Я, як завжди, запізнювався на роботу. Як завжди, залишалася на столі недопита кава, в спальні не заправлена постіль. Я біг, щоб не запізнитись. Сідав на свій велосипед і мчав на роботу. Виходило так, що я завжди вчасно заходив на роботу, і ніхто не мав претензій до мене, і ніхто не здогадувався про мою порцію ранкового стресу. Сьогодні було так само, як завжди.
Я схопився на свій велосипед і почав крутити педалі. Зазвичай іде 15 хвилин до роботи. Я їхав, не забуваючи дотримуватись правил дорожнього руху. У цьому плані я був надто акуратний. Я завжди думав, краще запізнитись на п’ять хвилин, ніж на все життя. Засвітився зелений. Я рушив з місця і почув скрегіт гальм, страшний звук удару і темрява.
Я прийшов до тями, розплющив очі, довкола було вже дуже багато людей і чомусь вони всі дуже голосно кричали. Я встав і побачив картину, авто, яке стояло біля мене на світлофорі, а поруч великий джип, у якого вже не було видно половини капота. Десь за 20 метрів я побачив свій велосипед, погнутий удвічі.
Не зважаючи на свій велосипед, я побіг до людей, дізнатися, що сталося, чому вони кричать? У маленькому авто я побачив двох людей з травмами і десяток людей, які голосно кричали і не могли відчинити двері. Я побіг до джипа, там стояла людина у шоковому стані і повторював всоте: «Гальма відмовили! Гальма відмовили!».
Побачивши, що з цією людиною все гаразд, я знову побіг до першого авто, допомогти визволити людей з машини. Я крикнув, що треба швидше діставати людей, бо зайнявся двигун, але ніхто не звертав на мене уваги. Хлопці намагалися відчинити двері водія, не помічаючи клуби диму.
Я не знав, що я ще можу зробити. Я побіг до джипа, хотів відкрити багажник, дістати вогнегасник, але двері ніяк не піддавалися. Я знову підбіг до хлопця, який старанно намагався відчинити двері, щоб визволити людей з машини. Інші хлопці підбігли до нього допомогти. Я сам був шокований, згадавши свій велосипед, повільно пішов до нього, подивитися, чи відремонтую його.
Зліва від велосипеда чоловік п’ять нахилилися над кимось, жінки кричали, хтось голосно плакав і голосив. В мені теж прокинулася цікавість, і я підійшов до них. Побачивши людну, я закричав на весь голос, але ніхто не озирнувся на мене. На землі лежало я. Я не міг повірити в це. Ще через півгодини перехрестя жило своїм звичайним життям.
Я кидався в різні боки, не знаходячи собі місця і не розуміючи, що ж відбувається. Намагався заговорити з людьми, але ніхто не бачив і не чув мене, намагався смикнути руку перехожим, але я ніяк не міг ухопитися за руку людини. Я, розпачливо, сів на краю узбіччя.
Тут я помітив, що поряд зі мною стоїть дівчина, у неї були припухлі й червоні очі від сліз, і вона явно мала намір кинутися під машину, вибираючи об’єкт, і міряючи очима відстань між ним і собою. Вона була готова зробити ривок, як я схопився і голосно крикнув, щоб вона зупинилася. Вона зупинилася і обернулася до мене.
Вона піддалася моїм умовлянням, і я запропонував їй пройти в парк, сісти, де не дуже людно і не поспішаючи поговорити. Я розумів, що якби ми сіли в найближчому кафе, то на неї дивилися б як на божевільну, яка розмовляє сама з собою, та й вона ще не може зрозуміти, що я невидимий для інших. На щастя, вона погодилася.
Дорогою я намагався не розмовляти з нею, а вона була сумна і задумлива, здавалося, що вона вже й забула про моє існування, настільки вона була занурена у свої думки. Ми сіли на лаву. Вона мовчала. Я запитав її ім’я. Вона, злякавшись голосу, здригнулася всім тілом і, виходячи з заціпеніння, просто відповіла: «Світлана!»
Виявилося, що вона сирота, втратила батьків ще й дитинстві. Все життя вона прожила з бабусею. В останні роки вона хворіла сильно і доля ї забрала. Я був розгублений, підбирав потрібні слова для заспокоєння. Я розумів, що на даний момент моя місія – врятувати дівчину.
Я подумав, може, саме через неї, щоб врятувати її, я застряг між світами. Я розповів їй свою трагічну історію. Вона подивилася на мене з недовірою, і я зрозумів, що мені треба просто довести це насправді. Якраз тротуаром йшов чоловік неквапливою ходою. Я схопився з місця, підбіг до нього і голосно, як міг, закричав: «Здрастуйте!»
Світлана затиснула вуха руками, а чоловік йшов далі, нічого не помічаючи. Тоді я вдав, що хочу вдарити його і почав розмахувати руками перед ним, руки прослизали через його тіло, не завдаючи шкоди чоловікові. Дівчина приголомшлено дивилася на цю картину.
Вона дивилася на мене і не знала, вірити мені, моїм словам, побаченому чи ні. Пляскаючи очима, вона мовчала. Я продовжував її вмовляти просто жити далі. Потім замовк. І ми довго сиділи мовчки. Кожен думав про своє. Потім вона якось зникла і все поглинула темрява. Коли я знову побачив світло, то це була лампочка у лікарняній палаті.
Буває ж, щоб через стрес таке наснилося. Травми я отримав тоді серйозні, але лікарі поставили мене на ноги і за кілька місяців я вже зміг повернутися до роботи. Тільки от з голови не йшла та дівчина. Якось ранком я чомусь побрів у той же парк, який бачив уві сні, і на тій самій лавці я побачив її – Світлану…
