Ледь досягнувши повноліття, я вискочила заміж. «Вискочила» — це найточніше визначення того вчинку, який став несподіванкою як для оточуючих, так і для мене самої. Але що зроблено, те зроблено.
Починалося нове життя, абсолютно мені незнайоме, яке передбачало, серед іншого, знайомство з батьками мого юного чоловіка, який був розгублений не менше за мене. Ми обоє випали з гнізда, ще не навчившись як слід літати.
Одного ранку, коли моя тітонька Анна годувала мене сніданком, як завжди, підкладаючи смачненьке і вмовляючи з’їсти, до нас завітала сусідська бабуся.
Поспостерігавши за процедурою годування, вона сумно промовила:
– Ти, дівчина, розпещена, не знаєш, що таке образа, почекай, свекруха тобі кров зіпсує.
– Та годі вам лякати дівчинку, – зупинила сусідку моя тітка Анна.
Дійсно, з образами я тоді ще не була знайома, наша незвичайна сім’я складалася з бабусі та трьох її дочок. Я була улюбленицею старшої сестри Анни.
Чоловіків не було. Жили всі дружно, і діти отримували любов і турботу в повній, а іноді й надмірній мірі.
Як наймолодшу, мене балували особливо. Я не знала образ, старенька мала рацію. Але ось слово «свекруха» різало, здавалося таким недоброзичливим, злим і колючим.
Свекруха — звучало загрозливо, врізалося в пам’ять і не відпускало аж до самої зустрічі, немов обіцянка якихось ще невідомих мені неприємностей.
Свекруха виявилася симпатичною, високою, стрункою жінкою, вона сказала мені:
«Проходь, донечко», — і посміхнулася. Вона метушилася, пригощаючи нас, потім повела у двір, показала свій невеликий город із рівними високими грядками, на яких уже зеленіли різні сходи, і похвалилася вправним поросям, яке радісно захрюкало, побачивши господиню.
— Борька, Борька, зараз тебе погодую, ти у мене хороший, розумник ти, — ласкаво сказала вона поросяті, і мені якось стало приємно, ніби це мене вона похвалила.
Цей город, порося Борька — все було мені зрозуміло, знайоме з дитинства, вселяло довіру, у нас поросят теж завжди чомусь звали Борьками і говорили з ними ласкаво, коротше кажучи, все мене заспокоювало і навіть починало подобатися.
Вранці наші чоловіки йшли на роботу, на якесь будівництво, а ми залишалися на господарстві. Але ось це зле слово «свекруха» заважало мені якось її називати, а це ставало все необхіднішим.
І одного разу вона каже мені «А ти ось так і називай мене, донечко, Таїсія.»
Так свекруха вирішила складну для мене проблему, і я стала називати її Таїсія, додаючи, звичайно, по батькові — Єгорівна.
Життя налагоджувалося. Яка вона була усміхнена, жвава, як вміла непомітно виконувати всю хатню роботу: коли я прокидалася, сніданок чекав на мене на столі, точно як вдома, підлоги витерті до блиску, город прополений і Борька нагодований.
Ми сідали на ґанок розмовляти, і вона, весь час посміхаючись, розповідала, як їй довелося важко з трьома хлопцями, як вона ґарувала на трьох роботах,щоб їх прокормити.
Моя жвава уява малювала всі ці картини яскравими фарбами, і світ розширювався, наповнювався новими відчуттями та поняттями. Все було добре й спокійно до того випадку.
Одного ранку свекруха розбудила мене і сказала:
– Донечко, тут жінки зібралися за ягодами, я хочу з ними збігати, може, й наберу ягідок вам. А ти зможеш Борьку нагодувати? Я там йому все у відерці приготувала.
– Ну звичайно, що за питання, нагодую Борьку без проблем, навіть не хвилюйтеся, – відповіла я і залишилася вдома сама.
Незабаром Борька нагадав про себе пронизливим вереском, я взяла відерце з його сніданком і попрямувала до поросячого житла.
Це вже чималих розмірів порося мешкав у невеличкому сараї біля городу, і мені треба було, відчинивши дверцята, увійти туди та перекинути відерце в корито.
Простіше простого — так мені здавалося. І даремно.
Ледь я тільки відкрила двері, як Борька з неймовірною силою розчинив їх навстіж, вибив з моїх рук відро і вискочив із сараю прямо на город, на високі красиві грядки.
Дух свободи закрутився в поросячій голові, і Борька з величезною швидкістю почав носитися по грядках, зминаючи ніжну зелень, він катався і перекочувався з боку на бік, хрюкав і верещав від щастя, а я, остовпіла, стояла і в жаху не знала, що мені робити.
Але ж щось треба було робити, щоб зупинити це варварське знищення старанної праці моєї свекрухи, і я вже починала розуміти, що таке пробачити неможливо, зруйнувалися мої надії на добрі стосунки, і ось тепер настав час, коли свекруха зіпсує мені життя, причому цілком заслужено.
«Треба загнати Борьку в сарай!» — з цією думкою я кинулася до поросяти прямо на грядки, старанно политі вранці турботливою господинею.
Наші швидкості були цілком порівнянні, кілька разів я навіть наздоганяла Борьку, хапала за товсте брудне тільце, але він швидко зрозумів мої наміри і не бажав розлучатися зі свободою, легко вислизав і тікав.
Я зрозуміла, що тактику треба змінювати, загнати його не вийде, треба спробувати заманити.
Побігла до будинку, набрала хліба і почала втілювати задумане. Борька, який залишився голодним з власної волі, підходив, брав шматок хліба прямо з моїх рук. Повільно, але ми наближалися до сараю, проте коли ми опинилися зовсім близько, Борька розвернувся і почав бешкетувати з новою силою.
Боже, що він тільки не витворяв, мобілізувавши, мабуть, усю свою свинячу фантазію! А я так і йшла за ним, задихаючись від сліз горя та безсилля.
Огород пропав, Борька без перебільшення поводився по-свинськи і примудрився знести навіть крихітну грядку, де до його втручання стрункими рядами стояли помідори. Ой-ой!
Але Борька сповільнила хід, сів на свої вже цілком пристойні окороки і, працюючи передніми лапами, поїхав, хрюкаючи від задоволення і остаточно розрівнюючи грядки.
Мабуть, від повного відчаю я раптом згадала, як ми пестили своїх мирних домашніх улюбленців.
Борька вже не вважав мене гідним супротивником і легко підпустив до себе. Легким поштовхом я повалила порося на бік і почала чесати йому черево. Від задоволення Борька заплющив очі довгими білими віями з грудочками бруду і задоволено хрюкнув.
Не знаю, як довго тривало це чесання, я міняла втомлені руки і втратила відчуття часу, я хотіла тільки одного — щоб він не рухався, чесала і чесала огидне черево , а сонце теж не хотіло мене пожаліти і припікало все сильніше.
Це було сумне видовище — щасливе порося і абсолютно нещасна дівчинка, обидва брудні, серед зруйнованих грядок і без надії на швидку зміну ситуації.
Але ось застукала хвіртка, і до екзотичної парочки кинулася Таїсія.
– Ах ти паразит, дівчинку замучив! – закричала вона, схопила Борьку за задню лапу, потягла прямо поперек грядок, закинула в сарай і зачинила двері.
Я спробувала підвестися з землі, але по ногах бігали мурашки, і вона допомогла піднятися та нарешті зійти з того, що залишилося від грядок.
– Моя бідна донечко, зараз тобі водички наллю, — вона кинулася до хати, винесла велике відро води, яку сама рано-вранці принесла з колонки, і почала мене мити, поливаючи брудні від чорної землі ноги, руки, обличчя.
З мене стікала чорна вода, змішана зі сльозами, і разом з нею, як мені здається, вже остаточно й назавжди витікало, зникало це страшне, колюче слово «свекруха», зникало назавжди.
Від радісних почуттів звільнення, мимоволі вирвалося у мене: «Ой, мамочко моя!» . Вона засміялася, обійняла мене і повела в дім годувати ягодою.
Про зіпсований город розмова була зовсім короткою, вона махнула рукою:
– Та які там грядки, поправимо і буде рости зелень, багато нам треба. А помідори всі відростуть, ось побачиш. Ну, що з порося взяти, побігало та й нехай . А ти відпочинь, поки наших чоловіків немає, я обід зараз швиденько зроблю.
І звідки стільки терпіння було у жінки з такою важкою долею і життям, звідки стільки доброти і мудрості?
Не знаю, хто так щедро наділив її мистецтвом співпереживання, але зате я знаю, як і чому виростають сильні, добрі, чемні й люблячі сини, яких щедро роздають чужим дівчатам матері, яких іноді несправедливо називають колючим словом — «свекруха».
Спеціально для сайту Stories
