-Ми з тобою повинні подати заяву в РАЦС, – оксамитовий голос Сашка кружляв голову. Люда трохи розгубилася, з подивом подивилася на телефон у своїх руках.
-Сашко, ми ж домовилися, що зробимо це через місяць.
-Я не можу більше чекати, – впевнено заявив Олександр. – Не можу ні дня. Я так сильно тебе кохаю і хочу, щоб ти якомога швидше стала моєю дружиною.
Голова Люди закрутилася ще сильніше. Ось воно її пізнє щастя! Щастя, в яке знайомі не вірять і дивляться осудливо. Люді тридцять вісім років. Заміжня вона ніколи не була. І тут на її шляху зустрівся Олександр.
Зустріла вона його в банку, де чоловік працював. Гарний, з чарівною посмішкою, в білій сорочці він справляв приголомшливе враження. Чоловік обслужив Люду і раптово поклав свою долоню на її руку. Жінка зітхнула, подумала, що це випадковість, але тут Сашко подивився їй в очі.
-А можна мені ввечері вам зателефонувати?
І все… Люда зникла. Бачила, що чоловік молодший, набагато молодший. Як мінімум, на десять років. А серце затремтіло. Вже стільки років вона одна. Абсолютно одна.
Та що там говорити? Люда і в стосунках майже не була. Так, в молодості зустрічалася, але до заміжжя справа не дійшла. А тут цей красень!
-Зателефонуй, – відповіла Люда тремтячим голосом.
Зізнатися, вона не вірила, що цей дзвінок відбудеться. Думала, молодий чоловік просто пожартував над нею. А він подзвонив. І стосунки закрутилися, як у якомусь красивому фільмі про кохання.
Сашко красиво залицявся, дарував квіти. Справжній принц!
Люда знала, що Олександр не зовсім принц. Він приїхав із провінції, не маючи нічого за душею. Живе на орендованій квартирі, з другом. Для Люди це були такі дрібниці.
Корінна киянка, у власній квартирі, що має міцний тил за спиною, у вигляді успадкованих від батьків грошей, на бідність Сашка вона дивилася «крізь пальці». Він такий гарний у своїх білих сорочках! А найголовніше, його очі горять, коли він дивиться на Люду.
На роботі жінку засуджували. Хоч і не прямо, але натякали, що такий молодий хлопець не зможе стати вірним чоловіком. Люда не красуня, а він дуже помітний. Людмила вважала, що це заздрість. Має ж їй, нарешті, в житті пощастити!
Коли Сашко зробив їй пропозицію, Люда виразно почула залп святкового салюту. Почула його у своїй голові. Вона, звичайно ж, погодилася. І вирішили вони подати заяву через місяць. А тут цей дзвінок на початку робочого дня.
-Сашко, – сміялася жінка, – у мене все одно ніяк не вийде зробити це сьогодні. Я на роботі до шостої.
-А я не можу більше чекати, – зітхнув чоловік. – Боюся тебе втратити, настільки сильно я кохаю. Ти ж знаєш, у мене сьогодні вихідний і я пішов до РАЦСу дізнатися, як все це відбувається.
РАЦС якраз навпроти моєї роботи, навпроти банку. І виявилося, що там працює моя знайома. Люда, це не може бути випадковістю. Це доля. Я взяв у неї всі необхідні папери і зараз приїду до тебе. Чекай на мене. У трубці пролунали короткі гудки.
Людмила розгублено оглянула невеликий кабінет, в якому працювала з двома колегами.
-Сашко хоче, щоб ми подали заяву в РАЦС. Прямо зараз, – сказала вона.
-Ну що ж, щастя та любові, – похмуро стиснула тонкі губи жінка середнього віку, що сиділа навпроти неї, така ж самотня, як і сама Люда. І все в її голосі виражало єхидство.
“Ось чому люди не здатні просто порадіти за інших”, – думала Люда.
Через півгодини Олександр влетів в офіс, як промінь світла в темне царство паперів і запиленої канцелярії. Він голосно привітався і, нікого не соромлячись, поцілував Люду, схилившись над її стільцем.
-Людо, я швидко. До обіду в РАЦСі залишилося менше години. Я вже все сам заповнив. Підписуй ось тут і тут. Рівно через місяць ми станемо з тобою чоловіком і дружиною. Я такий щасливий.
Сашко, як дитина, підстрибував на місці від збудження. Люду весь час цілував. Вона почервоніла, підписуючи заяву. Почервоніла від заздрісних поглядів своїх колег.
-Все, я втік, кохаю тебе.
Олександра ніби вітром здуло, а в кабінеті зависла напружена тиша.
-Ну що ж, – прокашлялася Тетяна Павлівна, – це треба відзначити. Наша Люда виходить заміж. Давайте посидимо в кафе, чи що.
Друга колега Люди, кислим голосом підтакнула.
-Сьогодні ніяк не вийде, – сором’язливо посміхалася Людмила. – Напевно, з Сашком будемо відзначати.
-Це зрозуміло, – скривилася ніби від зубного болю Тетяна Павлівна. – Я не сьогодні мала на увазі. Давайте у вихідні зберемося в кафе «На набережній». Це недалеко від мого будинку. Там нормально. А то що ж таке, стільки років разом працюємо, а тут така подія.
Люда погодилася і навіть зраділа, що нарешті колеги не заздрять, а збираються її привітати. Можливо, це закоханий погляд Олександра на них так подіяв?
Правда, зібратися в кафе у них вийшло тільки через тиждень. Після подачі заяви в РАЦС Люда щовечора проводила з Сашком. Так щаслива вона ніколи не була. Бентежило одне – що Олександр ніяк не хоче до неї переїжджати.
-Ми ж все одно з тобою скоро одружимося, – говорила жінка. – І жити ми будемо у мене. Так навіщо тобі щовечора йти на орендовану квартиру?
-Ну я не знаю, – знизував плечима чоловік. – Я так вихований. Ми будемо жити разом тільки коли станемо чоловіком і дружиною.
Людмила вже не могла дочекатися цього моменту. Тим часом її колеги по роботі натякали, що майбутнє заміжжя необхідно відзначити. Дівич-вечір, так би мовити.
У вихідний вони зібралися в кафе на набережній. Сиділи тихо, пили червоне. Люда все розповідала про свого Сашка. Який він хороший, як її любить. На руках готовий носити. І раптом погляд Тетяни Павлівни спрямувався кудись убік. Очі розширилися.
– А це випадково не твій Сашко? Ну точно, він! – тріумфально сказала жінка.
Люда подивилася у вікно кафе і похолола. Серце її забилося, здавалося, вискочить з грудей. Вулицею йшов Сашко. Йшов поруч з якоюсь жінкою, тримав її за руку. Ніжно дивився в очі. Так само, як ще вчора ввечері дивився в очі Люді.
Той самий погляд, той самий закоханий вираз обличчя. А найцікавіше, що жінка поруч з ним, як і Люда, була старша, значно старша за Олександра.
-О Боже, – видихнула одна з колег Людмили.
А Тетяна Павлівна зарозуміло заявила:
-А ви знаєте, дівчата, я анітрохи не здивована. – Чогось подібного я і чекала. Єдине, що мене бентежить, що він йде не з молодою дівчиною. Чомусь я думала, що буде так.
Але, мабуть, хлопець любить жінок старшого віку. Всіх жінок, а не тільки тебе, Людо.
Тетяна Павлівна хрипло і дуже образливо засміялася, ніби не помічаючи, як боляче зараз Люді.
Людмилі немов перекрили кисень і стало важко дихати. Чому життя таке несправедливе до неї? Вперше вона відчула себе щасливою, коханою. Вона все ще не вірила і в голові намагалася знайти якісь виправдання Олександру.
-А може, це його родичка, – вирвалося у неї.
-Ти сама в це віриш? – продовжувала сміятися Тетяна Павлівна. – Хіба на родичок так дивляться і за ручку тримаються? А чого ж ти сидиш? Підійди до нього, сама все і дізнаєшся.
Спочатку Люда не могла зрушити з місця. Вона бачила, як зникає за поворотом її коханий, тримаючись за руку з іншою. Жінку вона не розгледіла.
Коли їх стало не видно, Людмила підхопилася. Вискочила з кафе і побігла за ріг. Наздогнала пару, смикнула хлопця за лікоть. Якщо Сашко і зніяковів, то лише на якусь мить. Він швидко взяв себе в руки, безтурботно посміхнувся.
-Людо, а ти як тут?
-Хто це, Сашко? Поясни мені, що відбувається, – перевела погляд на супутницю чоловіка Людмила. Їй стало ще прикріше. Жінка була непоказною, з рідким волоссям і навіть старшою за саму Люду.
Раптово супутниця Сашка почала кричати на Люду.
-А що ви собі дозволяєте? Що чіпляєтеся до мого нареченого? У нас днями весілля.
Люда кілька секунд безпорадно відкривала рот і лише потім прошепотіла:
-У нас теж. Це і мій наречений теж.
Посмішка повільно сповзла з обличчя Олександра. Він оцінювально оглянув обох жінок, думаючи, спробувати викрутитися, чи вже не варто. Зрозумів, що його «карта бита».
Тоді обличчя чоловіка набуло зовсім іншого виразу. Хижого, презирливого. Звивисто він оглянув свою супутницю, потім Люду. Процідив крізь зуби:
-А знаєте що, тітоньки, розбирайтеся тут між собою. Ви дійсно могли припустити, що я на вас одружуся? Ви себе в дзеркало-то бачили? Що одна, що інша – старі нікому не потрібні тітки. Не шукайте мене і не намагайтеся мені дзвонити. Бувайте!
Олександр зробив красивий жест рукою і швидким кроком пішов. Людмила стояла, немов обпльована. Жахливо було ще й те, що слова Сашка чули її колеги, які слідом за нею вибігли з кафе і стояли поруч, чекаючи, чим закінчиться ця драма.
Коли Олександр втік, Тетяна Павлівна наблизилася.
– А я тобі казала, Людо! Казала, що щось тут “не чисто”.
-А що “не чисто”, що?!! – заплакала Людмила. – Навіщо йому все це було потрібно? Він що, збоченець? Ми ж подали заяву в РАЦС.
-Ми з ним теж, – сказала жінка, яка до цього йшла разом із Сашком.
– Але чи була це заява в РАЦС? Адже, по ідеї, від однієї людини не можуть дві заяви прийняти. Що ж це таке я підписала?
– Людо, Людо, а ти що підписувала? – затормошила колегу Тетяна Павлівна. – Ти хоча б прочитала папери, коли підписувала їх того дня, коли він приїхав, весь такий щасливий?
Страшне осяяння відвідало Люду. Звичайно ж, папери вона не читала. Не до цього їй було, та й Сашко ще тоді квапив. Казав, що РАЦС скоро закривається.
– Кілька днів тому у мене зник доступ до банківського кабінету, – повільно промовила Люда. – Сашко тоді сказав, що все владнає.
-Господи, – схопилася за голову супутниця Олександра. – У мене теж! Яка ж я дурна! Адже я з ним у банку познайомилася.
-І я, – приречено сказала Людмила. Ну що тут скажеш? Люда все розуміла – що потрапила в лапи шахрая і що потрібно негайно їхати в банк, але в її серці була лише туга.
Жінка все ще не могла повірити в те, що втратила щастя. Ще сьогодні вранці вона була найщасливішою жінкою на світі, а зараз, як і раніше, нікому не потрібна тридцятивосьмирічна, не найпривабливіша на світі особа, яка самотньо живе у своїй квартирі.
Вона згадала, що підписувала багато паперів. Занадто багато для простої заяви РАЦС. Може, і квартира вже не її?
У банк жінка поїхала вранці. Зібрала себе по шматочках, після безсонної ночі, після плачу в подушку, і поїхала.
Олександра там не виявилося. Він звільнився кілька днів тому. Якраз після того, як Людмила переказала йому всі свої гроші. Два мільйони, що лежали у неї на рахунку. Директор банку розводив руками.
-У нас є папери, підписані особисто вами. Є відеозапис, з вашим відвідуванням банку. Гроші пішли кілька днів тому. Невже ви цього не помітили? У вас є особистий кабінет?
-У тому-то й справа, що я втратила до нього доступ, – гірко посміхалася Люда. – Ваш співробітник дуже передбачливий.
-Можливо, все можливо, – говорив директор банку. – Він працює у нас недавно. Спритний хлопець. Ну, а ви-то куди дивилися? Зараз ви можете піти в поліцію. Тільки шансів мало. Всі папери підписані особисто вами. Швидше за все, Олександр підглянув ваш пін-код від картки. Все як би за законом. Ви просто подарували йому гроші.
«Нехай буде так», – думала Люда, виходячи з банку. – “Я подарувала два мільйони за місяць безхмарного щастя. Тільки як тепер жити? Як ходити на роботу, повертатися додому?”
Раптово життя для Люди втратило будь-який сенс. Їй нічого не хотілося. Увечері жінка стояла у ванній кімнаті. Розглядала себе в дзеркало. У руці вона стискала жменю таблеток.
Вона так сильно покохала Сашка, що навіть шкодувала про те, що правда швидко спливала назовні. Якби вона не пішла в кафе, може, досі насолоджувалася мріями і була поруч з ним.
Акуратно, по одній таблетці жінка ковтала все, що лежало у неї на долоні. Проковтнула десь половину, і тут різкий спазм зігнув її навпіл. Люду почало нудити.
Вийшли всі таблетки, що залишилися цілими. Жінка безпорадно доплелася до ліжка. Впала на нього, подумавши, що доведеться шукати інший спосіб. А вранці знову стався напад нудоти. І Люда замислилася. Промайнула думка, яка змусила її побігти в аптеку.
Вже через годину вона дивилася на дві смужки на тесті. Вона чекає на дитину! Від Сашка. Ось для чого він з’явився в її житті. Він надав цьому життю сенс, потім позбавив його. А зараз сенс з’явився знову.
Люда знала, що збереже дитину. Буде жити цією дитиною. Любити її так, як ніхто і ніколи не любив. І нехай Сашко забирає собі ці мільйони.
Гроші в обмін на щастя.
Спеціально для сайту Stories
