Дар’я вискочила заміж рано. Їй здавалося, що це кохання.
Чоловік трохи старший, досвідченіший, розумніший…
Різниця в десять років ніяк не бентежила, а навпаки, навіть тішила.
І, коли відбувалися конфлікти в родині, чоловік завжди казав:
– Ти нічого не розумієш. Сваряться всі. Головне, слухай чоловіка і тоді все буде нормально.
Дарина мовчки зносила всі образи і слухалася в прямому сенсі цього слова.
Привела у світ спочатку сина, потім доньку і зовсім осіла вдома, бо Іван сильно ревнував дружину.
– Щось ти часто стала виходити одна в магазин, – говорив він дружині ввечері. – Можна тільки з дітьми. І взагалі, я вважаю, що Лізі ні до чого садок. Ти могла б з нею займатися.
– Я хотіла на роботу… – несміливо заперечила Дарина.
– Що? – сміявся чоловік. – У тебе середня спеціальна освіта. Куди ти підеш після семи років удома?
– Та хоч у магазин, на касу…
– Ні, про це не може бути й мови. Сиди вдома, займайся дітьми. Знайди роботу з дому. Багато хто так працює.
– Але я не хочу…
– Я все сказав.
Дарина намагалася не сперечатися, шукала підробіток через інтернет.
Підзаробити колись виходило, а колись не дуже. Заробіток був нестабільний. Чоловік частенько посміювався:
– Хіба це робота? Копійки отримуєш, сміх та й годі.
– Я взагалі-то вдома сиджу. Чого ти від мене хочеш?
– Краще побільше часу приділи родині.
Дарина старалася для сім’ї, частенько забуваючи про себе.
Діти виросли, але ревнощі чоловіка не минули. Тільки закиди і претензії, незважаючи на те, що вона жила як самітниця. У магазин доводилося відпрошуватися.
– Чим цілий день займалася? – кричав чоловік. – Знову напівфабрикати на столі!
– Працювала – крізь зуби відповідала Дарина, – набридло їй це все.
Думка піти від чоловіка з’явилася давно, вона чекала, поки виростуть діти.
– І що ти заробила? Знову копійки, які витратиш на себе.
Дарину обурювали такі слова. На себе вона не витрачала жодної копійки. Весь її заробіток і зарплата чоловіка йшли на потреби чоловіка й дітей. Але ніяк не на Дар’ю.
Жінка не ходила в перукарню, жодного разу не була у майстра манікюру і ніколи не відпочивала з подружками, яких, до речі, у неї не було.
Вечорами, поки Дарина не бачила, Іван перевіряв її телефон.
Міг причепитися до дрібниці і вимагав повної покори. Водночас сам міг проводити час із друзями, частенько міняв роботу, якщо не подобався колектив, і на свята вживав так, що в Дарини зникав увесь настрій.
Дарина накопичила трохи грошей, щоб зняти квартиру і піти, і зважилася на розмову з дітьми.
Покликала в гості сина, який жив уже окремо, дочка жила ще з ними, але їй було вже шістнадцять, цілком доросла.
– Я хочу піти від вашого тата,- без передмови сказала Дарина. – Більше так не можу. Я хочу пожити для себе,
– У сенсі для себе? – не зрозуміла Ліза. – А ми?
– А ви виросли. Ти вчишся, Матвій уже окремо живе, скоро працювати піде. Усе буде у вас добре.
– Ні, а про тата ти подумала? – нарешті сказав Матвій, який, мабуть, перетравлював отриману інформацію.
– Матвію, а про мене хто подумає? Я хочу жити повноцінним життям, поки не постаріла в чотирьох стінах. Хочу побачити світ, ходити в театри і кафе, на виставки. Хочу просто гуляти на самоті парком і дивитися на качок, що плавають на ставку. Ми з вашим батьком занадто різні.
– Стільки років жили і раптом різні? Так і скажи, знайшла когось, – ображено говорив син.
– Загалом, – Дарина підбила підсумок. – Я хотіла вас поставити до відома. Я збираю речі, розмовляю з Іваном і йду. Лізо ти, якщо хочеш, можеш іти зі мною, я буду рада.
– Не слухай її, – не вгамовувався Матвій. – Вона зрадниця! Залишайся з батьком.
Ліза не відповіла. Дар’я, звісно, засмутилася. Але вона прекрасно знала своїх дітей, зараз погарячкували, потім зрозуміють.
Не встигла Дарина зібрати речі, як додому повернувся Іван.
– Втекти хотіла? Добре діти попередили.
– Я не збиралася тікати. Планувала тебе дочекатися і поговорити, – спокійно говорила жінка.
Вона бачила, як лютує чоловік, як він незадоволений.
– Тому вже речі зібрала? Знайшла собі когось, так? Поки я там, працюю, заради неї, стараюся…
Далі йшли образи, і Дарина намагалася їх не слухати.
Вона вибрала момент, схопила валізу, сумку і вискочила з квартири.
Тільки на орендованій квартирі вона змогла полегшено видихнути: ось вона, довгоочікувана свобода від чоловіка! Ось воно щастя!
Приблизно за годину зателефонував чоловік. Просив вибачення.
– Даринко, стільки років прожили…
– Я все вирішила, Іване.
– Ти покинула сім’ю…
– Діти вже не маленькі. Я пішла тільки від тебе.
– Пішла значить, так?
– Так, пішла. І анітрохи не шкодую про своє рішення.
– Ноутбук забрала? Я його тобі подарував, неси назад!
Дарина сумно зітхала, вислуховуючи нову порцію докорів від чоловіка. Звісно, нічого вона повертати не збиралася. Вона стільки часу витратила на Івана, що він ще їй винен.
Минуло кілька днів, дзвінки з претензіями від чоловіка не припинялися, а ось діти спілкуватися відмовлялися. Скидали всі виклики, повідомлення не читали.
Дарина зустріла Лізу біля технікуму.
– Поговоримо? – запитала вона доньку.
– Про що? Про те, що ти втекла, кинула нас?
– Починається… Лізо, ти доросла дівчинка і маєш розуміти, я пішла тільки від вашого батька. Я хочу бути щасливою, розумієш?
– Знайшла собі когось? Правильно батько каже, зраджувала йому завжди.
– Лізо, як ти можеш йому вірити, якщо я завжди сиділа з тобою вдома?
– Знаєш, мамо, хочеш іти, йди. Від мене підтримки не чекай. Я вірю татові. Він, на відміну від тебе, нас не кидав. А зрадників ми не пробачаємо.
Дарина не стала переконувати. Розмова із сином теж не задалася від самого початку.
Матвій повторив слова Лізи і додав, що мати не має права на щастя.
Дар’я змирилася з вибором дітей і стала жити так, як завжди хотіла.
Багато гуляла, навіть подругу собі знайшла. Завела собаку, про якого завжди мріяла. Взяла машину в кредит, отримала права.
Повістка до суду про поділ майна прийшла приблизно через півроку.
Дарина з подивом дивилася на документи і розуміла, що чоловік хоче відібрати в неї автомобіль, коштовності, ноутбук і навіть телефон.
– Іване, ти при своєму розумі? Автомобіль у кредит! Ноутбук мені потрібен для роботи, про телефон я взагалі мовчу!
– Це все було куплено на мої гроші.
– Машину я купила без тебе.
– Нічого страшного, ти мені була винна. Стільки років на моїй шиї просиділа, ще й встигала розважатися з іншими.
– Знову? Не треба мене ображати. Я не стала подавати на поділ майна тільки через дітей. Але ти прекрасно розумієш, що я маю право на половину квартири! І на твій рахунок я теж маю право.
– Я не сумнівався, що ти безсовісна.
Чоловік відключився. Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як Дарині надійшов дзвінок від доньки.
– На вулицю нас хочеш викинути? – кричала вона. – Мені тато все розповів! Не думала, що ти така…
– Лізо, послухай…
– Не збираюся я тебе слухати, ти для мене більше не існуєш. І не смій відбирати в нас квартиру і гроші! Вони нам потрібніші, а тебе…Тебе нехай чоловіки твої забезпечують, раз ти така.
Дарина не відповіла. Сперечатися з дочкою було безглуздо.
Може вона коли-небудь зрозуміє матір, але не зараз.
Хіба злочин, хотіти жити щасливо? Хіба злочин піти від чоловіка, якого не кохаєш?
До суду Дарина прийшла не сама, з адвокатом, якого порадила подруга.
Слухала чоловіка і думала, що божеволіє.
Той просив забрати у колишньої дружини все, зокрема й автомобіль.
Адвокат Дарини зажадав половину квартири і грошей, які зберігалися на рахунку в банку.
На другому судовому засіданні Дарина отримала гроші і змогла розділити зобов’язання за кредитом з колишнім чоловіком.
Машину довелося ділити, але домовилися відняти частину грошей з належних Дарині з рахунку. Квартиру теж поділили, тільки Дарина не стала продавати свою половину, як погрожувала раніше. Просто оформила частку на дітей.
А Ліза і Матвій так матір і не пробачили. Особливо після всіх судів, вони вирішили, що вона спеціально так зробила. Спеціально відібрала в батька все.
Іван став вживати, багато…
А Дарина… Вона була по-справжньому щаслива.
Вона нарешті змогла собі дозволити виходити на вулицю сама, ні перед ким не звітувати за проведений час у соціальних мережах і просто радіти кожному дню.
Життя таке коротке, важливо навчитися відстоювати свої кордони. А якщо цього не виходить, йти.
