Коли Володимир із дружиною, Наталею, обміняли свій будинок у селі на простору квартиру, вони думали, що нарешті зможуть спокійно їздити на роботу без заторів і обжитися в затишній трійці.
Однак їхня радість швидко змінилася роздратуванням – колишній власник квартири, Степан Васильович, дядько Володимира, здивував подружжя.
– Я завтра приїду, щоб залишок речей забрати. Балкон заразом розберу, – дядечко зателефонував напередодні вихідних. Володимир навіть зрадів, йому не подобався мотлох на балконі, що залишився від колишніх господарів. А самому туди лізти не хотілося.
– Приїжджайте, Степане Васильовичу.
– Ми з дружиною приїдемо…
– Добре, так швидше буде.
– Ми, якщо чесно, взяли в театр квитки, щось давно не ходили. Постановка вечірня, думали, що можемо у вас із Наталею залишитися переночувати.Володимир не планував приймати гостей на всі вихідні. Але Степан Васильович прийняв його мовчання за згоду і, швидко попрощавшись, поклав слухавку.
Щоб не засмучувати дружину, Володимир вирішив почати з позитиву:
– Скоро ми позбудемося мотлоху.
– Ти найняв сміттєвозку? – зраділа Наталя.
– Ем… Ні. Дядько Стьопа приїде розбирати балкон. Із дружиною.
– Ясно. Ну нехай. Ми можемо вдень у магазин з’їздити, поки вони свій мотлох виносять. Тоді й прибирати у квартирі не будемо заздалегідь. Натопчуть…
– Так. Вони, правда, з ночівлею до нас…
– Там немає стільки мотлоху, щоб до ночі копатися! – здивувалася Наталя.
– Взагалі-то, вони в театр зібралися.
– Отже, це черговий привід, щоб у квартиру повернутися? – Наталя насупилася. Їй не подобалося, що дядько чоловіка був настільки прив’язаний до обміняного житла, що після недавнього переїзду ледь не щодня приїжджав, не даючи обжитися подружжю.
За документами квартира Степана Васильовича тепер належала Володимиру, а будинок за містом – був переоформлений на дядька. Літнє подружжя, тітка Марія і дядько Степан, вирішило на пенсії перебратися ближче до сестри в село, а ось молоде подружжя, Володимир і Наталя, які працюють у місті, втомилися їздити з області в місто на роботу й стояти в заторах.
Тому вирішили обмінятися. По грошах, то на те й вийшло. Усі були задоволені… Як здавалося спочатку.
Але раптом Степан Васильович зачастив.
Спочатку приводи були цілком логічними: забрати меблі, килими, одяг із шафи, який одразу не змогли перевезти. Потім Степан Васильович згадав, що в нього велика бібліотека на антресолі.
Чоловік із ностальгічним виглядом забрався на сходи і почав розбирати стару макулатуру.
– Добре, що я не викинув це все, – пошепки зізнався Володимир дружині тоді.
Наталя того дня гостинно накрила стіл, виставила пляшку “за новосілля”… І Степана Васильовича понесло.
– Я за кермо не сяду. Залишуся тут, у своїй кімнаті. – Посміхнувся він. Володимир хотів було сказати, що його кімната вже не його, але промовчав.
– Степане, а пам’ятаєш, як я згущене молоко тут варила? Банка як вибухнула, і всі стіни заліпила! – згадала тітка Марія.
– Ой, пам’ятаю. Он, пляма на стелі… І он там. А ще ось тут, за картиною з соняшником.
– Так, нам це не подобається, завтра якраз будемо прибирати. – Поділився Вова.
– Як прибирати?!
– Ну так. Натяжні стелі замовили. – Потиснула плечима Наталя.
– Навіщо вам натяжні стелі? Вони ж увесь простір з’їдять.
– Зате швидко і зручно. І недорого.
– Не треба! Я проти натяжних стель!
– Степане Васильовичу, це наша кухня, – ввічливо нагадала Наталя.
– Ну ви хоч картину не знімайте! Вона мені дорога як пам’ять! Адже я все дитинство прожив у селі, у нас там соняшники такі…
– Ось, будь ласка, – Наталя не витримала і зняла картину. – Забирайте собі. Повісьте на своїй кухні й милуйтеся.
Тітка Марія стиснула губи, але промовчала. А коли гості вирішили лягти спати, Володимир почув дивний скрегіт у сусідній кімнаті.
Вони з дружиною вже вимкнули нічник і не планували вставати до ранку.
– Та що вони там творять?! – налякалася Наталя.
– Не знаю…
Скрип повторився. Довелося йти. Перевіряти.
Коли Володимир відчинив двері в кімнату, він обімлів. Степан Васильович разом із тіткою Марією намагалися переставити важкий диван, який ледь змогли підняти троє вантажників.
– Ви що робите?!
– О, Володя, давай-но, підсоби!
– Дядьку Стьопе?!
– Кажу, підсоби! Хочу прокинутися вранці, як раніше, щоб із вікна небо бачити. А не цю подобу мистецтва, – він махнув рукою на картину, яку Володимир і Наталя купили на виставці напередодні переїзду.
– Дядьку Стьопе, ви, будь ласка, не чіпайте…
“Хрясь!” – ніжка дорогого дивана застрягла й відламала шматок ламінату…
Володимир схопився за голову.
– Ой… Ну нічого, ламінат якийсь не дуже. Тут треба світліше, – тихо сказала тітка Марія, зрозумівши, що вони накоїли.
– Лягайте спати. Так. – Пробурмотів Володимир. Вони втрьох повернули диван на місце, і злий господар пішов у спальню. Дружину він вирішив не засмучувати, благо дірку в підлозі диван перекрив.
Проте Наталя запам’ятала ті вихідні і не хотіла їх повторювати. Спала вона погано: заважав звук хропіння з сусідньої кімнати. А вранці її розбудив жахливий запах перегрітого жиру – тітка Марія вирішила посмажити млинці… “На своїй кухні”.
– Володю, може, ми самі балкон розберемо, га? Не треба їх до нас на всі вихідні.
– Тобі хочеться туди лізти?
– Ні…
– І мені. Нехай самі. Зате більше не буде приводів до нас навідатися. І, сподіваюся, це буде востаннє, коли вони приїдуть. Інакше доведеться вживати крайніх заходів.
Степан Васильович із тіткою Марією приїхали з самого ранку.
– Ми тут подарунки привезли вам! – дядько виставив на стіл настоянку.
– О, дякую…
– Ну що, ми поки що в кімнату, з дороги відпочинемо. А вже потім розберемо балкон.
– Ми з чоловіком поїдемо у справах. Якщо що, телефонуйте, – сказала Наталя. Вона не знала, що цієї суботи прийде майстер: вони з Вовою вирішили засклити балкон, зробивши лоджію.
Поки подружжя ходило по магазину, Володимиру зателефонували склярі.
– Недобре виходить, шановний! – прямо сказав він, вводячи в ступор Володимира.
– Що ви маєте на увазі?
– Я своїх людей вам виділив, вони час витратили, приїхали на заміри… А ви?
– Що?
– Не пустили!
– Я взагалі-то в магазині!
– А хто ж тоді той дід із борідкою?
– Дядька Стьопа? А що він?
– Він сказав, що балкон заскляти не дозволяв!
У відповідь Володимир вилаявся.
– Ми з дружиною від’їхали, не знали, що майстри прийдуть сьогодні. Вибачте… Там у нас дід не в собі… А ви могли б і попередити, щоб ми вдома залишилися!
Зрештою з майстром було залагоджено, але подружжя їхало додому зле.
Старі господарі сиділи на кухні й мило розмовляли, попиваючи чай. Ніхто не поспішав розбирати балкон.
– Степане Васильовичу, навіщо ви без нас розпоряджаєтеся в нашій квартирі?!
– Ти про що?
– Про це! – Володимир показав на балкон.
– Так ми вирішили, що завтра, зранку почнемо. Нам поспішати нікуди. А сьогодні холодно, сиро. Хворіти не хочеться. Та й театр у нас…
– Я про скло! Хто вам дав право розпоряджатися в нас у будинку і вирішувати: заскляти балкон чи ні?!
– Та ти чого, Володя! – здивовано вигукнув гість. – Балкон має дихати! У місті й так свіжого повітря мало, а тут ще ти цей акваріум вирішив влаштувати. Ні, ми з Марією завжди на балкон виходили влітку. Уяви, ранок, чашечка кави, номер свіжої газети…
– Які тепер припадають пилом у балконних шафах, забитих вщерть! – процідила Наталя. Вона хотіла виставити рідню чоловіка, але аж надто вони були прості і якісь наївні люди, як діти…
– Та ви не гнівайтеся, Наталю! Ми ж не зі зла…
– Дядьку Стьопа, а ви маєте рацію. У місті щось пильно. Ми з Наталею вирішили махнути в село. Дайте-но нам ключі.
– Які ключі? – не зрозумів Степан Васильович.
– Від нашого будинку. Невже зніматимемо в рідному селищі чужий? Ми ж вас вітаємо в місті! – Вова придумав план, і дядечкові нічого не залишилося, як знизати плечима.
– Ну бери, племінничку… Тільки ти дивись там… Акуратніше.
– Звичайно, дядьку!
Подружжя на свій страх залишило квартиру і поїхало знайомою дорогою до свого колишнього будинку.
– М-так. Видно, що господарі змінилися, – Наталя подивилася на фіранки в квіточку, на вишиті серветки на столі й старому пледі.
– Отже, так… – почав Володимир, згортаючи “новий” старий килим господарів.
До вечора будинок було не впізнати.
Наталя якраз закінчила “справи”, коли у двері постукали.
– Невже дядько Стьопа скасував театр? – хмикнула вона.
– Ні… Сестру покликав, щоб вона нас проконтролювала. – припустив Вова. І точно. На порозі стояла тітка Клава. Вона жила в іншому кінці села, і не ліньки їй було топати до “сусідів” із перевіркою!
– Привіт!
– Доброго вечора!
– А я думала Стьопа вдома, – невміло збрехала тітка Клава.
– Немає їх. У нас гостюють.
– Зручно. Ви до них, вони до вас… – Клава пройшла в дім і озирнулася. – А що у вас за запах?
– Лавандові пахощі. Ауру чистять, – сказала Наталя, вийшовши в передпокій у білій вільній мантії.
– Ти чого це? У мракобісся подалася? – тітка аж перехрестилася.
– Навпаки, відкриваю грошові канали, привертаю любов, – ледь стримуючи регіт, сказала Наталя.
– А це ще що?! Куди килим подівся? – тітка Клава побачила на підлозі щось страшне, схоже на знаряддя із середньовічних в’язниць.
– Це, для ходіння по цвяхах. Хочете спробувати? – Наталя простягнула руку, а тітка відсахнулася.
– Ні, дякую, я піду. Ви там пластини від комарів у городі перестаньте палити, а то сусіди наскаржаться.
– Це не пластини. Це вівтар на родючість. Його всю ніч треба палити. Сьогодні Меркурій у Сатурні, – загадково прошепотів Вова. – Хочете, я вам такий самий запалю?
– Ні, ні! Я пішла! Усього вам… Найкращого.
Клава вискочила з дому й одразу ж зателефонувала Степанові Васильовичу.
– Швидко додому! Там племінник із Наталею зовсім учудили! Чого доброго, будинок спалять!
– У нас спектакль тільки закінчився, ми не думали їхати в село… – пробурмотів Степан.
– Поки ви думаєте, вони у вас у будинку секту відкриють! Тьху!
Клава так налякала брата, що вони з тіткою Марією прямо з гардероба театру поїхали в село.
– Добре, випити не встиг, – заводячи мотор, сказав Степан Васильович.
– А як же балкон? – запитала тітка Марія.
– Нам скоро жити ніде буде, а ти про балкон! – відмахнувся він.
Коли господарі приїхали, Наталя і Володимир були готові до зустрічі.
Удома пахло паленим, на підлозі лежали цвяхи, усюди були розкладені свічки і трави.
– Ви що тут влаштували. Це ще навіщо?! – ахнув господар.
– Енергія в будинку має вільно циркулювати, – філософськи відповіла Наталя. – Йога, Степане Васильовичу, основа здорового життя!
– Прибирайте все негайно! Гріх! Мракобісся! – тітка Марія була в шоці. – Ой!
Вона наступила на килимок для стояння на цвяхах і ледь не зомліла.
– Швидко, кажу, все тут прибрали!
– Дядьку Стьопе, ви чого так розхвилювалися?
– У своїй квартирі, що хочете робіть, а наш будинок – це наш будинок.
– Правда? А що ж ви нам балкон не дозволили розібрати і засклити? – серйозно запитав Вова, прибираючи свічки.
– Ну… Це інше.
– Ні, дядьку Стьопа. Нам теж не подобається, що ви до нас як до себе додому.
Чоловіки мовчки подивилися один на одного. А Наталя раптово розсміялася. Абсурдність ситуації та дим зробили свою справу.
– Що смішного? – не зрозуміла тітка Марія.
– Розіграли ми вас. Щоб ви зрозуміли, що ми у своїй квартирі самі господарі.
– Гаразд. Зрозуміли ми. З цього дня в гості тільки за запрошеннями.
– І балкон ми звільнимо самі. Там нічого цінного немає, – сказала Наталя.
– Гаразд. Але щоб провітрили мені тут усе, – уже не так суворо сказав Степан. – Дружино, іди постав чайник. На нашій кухні.
Тітка Клава побоюючись подивилася на килимок, який акуратно прибирала Наталя, і кивнула.
– Залишити вам?
– Ні вже, дякую. Це ви без нас “оздоровлюйтеся”, – відповіла тітка Марія і теж, нарешті, посміхнулася.Спеціально для сайту Stories
