Ірина поспішно крокувала, стискаючи в руці конверт із зарплатою. Вісімнадцять років, а вже працювала на двох роботах. Заочне навчання вимагало грошей. Багато грошей.
Вдома панувала звична тиша. Михайло сидів у телефоні. У п’ятнадцять років брат захоплювався тільки іграми.
— Мамо, я вдома! — крикнула Ірина, проходячи до своєї кімнати.
Скринька стояла на колишньому місці. Дерев’яна, з різьбленим візерунком. Подарунок бабусі на день народження. Ірина відкрила кришку і завмерла.
Порожньо.
Серце забилося десь у горлі. Руки затремтіли. П’ятнадцять тисяч гривень. Накопичення чотирьох місяців. Гроші на навчання.
— Мамо! — Ірина вибігла на кухню. — Де мої гроші?
Мати не підняла очей від газети. Спокійно перегорнула сторінку.
— Які гроші? — голос звучав байдуже.
— З скриньки! Там було п’ятнадцять тисяч!
— А, ці, — мати нарешті поглянула на дочку. — Ми з батьком взяли. Михайлу комп’ютер купили. Хороший.
Ірина не могла повірити почутому. Кімната почала крутитися навколо неї.
— Як взяли? Це мої гроші! Я працювала!
— Йому потрібніші, — мати знизала плечима. — Він же вчиться. А ти молода, ще заробиш.
— Але це були мої заощадження! На інститут!
— Не кричи на мене, — мати нахмурилася. — Сім’я важливіша за твої капризи. Михайло талановитий хлопчик. Комп’ютер допоможе йому розвиватися.
Ірина відкрила рот, але слова не йшли. Біль розривав груди зсередини. Чотири місяці вона економила на всьому. Ходила пішки, відмовлялася від обідів.
— Мамо, будь ласка, — голос затремтів. — Поверніть гроші. Це все, що у мене є.
— Не треба нити, — батько увійшов до кухні. — Михайло молодший. Йому допомога потрібна більше. А ти впораєшся сама.
Ірина подивилася на батьків. Байдужі обличчя. Для них вона була ніким. Просто джерелом грошей для улюбленого сина.
— Але я ж ваша дочка теж…
— Досить істерик, — мати різко закрила газету. — Іди до себе. Михайло займається.
Ірина прокинулася в холодному поту. Серце шалено калатало. Той самий кошмар. Знову і знову.
Десять років минуло з того дня. Ірина сама закінчила навчання. Знайшла роботу. Купила двокімнатну квартиру в хорошому районі. Навіть іпотеку достроково погасила.
Але біль не зникав. Кожна розмова з родиною перетворювалася на тортури. Мати завжди знаходила спосіб принизити досягнення дочки. Михайло, як і раніше, залишався золотим хлопчиком.
Телефон задзвонив. Мати.
— Ірино, завтра день народження Михайла. Приїжджай на вечерю.
— Не знаю, мамо. Багато роботи.
— Як це? Михайло твій брат. Сім’я важливіша за роботу.
Ірина закрила очі. Ті самі слова. Ті самі інтонації.
— Добре. Приїду.
Батьківський дім зустрів запахом улюблених страв Михайла. Ірина принесла конверт. Гарний подарунок для чоловіка.
— Іро! — мати обійняла дочку холодно. — Як справи?
— Нормально, мамо.
Брат сидів на чолі столу. Посміхався задоволено. Дружина поруч, двоє дітей. Картина ідеальної сім’ї.
Ірина простягнула братові конверт. Михайло взяв подарунок недбало.
— Двадцять тисяч, — сказала Ірина тихо.
Мати подивилася на гроші. Обличчя скривилося невдоволено.
— І це все? — голос звучав розчаровано. — Могла б щось краще знайти.
Ірина замовкла. Ніби їй знову вісімнадцять років. І знову порожня скринька.
Дихання стало нерівним. Руки стиснулися в кулаки під столом. Десять років минуло, а біль залишався таким же гострим.
— Звичайно, мамо, — голос Ірини звучав тихо. — Наступного разу постараюся краще.
Мати задоволено кивнула. Михайло недбало сунув конверт у кишеню піджака. Немов це була дрібниця. Копійки на дорозі.
— Іра завжди була практичною, — батько різав м’ясо, не піднімаючи очей. — Дарує гроші. Просто і зрозуміло.
Ірина намагалася посміхнутися. М’язи обличчя не слухалися. Всередині все кричало від несправедливості. Але вона мовчала. Як завжди мовчала.
Вечеря закінчилася швидко. Михайло поспішав додому. Діти вередували. Дружина втомилася від святкування.
— Дякую за подарунок, сестро, — Михайло обійняв Ірину. — Згодиться.
— Немає за що, — Ірина притиснула до себе племінників. — Ростіть великими.
Батьки проводжали гостей до дверей. Ірина теж збиралася йти. Але мати зупинила дочку жестом.
— Посидь ще трохи, — мати зачинила двері. — Поговоримо.
Ірина сіла назад за стіл. Передчуття тривоги наповнило кімнату. Мати так просто не затримувала її. Завжди було щось на думці.
— Як справи з квартирою? — мати сіла навпроти дочки.
— Нормально. Іпотеку закрила повністю.
— Пощастило тобі, — в голосі матері прозвучала дивна нота. — Одна живеш у двокімнатній. Який простір.
Ірина насторожено подивилася на матір. Розмова йшла не туди. Щось назрівало.
— Так, зручно, — обережно відповіла Ірина.
— А ось Михайло мучиться, — мати театрально зітхнула. — Однокімнаткну орендує. Тісно з дружиною і дітьми.
— Розумію, — Ірина кивнула. — Складно з дітьми в маленькій квартирі.
— З нами жити не хоче, — мати похитала головою. — Став самостійним. А грошей на щось більше немає.
Ірина мовчала. Бачила, до чого хилить мати. Але сподівалася помилитися. Сподівалася, що хоч раз мати не буде просити допомоги для улюбленого сина.
— Робота у нього непогана, — продовжувала мати.
— Мамо, до чого ти ведеш? — Ірина втомилася від алегорій.
Мати встала і підійшла до вікна. Подивилася на дорогу. Обернулася до дочки з виразом праведного обурення.
— І не соромно тобі? — голос матері став жорсткішим. — Ти одна у своїй двокімнатній, а брат по чужих кутах мучиться.
Ірина завмерла. Слова обпекли свідомість. Нахабство зашкалювало. Навіть для матері це було занадто.
— Що ти сказала? — голос Ірини затремтів.
— Ти чудово чула, — мати сіла назад. — Михайло сімейна людина. Йому житло потрібніше.
Ірина не могла повірити почутому. Повітря стало густим і важким.
— Мамо, це моя квартира, — Ірина насилу видавила слова. — Я її купила. Сплачувала іпотеку.
— Не забувайся, — мати примружилася. — Сім’я важливіша за твої капризи. Михайло потребує підтримки.
— А я не сім’я? — голос Ірини звучав зламано.
— Ти одна. А у Михайла діти, дружина! Пусти їх жити до себе!
Ірина встала з-за столу. Ноги погано тримали. Серце калатало в скронях. Той самий біль. Той самий кошмар. Тільки тепер мова йшла не про гроші. А про цілу квартиру.
— Мені час додому, — Ірина взяла сумку тремтячими руками.
Ірина вийшла з батьківського дому. Холодне повітря обпалило обличчя. Але всередині горіло полум’я. Полум’я, яке вона гасила вже занадто довго.
Двері за спиною відчинилися. Мати вибігла слідом.
— Іро, зачекай! — голос матері звучав вимогливо. — Ми не закінчили розмову!
Ірина зупинилася біля хвіртки. Обернулася до матері. Обличчя жінки палало праведним гнівом.
— Про що ще говорити, мамо? — втомлено запитала Ірина.
— Михайло — гордість нашої родини, — мати підійшла ближче. — Ти просто зобов’язана пустити брата жити до себе.
Ірина дивилася на матір і не вірила своїм очам. І це мати? Та, що повинна любити всіх своїх дітей?
— Мамо, це моя квартира, — повільно промовила Ірина, наголошуючи на кожному слові.
— І? — мати розмахувала руками. — Він чоловік! Йому житло потрібніше!
Повітря застигло в горлі Ірини. Нахабство матері переходило всі межі. Навіть найнеймовірніші.
— Ти взагалі вийдеш заміж, — продовжувала мати, — до чоловіка переїдеш. А житло братові залишиш. Краще вже зараз переоформити квартиру на нього!
— Що ти кажеш? — голос Ірини тремтів від обурення.
— Нічого такого! — мати випросталася. — Михайло сімейна людина. Йому потрібна підтримка.
Ірина стиснула кулаки. Терпіння лопнуло остаточно. Більше мовчати не виходило.
— А те, що я своїми силами купила квартиру, нічого не означає? — крикнула Ірина.
— Не кричи на мене! — мати нахмурилася. — Сім’я важливіша за твої капризи!
— Яка сім’я? — Ірина зробила крок до матері. — Та, яка вкрала мої гроші в вісімнадцять років?
— Не смій! — мати почервоніла. — Ми допомогли Михайлу!
— За мій рахунок! — голос Ірини дзвенів на морозі. — Завжди за мій рахунок!
Мати зневажливо махнула рукою. Немов відганяла настирливу муху. Байдужість в очах вразила Ірину більше за будь-які слова.
— Ти зобов’язана допомогти братові, — мати повторила з упертістю.
— Зобов’язана? — Ірина гірко розсміялася. — Кому зобов’язана? Батькам, які мене ніколи не любили?
— Не неси нісенітницю! — мати підвищила голос. — Михайло молодший! Йому потрібна підтримка!
— А мені в вісімнадцять років підтримка не була потрібна? — крикнула Ірина.
Мати мовчала. Дивилася на дочку як на ворога. Чужу людину. Сторонню.
— Звільняй квартиру, — мати повернулася до будинку. — Михайло через тиждень приїде.
— Ти збожеволіла! — Ірина схопила матір за руку. — Це моя квартира!
— Забери руки! — мати вирвалася.
Ірина відсахнулася від матері. Розвернулася і пішла до воріт. Сил на розмови більше не було.
— Я серйозно! — кричала мати вслід. — Михайло переїде через тиждень!
Тиждень минув у дивному спокої. Ірина не брала трубку, коли дзвонили батьки. Не відчиняла двері, коли приходили.
Але вранці понеділка мати чекала біля під’їзду. Стояла з рішучим виглядом. Руки складені на грудях.
— Ти егоїстка! — мати підійшла до дочки. — Віддай ключі! Михайлу потрібне нормальне житло!
Ірина зупинилася перед матір’ю. Подивилася в очі жінці, яка народила її тридцять років тому.
— З цього дня я більше не частина вашої родини, — голос Ірини звучав тихо і чітко.
— Що ти сказала? — мати ошелешилася.
— Ви завжди більше любили Михайла, — Ірина обійшла матір. — Ось і піклуйтеся про нього самі. А я втомилася.
Ірина йшла на роботу легкою ходою. Тягар звалився з плечей. Так вчинити потрібно було дуже давно.
Спеціально для сайту Stories
