– Відійди! Відчепись! Не чіпай! – Дмитро супроводжував криком кожен рух дружини.
– Дмитре! – вигукнула Інна. – Що за дитячий садок?
– А я тобі в сотий раз кажу, залиш мої речі в спокої! А ще мій стіл і мене! – Діма відтісняв дружину від свого комп’ютерного столу.
– Дай я хоч пил витру! – Інна рвалася з ганчіркою до монітора.
– Зовсім вже? – Дмитро вирвав ганчірку і кинув її за спину.
– Я зі зворотного боку! – Інна перехопила ганчірку в польоті.
– Тобі зайнятися нічим? – Діма відтісняв дружину корпусом, не підпускаючи до комп’ютера. – У тебе є кухня, ванна, туалет, двоє дітей, спальня, телевізор і ноутбук!І всі вони без тебе ой як нудьгують! Вибери і займися! А мене залиш у спокої!
– Там у мене вже все гаразд, – заявила Інна. – І тільки твій стіл заріс пилом, брудом та іншим сміттям!
– І-і-і, – завив Дмитро. – І залиш мій стіл у тому вигляді, в якому він тебе не стосується! У мене тут усе на своїх місцях! І все важливе! А пил – це взагалі індикатор затребуваності!
– Дмитре, це вже не дитячий садок, це божевільня! – Інна схопила якийсь гнутий дріт зі столу і пред’явила Дмитру. – Ось це що? Явно ж – сміття!
– Це не сміття! – Діма вирвав дріт. – Це антистрес! Я коли про щось серйозне замислююся, то кручу його в пальцях!
А ось у цю петельку якраз у мене мізинець влазить! І в цього дротика є спеціальне місце на клавіатурі! І взагалі!
– А чек із магазину? – Інна схопила папірець зі столу. – Йому вже другий місяць! Він уже вицвів майже весь!
– Це важлива інформація про витрати! Мені потрібно пам’ятати, скільки і що коштує! – захищався Дмитро.
– Слухай ти, фінансист, сфотографуй собі цей чек і викинь папірець! Я тобі спеціальне відро для сміття поставила біля столу! Ти ним хоч раз користувався?
– Яке відро? – здивувався Дмитро. – Не бачив я ніякого відра!
– Тому що все сміття ти на столі зберігаєш! – крикнула Інна. – Це що?
– Це тебе не стосується! – Діма відібрав шматочок електронної плати.
– Ні, насправді, що це? Видно ж, що поламано! Навіщо на столі тримати?
– А мені колір подобається! – сказав Діма. – Я дивлюся і мені приємно!
– А від чистоти тобі неприємно? – запитала Інна, дещо дивуючись
– Порядок наводять дурні, – серйозно заявив Дмитро, – генії панують над хаосом!
– Ти й виправдання придумав? – здивувалася Інна.
– Це не я, це Ейнштейн! Велика людина! – Дмитро підняв палець догори.
– Дякую за образу, – сказала Інна, – це я тобі ще пригадаю! А тепер, або сам порядок наведи на своєму столі, або втечи куди-небудь на п’ять хвилин, я сама наведу!
– Я тобі в сотий раз кажу, відійди від мого столу! – прокричав Діма. – Це мій стіл! Мої порядки! Мої речі! А ти просто відвали звідси і все!
– Дімо, який приклад ти подаєш нашим дітям? – крикнула Інна у відповідь. – Як я можу привчити їх до чистоти і порядку, якщо тато в них вилитий свин?
– А ти використовуй мене, як негативний приклад! І взагалі, вони на мене не дивляться!
– Дуже навіть дивляться! І вже повторюють! – Олена рвалася з ганчіркою до клавіатури.
А на ній уже було видно, якими кнопками Дмитро користується найрідше.
– Йди геть! – прокричав Дмитро. – Забирайся!
– Зараз,зараз – Інна помахала перед очима чоловіка ганчіркою, що встигла підсохнути.
Дмитро похитав головою.
– Взагалі, забирайся! Геть із квартири! Ти дістала! Вічно тебе Попелюшка покусає, а ти потім тут носишся, пил ганяєш!
– Хто мене покусає? – сторопіла Інна.
– Ну, якщо людину вампір покусає, та стає вампіром, якщо перевертень, то перевертнем!
А тебе Попелюшка покусала, і ти, як вона, починаєш прати, прибирати, витирати! І дістала, що сил немає!
– Дмитре, я просто хочу, щоб удома був порядок!
– І з ним ти мене теж дістала! Я взагалі не розумію, навіщо ти до мене причепилася! Вічно ти мої речі кудись перекладеш! А паспорт? Пам’ятаєш? Ти його прибрала, а я новий зробив!
– Міг просто мене спитати, – Інна зніяковіла трохи.
Ситуація була комічна.
– А толку в тебе питати, якщо в тебе тільки одне виправдання, коли я чогось знайти не можу! Вічно ти кричиш, щоб я порядок навів!
А це саме через тебе я постійно нічого знайти не можу! Ніби не я в домі господар, а миші!
– Дмитре, ти при своєму розумі? – відсторонившись, запитала Інна.
– Я не просто при здоровому глузді, я себе більш розсудливо ніколи не почував! Ось! Зібрала речі і до мами! Вона в тебе теж любителька чистоти й порядку!
От і змагайтеся, хто у вас більше чистоту любить! А в мене тут буде спокій і благодать! І ніхто не буде по моїх речах шарити!
– Ти точно, з глузду з’їхав! – Інна кинула ганчірку на підлогу.
Через п’ять хвилин Інна забрала дітей і, не ставши збирати речі, пішла з квартири.
– Слава Богу! – вигукнув Дмитро. – А то, реально, дістала! Лізе, куди не просять!
Дмитро і без дружини продовжував із нею сваритися. Накипіло. За п’ятнадцять-то років!
Скільки потрібно часу, щоб пізнати людину? Ні перше, ні друге враження це зробити не дасть.
Іноді й за роки не можна зрозуміти, що людина із себе представляє. А ще підводне каміння має особливість довгий час ховатися під гладдю води. Та ще й обставини бувають різними.
Інна і Дмитро почали поглиблено пізнавати одне одного, тільки проживши в шлюбі десять років. І їм обом не подобалося те, з ким вони прожили стільки часу.
Життя молодої сім’ї почалося з труднощів. Рідня спільними зусиллями купили молодим будинок у межах міста.
– Не квартира, а цілий будинок! – раділа рідня. – І вам ніхто не завадить! Зрозуміло, не котедж, але вам, як молодим, самим належить кувати своє щастя!
– Ну, жити тут, звісно, можна, – оцінював Дмитро масштаби катастрофи, – але докласти зусиль і вкласти гроші сюди доведеться! А то ми ризикуємо прокинутися, або не прокинутися, під уламками даху!
– Дмитре, а давай зробимо з цього будинку цукерку! – запропонувала Інна, яка вирізнялася заразливим оптимізмом.
– Тільки ти врахуй, що одним наскоком це питання не вирішити, – попередив Дмитро. – Та й кредит брати доведеться.
– Ну, у нас же ще кредитів немає, – посміхнулася Інна, – а разом ми все зможемо!Діма подивився на будинок, дружину і обсяг майбутніх робіт зі скепсисом, але долучився до проекту.
Три роки вони прожили в умовах безперервного будівництва. Три безглуздих роки. Не встигали зробити одне, випливало щось іще.
Стіни було укріплено й утеплено, потім дах, слідом підлогу. Потім конструкція попливла. Підпірки зовні і замовлено сталевий каркас по периметру.
Встановлення котла ніяк не хотіло узгоджуватися з архітектурою будинку. Зроблена прибудова спеціально для котла і душової кабіни відходила від основної споруди.
А коли перебороли цю проблему, взимку котел вибухнув, поки Дмитро з Інною гостювали в батьків. Труби лопнули, котел згорів, а пральна машина з посудомийкою наказали довго жити.
І навалилися б, і зробили, але Інна обрадувала новиною, що їх скоро стане троє!
– Нам би треті робочі руки не завадили б, – приховуючи сарказм, вимовив Дмитро, – а тут перші відвалюються!
– Дмитре, ми тут не зможемо, – сказала Інна. – Не в моєму становищі!
– Отже, продаємо будинок, за скільки заберуть, потім беремо, що буде і вкладаємо це в перший внесок на іпотеку, на яку вистачить!
Довелося переїхати в орендовану квартиру. І там, сидячи на вузлах і валізах, вибирати потенційне житло.
Про первинний ринок навіть мови не йшло, та й вторинний ринок кусався. Хоча…
– Або двокімнатна квартира більш-менш жива, або вбита трикімнатна, – постав фінальний вибір.
– Я наполягаю на трикімнатній, – говорив Дмитро. – Поки ти тут, я приведу до ладу одну кімнату і санвузол, щоб жити можна було, а потім, уже в процесі, займемося всім іншим!
Сина Інна вже принесла у нову квартиру.
Коли гормони в Інни йшли в танок, вона вигукувала:
– Ми все життя будемо жити на будівництві? Я вже не можу! Пил, бруд, штукатурка, фарба! Я з глузду з’їду від усього цього!
– Люба, треба ж зробити нормально, щоб жити! Ні, були б гроші, так найняли б бригаду, а потім тільки вказівки роздавали, але сама ж бачиш!
– Бачу, – відповідала Інна, приходячи до тями. – Втомилася просто. Сплю і бачу, коли це все закінчиться!
– Та я й сам уже хочу, щоб це все закінчилося, – погоджувався Діма. – Але краще відразу зробити нормально, щоб потім проблем не виникло. Це ж наш дім! Нам тут жити! А для себе і зробити нормально треба, та й потерпіти можна!
У процесі відновлення квартири з’явився ще один син. Син з’явився, а ремонт загальмувався. Гроші, сили, час. Безліч перепон.
Правду кажуть, що дорогу подужає той, хто йде. Тільки щось ніхто не каже, скільки дорога займе часу.
Сім років!
– Дмитре, ти впевнений, що – все? – не вірила Інна.
– Ну, як усе, – Дмитро задумливо чухав потилицю. – Якщо по-хорошому, то межі досконалості немає, але зараз уже все, щоб можна було жити!
– Тобто, якщо я помию підлогу, то сліди побілки на підлозі до вечора не з’являться? – запитувала Інна. – І газети можна прибрати, щоб фарба на лінолеум не капала? І з меблів можна поліетилен прибрати?
– Сам не вірю, але – так! – Дмитро посміхнувся і навіть сльозу пустив.
І ось тут полізли підводні камені!
З’ясувалося, що в Інни дещо інші уявлення про чистоту і порядок, ніж Дмитро навіть міг собі уявити. До цього вони жили в умовах постійного ремонту, коли, що прибирай, що не прибирай, результат один. А тут Інна розгорнулася на всю ширину своїх уявлень про чистоту.
– Інно, де моя шапка? – кричав Дмитро. – Тут же була ще вранці!
– Я її прибрала до всіх головних уборів, – відповіла Інна.
– А навіщо ти це зробила? – вигукнув Дмитро. – Ось вішалка для курток і тут спеціальна довга фігня, щоб шапку повісити! Я спеціально такі гачки купував!
– Але для головних уборів у нас спеціальна полиця! Ось нехай твоя шапка там і лежить! А якщо вона тобі треба, то вона там!
– Ні, блін! Мені вона потрібна саме там, де я її залишив! – грубо відповів Дмитро. – І куди випарувався мій светр?
– У шафі, – відповіла Інна, знизавши плечима.
– І навіщо?
– Тому що на вішалці тільки верхній одяг! – відповіла Інна, трохи роздратовано. – А светр має лежати в шафі!
– Ні, не повинен! – сперечався Дмитро. – Я цей светр одягаю тільки тоді, коли на вулицю йду! І тільки під куртку! А окремо я його взагалі не ношу! Так що, він теж верхній одяг!
І взагалі! Ритуал у мене! З однієї вішалки я знімаю светр, потім куртку, потім шапку, а потім виходжу з дому! І все в мене під рукою!
І таких точок зіткнення було дуже багато.
Наприклад, у Дмитра ніж, яким один раз відрізали хліб, брудним не вважався. А в Інни – вважався. Рушник, яким витиралися кілька тижнів, теж брудним не вважався, а Інна постійно крала його в прання.Тієї ж долі постійно зазнавали майки, домашні штани, та й інший одяг.
А Дмитро намагався чесно відстоювати, що вони ще чисті, а після прання вони і пахнуть інакше, і взагалі колються!
І окремий біль для Інни, був комп’ютерний стіл Діми.
Він був величезний, з безліччю шухляд і поличок. І чого тільки на ньому не було!Спеціально для сайту Stories
На думку Інни, на столі не було тільки порядку. І вона постійно намагалася там його навести. А Дмитро відстоював його з піною біля рота. Він відстоював свій безлад.
– Я зрозуміти не можу, де і що знаходиться після твого прибирання! Я тебе по-хорошому прошу, не чіпай мій стіл і мої речі! А якщо щось випрати треба, то я сам донесу це до кошика для брудної білизни!
Тільки Інна не могла виносити безлад, і особливо пил, який культивував Дмитра. Буквально атакувала його стіл. Терпець у Дмитра увірвався.
– Мамо, він мене вигнав! – говорила Інна матері. – Просто взяв і вигнав!
– А чого це? – здивувалася Світлана Михайлівна. – Ви ж нормально жили?
– Ну, жили ми нормально, але він мене вигнав за те, що я хотіла навести лад на його столі! – пояснювала Інна.
– Що ти робила? – Світлана Михайлівна жахнулася. – Ти з глузду з’їхала?
– Чого? – тут уже Інна відчинила рот від подиву.
– Не можна! Ти що? Це особиста територія чоловіка! – замахала руками Світлана Михайлівна. – Жінці там узагалі робити нічого!
І взагалі, де ти бачила чоловіків, які порядок люблять? Ні, може, й люблять, але уявлення в них про порядок своє! Дмитро ж у тебе на кухні своїх порядків не наводить? Креми і косметику не переставляє? Ось і ти не чіпай його брязкальця! Ми з твоїм татом чому стільки років прожили? Так, тому що я не лізу в його справи і речі!Спеціально для сайту Stories
– Мамо, але ж безлад! – відбивалася Інна останніми доводами.
– І нехай! – махнула долонею Світлана Михайлівна. – Він прекрасний чоловік, хороший батько! А те, що він трохи порося, так за все, що він робить, йому не тільки це пробачити можна!
Години через півтори Дмитро з’явився в тещі на порозі. За дружиною приїхав.
– Я порядок на столі сам навів, – крадькома поглядаючи в очі дружині, говорив Дмитро. – І навіть пил витер. Тільки ти це, не чіпай мій стіл! Просто кажи, що не завадило б, а я сам подивлюся, час вже чи ні.
– Це ти так вибачаєшся? – з усмішкою запитала Інна.
– Не так щоб дуже, але трохи так, – мявся Дмитро. – І ти це, шапку більше мою не чіпай! А то я розлючуся!
– Тобто, до порядку тебе привчити не вийде? – сміючись, запитала Інна.
– Виключно в рамках зручності, а не, щоб усе завжди лежало на своїх місцях! У деяких речей, щоб ти знала, не найзвичніші місця є своїми! І светр мій має на вішалці висіти, а не в шафі!
– Гаразд, – погодилася Інна. – Це я вже якось переживу.Спеціально для сайту Stories
