Андрій Петрович уже давно не був у рідному місті.
Роки пролетіли, змінилися десятиліття, але серце, як і раніше, тягло його туди, де минули його найкращі роки.
Одного разу, в розпал золотої осені, він вирішив, нарешті побувати там.
Купивши квиток на поїзд, він зібрав валізу і вирушив у дорогу. Залізнична станція зустріла його знайомим запахом шпал, пряний аромат осіннього листя і легка прохолода ранкового туману розливалася залізничними коліями. Все це одразу нагадало йому про минуле.
Кілька годин – і ось воно вже у рідному місті, яке змінилося, але не настільки, щоб він не міг впізнати знайомі вулиці, парки та будівлі.
Вузькі вулички з похилими будинками, де колись минули його шкільні роки, тепер виглядали покинутими. Там, де колись стояв їхній старий будинок, тепер була пустота, що поросла бур’янами. Андрій Петрович затримав подих і відчув, як у грудях защеміло. У голові з’явилися спогади про дитячі ігри у дворі, про дружні вечори за чаєм з бабусею та дідусем.
Занурений у роздуми, він не помітив, як опинився біля шкільного двору. Здавалося, час тут завмер. Вітер гойдав гойдалку, на якій колись сиділи вони з однокласниками, ділилися своїми секретами та мріями.
Він згадав, як часто вони сиділи тут до темряви, обговорюючи плани на майбутнє, мріючи про великі звершення.
Побачивши чоловіка,він підійшов ближче. Це був його старий друг Сергій, з яким вони не бачилися з того часу, як закінчили школу.
Сергій так само любив сидіти на цьому самому місці, задумливо дивлячись в далечень. Андрія Петровича здивувало, що він упізнав його одразу, начебто не було цих довгих років розлуки.
Вони довго мовчки дивилися один на одного, а потім пролунав теплий, трохи хрипкий голос.
— Андрюхо, невже ти?.. Андрій Петрович усміхнувся й кивнув головою. Погляди зустрілися, і на мить обоє повернулися в ту далеку молодість, де все здавалося простим і зрозумілим.
Вони обнялися, поплескуючи один одного по спині. А коли подивилися один на одного, то в очах кожного блищали сльози.
— А пам’ятаєш, як ми мріяли звідси втекти? — з усмішкою спитав Сергій, явно натякаючи на ті дні, коли вони згоряючи від нетерпіння мріяли покинути рідне місто, щоб побачити світ.
— Пам’ятаю, — тихо відповів Андрій. — Ми ж тоді не знали, що колись повернемося і шкодуватимемо, що так поспішили піти.
– А ти де зараз? – Запитав Сергій.
– Після закінчення інституту залишився там працювати. Одружився. Дітей народили.
Онуки вже є. А як ти?
– А я тут і мешкаю. Інститут закинув, пішов працювати. Згодом армія. Повернувся. Одружився, розлучився. Знову одружився. І знову розлучився, – Сергій сумно дивився в на друга.
– Ти ж у нас був хлопець – вогонь, – сказав Андрій. – Невже не міг упоратися зі своїми жінками?
– А що з ними справлятися? Перша пішла сама від мене. Та ти її знаєш. Любка з паралельного класу.
– Та ти що?! Ця красуня?
– Ага, красуня. Ця красуня гуляла ліворуч і праворуч, тільки шуба загорталася. Але я терпів. А вона знайшла собі залицяльника не місцевого і поїхала з ним.
– А друга?
– А від другої я сам пішов.
– А що так, Сергію?
– Не зійшлися характерами. Аж надто вимоглива виявилася. І гроші дуже любила. Більше життя. Все їй мало. І все – дай, дай, дай. Наче я двожильний. Синові допомагаю. А її бачити не можу.
Сергій замовк. А Андрій сумно зітхнув.
— Ось яке воно життя. А в школі що робишь?
– Працюю я там.
– Іди ти… І ким же? Чи не директором ?
– Не директором, це правда. Трудовик. Не знаю, як в інших містах та регіонах, а у нас досі праці в школі ніхто не скасовував. Хлопцям подобається. Та й мені тепер уже тільки одна втіха – дітлахи. Згадую себе у їхньому віці. І життя начебто налагоджується. Душою молодію, дивлячись на них.
Сергій говорив про школу, а Андрій помічав, як в очах його спалахували іскорки. Ось тепер Сергій був самим собою, таким, яким пам’ятав його Андрій Петрович.
– Петрооович, – усміхнувся він.
– Та й ти, вже Сергійович. Як хоч батя твій, мамо? Живі-здорові?
– Ні, Андрюха. Давно їх не стало. Спочатку, мамко, а потім і батько слідом. А твої? Вони ж слідом за тобою до столиці поїхали. Продали будинок, худобу, машину. Пам’ятаєш машину свого батька? Як ганяли на ній нічними вуличками, а потім у поліцію загриміли. Ох, і потрапило тоді нам від батьків!
– Було діло, Сергію, було.
Вони довго говорили, гуляючи містом, оживляючи у пам’яті старі події, імена, обличчя. Згадували про те, як любили сперечатися, ким стануть, як пишалися першими успіхами і боялися розчарувань.
Андрій Петрович з подивом усвідомив, що час багато що змінив, але головне залишилося тим самим: те, що здавалося важливим тоді, справді мало значення й зараз. Вони мріяли бути чесними перед собою, шукати своє місце у світі, жити так, щоб не було соромно за прожиті роки. свою «капсулу часу», поклавши туди кілька записок із дитячими мріями.
— А ми живемо, — відповів Сергій. — Просто тепер розуміємо, що вічність це не роки, а те, що ми залишаємо після себе.
Вони стояли мовчки, і Андрій Петрович відчув, як у грудях розливається тепло. Ця зустріч повернула йому не лише спогади, а й відчуття того, що в житті справді важливе. Той юнацький запал, ті мрії та цілі, які здавалися колись наївними, насправді були тими самими нитками, які пов’язували його з тим, ким він став.
Повертаючись додому, Андрій Петрович усвідомлював, що минуле — це не просто низка подій.
Це частина нас самих, тих, хто є сьогодні.
І іноді, щоб зрозуміти, куди йти далі, потрібно повернутися туди, де все починалося.
