою. Сподівалася позбутися. А найстрашніше знаєш що?
– Що?
– Як би її не покарали, але ніхто й ніколи не зможе заборонити їй народжувати. Це думка буквально зводить мене. Як же несправедливо, що такі жінки мають таку можливість.
Ася лише через п’ять років зрозуміла яку помилку зробила. Якби вона могла щось змінити, то залишила б дитину ще у пологовому будинку, але такий вчинок її не жахав, навпаки вона вважала, що в той період життя вона не мала іншого виходу. Їй страшенно хотілося спати, гуляти і жити вільним життям без жодних зобов’язань та відповідальності.
Шкідливих звичок вона не мала, була гарною. Струнка, висока блондинка з прекрасними очима. Жила у власній квартирі і працювала у транспортній компанії. Заробіток був гідний. Вистачало на все. Покарання за безрозсудний вчинок на неї не вплинуло. Більше засмучувало громадське засудження та гнівні побажання від людей, які й уявити не могли, як їй було тяжко.
Вона, молода жінка, яка звикла до чоловічих поглядів та уваги, не готова була відмовитися від свободи через якусь дитину. Однак, попри все, Галина була в чомусь права – ніхто не міг заборонити Асі народити знову і жити щасливим життям, не оглядаючись на минуле. Через п’ять років Ася зустріла чоловіка та народила дівчинку. Шлюб розвалився через два роки через зраду.
Ася пішла до багатого коханця. Дочку забирати із собою відмовилася та залишила дитину з колишнім чоловіком. Спочатку Галина іноді думала про Асю. Через рік її гнів затих. Хотілося вірити, що жінка кається про скоєне. Також Галина вірила в карму та вважала, що життя обов’язково покарає жінку за її нелюдський вчинок.
Не повинні жити щасливо люди, які вчинили зло, але й смерті вона їй не хотіла. Швидше самотності… І усвідомлення. Про справедливість можна розмірковувати вічно. Не завжди буває так, як має бути. Чесні люди продовжують страждати. Мерзотники добре жити. Галина і Степан собі вирішили про це не думати.
– Що розуміти? Нам не під силу щось змінити, – сказав Степан дружині, поставивши тим самим крапку.
Однак у його словах була лише частка правди. Дещо вони змінили. Змогли подарувати покинутій дитині родину. Хлопчика звали Олексієм. І Галину та Степана це ім’я повністю влаштовувало. Маля було цілком здорове. Добре їв, міцно спав, розвивався за своїм віком. Галина, стоячи біля дитячого ліжечка, не могла натішитися з того, що в них зі Степаном тепер є син.
Ніщо не могло затьмарити її прекрасний душевний стан. Навіть суворий та остаточний діагноз лікарів. Галина не раз чула, що у людей, які беруть сиріт, незабаром усе налагоджується та народжуються власні малюки. У них зі Степаном цього не сталося. Проте вони й не чекали. Для них диво сталося того дня, коли їм винесли хлопчика і вони приїхали з ним додому….
